 |
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
Повідомляємо, що табличку з скандальним написом з дверей парафіяльної домівки у Сремській Митровиці знято. Сталося це завдяки втручанню преосвященного владики Кир Георгія Джуджара, екзарха Греко-католицької Церкви у Сербії. Перемогли правдиві християнські вартості та здоровий глузд. Липень, 2007 р.
Obavestavamo daje je tablica sa skandaloznim nadpisom skinuta. Ovo se desilo zahvaljujuci intervenciji vladike Georgija Dzudzara, egzarha za Grko-katolike u Srbiji. Pobedile su prave hriscanske vrednosti i zdrav razum. Juli 2007 g.
Tacka gledista
Uloga Crkve je objedinjavati – ne razjedinjavati
Kada su se posle Drugog svetskog rata Ukrajinci iz Bosne poceli doseljavati u Sremsku Mitrovicu, jedan od razloga zasto su izabrali ovaj grad je bio i fakt da je u tom gradu od ranije postojala Grko-katolicka crkva. Ova je crkva bila sagradjena za ranije doseljene Lemke/Rusine, koli su se doselili u Mitrovicu iz predela koji su danas u granicama Poljske drzave. Nazalost, ubrzo posle dolaska oni su poceli gubiti jezik, i svoje korenje. Kada su se Ukrajinci doselili, rusinska zajednica u Mitrovici je bila na ivici postojanja. Ukrajinci su crkvu napunili i dali ovoj zajednici novi zivot. Ja sam se rodio u Sremskoj Mitrovici 1959 godina. U to vreme parohom je bio otac Miron Hirjovati, blag i dobar covek. On me je krstio, on me je ucio veronauku, on mi je udelio prvu Pricest. Iako je odlicno govorio i ukrajinski i rusinski jezik, u crkvi je propovedao na srpskom jeziku, jer je to bio jedini jezik koji su Rusini razumeli. Na srpskom jeziku propovedao je i njegov naslednik otac Stefan Pitka. Moram priznati da je to za mene bila nelogicna situacija: crkva puna Ukrajinaca, koji govore i razumeju ukrajinski jezik, svestenik je Ukrajinac, a propoveda na srpskom jeziku. Kasnije sam shvatio da je to tako zbog Rusina, koji su u crkvu retko isli, ali su jako dobro znali sta se u crkvi desava. Mislim da smo u to vreme mogli predloziti da se za nas odrzava posebna Slizba na ukrajinskom jeziku, kao sto je bila praksa u Vukovaru. Ali mi to nikad nismo zahtevali, kako nebismo razbijali zajednicu, kako bi smo svedicili svoje hriscanstvo. Za mene je bilo veliko razocaranje vest, da se mitrovacka zajednica, posle dugogodisnjeg suzivota, pocela deliti na nacionalnoj osnovi. Ovome su, izgleda, najvise doprineli pojedinci, koji su odlucili da pokazu Ukrajincima jednom i za svagda, da su oni samo gosti u mitrovackoj Grko-katolickoj crkvi. Na vratima novosagradjene crkvene sale, u izgradnju koje su ukrajinci ugradili hiljde sati dobrovoljnog rada, stavljen je napis da je vrata “napravio i poklonio rusinskoj crkvi Djura Berezni leta Gospodnjeg 2007 godine.” Ovaj je napis stavljen sa znanjem i punom podrskom domaceg paroha Mihajla Rezaka. On, kao paroh, mogao je odluciti da se stavi drugaciji napis, kako bi izbegao medjunacionalne tenzije u zajenici, koja mu je poverena. Mogao je napisati da su vrata poklonjena Grko-katolickoj crkvi, ili nije morao pomonjati kakva je to crkva nego samo ime sponsora. Ali, on je odlucio da naglasi da je to rusinska, a ne ukrajinska crkva. Posle 60 godina zivota u ovoj zajednici, bezbrojnih dobrovoljnih sati ulozenih u izgradnju, odrzavanje i ciscenje crkve, Ukrajincima je stavljeno do znanja da ovo nije njihova crkva. Pitam se: kako mogu ljudi, koji se 60 godina brinu o crkvi, biti samo gosti u njoj? Kako iko moze biti samo gost u Hristovoj Crkvi?
Ovde treba naglasiti da Ukrajinci nikad nisu i nece zahtevati da se crkva u Mitrovici nazove ukrajinska crkva. Oni nikad nisu probali da istisnu Rusine iz crkve. Ono sto oni sada traze je da se postuje njihov doprinos ovoj zajednici, oni ne zele vise da budu gosti u svojoj i Hristovoj crkvi. Jer, ako paroh odluci da ostavi ovaj napis, postavlja se pitanje: ako je ovo samo rusinska crkva, to znaci da nije ukrajinska. A ako to nije ukrajinska crkva, onda Ekzarhat mora da obezbedi velikoj ukrajinskoj zajednici u Sremskoj Mitrovici novu crkvu. Takva praksa postoji u Vrbasu, gde postoje dve crkve. Ali, sumnjam da bi se Ekzarhat odlucio na ovu varijantu, jer bi onda postojeca crkva Voznesenja Gospodnjeg opet ostala prazna. Mitrovacki Rusini i dalje retko idu u crkvu. Misljenja sam da postojeci napis treba skinuti i staviti da su vrata poklonjena Grko-katolickoj crkvi. To bi bilo najblize istini, to bi smirilo uzavrele emocije i pokazalo da se u Hristovoj Cekvi vernici ne dele na one koji su dosli ranije, i one koji su dosli kasnije. Na taj nacin otac paroh bi pokazao da praktikuje ono sto propoveda. Sve ostalo pokazalo bi njegove uske poglede i nedostatak vizije za razvoj ove zajednice.. I, sto je jos gore, dovelo bi u opasnost postojanje ove, do sada, zive i aktivne zajednice. Uloga Crkve je da objedinjuje a ne razjedinjuje. Crkva treba da gradi, a ne razgradjuje. Djakon Mihajlo Ljahovic Juni 2007 g.
Точка зору
Церква має об’єднувати – не роз’єднувати
Коли після Другої світової війни українці з Боснії почали приходити до Сремської Митровиці і околиці, одна з причин чому вони вибрали це місто був і факт, що у місті знаходилася Греко-католицька церква, яку, на початку 20-го століття Австрійський уряд збудував для лемків/русинів. Ці люди до Митровиці приїхали скоріше з частин Лемківщини, які сьогодні у межах Польщі. На жаль, вони дуже скоро після свого приїзду почали втрачати свою мову, занедбувати свої коріння, свою церкву. Коли українці приїхали до Митровиці, церковна громада лемків була на межі існування. Українці знову наповнили церкву і церковна громада дістала нове життя. Я народився у Сремській Митровиці в 1959 році. У той час парохом у Митровиці був о. Мирон Гирйоватий, лагідна і добра людина. Він мене охристив, він мене вчив віронауки, і дав мені моє перше Святе причасття. Хоча він прекрасно говорив українською і русинською мовами, у церкві він проповідував сербською мовою. Сербською мовою у церкві проповідував і його наступник о. Стефан Пітка. Мушу признатися, коли я виростав, це мені виглядало нелогічно: повна церква українців, які говорять і розуміють українську мову, священик українець, а проповідь – по-сербськи. Пізніше я зрозумів що це відбувалося через русинів, які до церкви рідко ходили, але дуже добре знали що у церкві діється. Крім того, сербська мова була одинока мова, яку вони розуміли. Думаю, що ми українці тоді могли вимагати окрему Службу божу на якій проповідувалося б по-українське, так як на приклад зроблено у Вуковарі. Але ми цього ніколи не вимагали, щоб не роз’єднувати громаду, щоб не вносити роздор, щоб свідчити своє християнство. Великим розчаруванням була для мене вістка, що недавні події у Сремській Митровиці кидають тінь на довгорічне гармонійне існування цієї громади. І сталося це через поведінку деяких людей, які вирішили показати українцям, що у цій громаді вони ще все є – гості. На дверях новозбудованої парафіяльної залі, у будову якої українці вклали тисячі годин добровільної праці, написано, що ці двері «виготовив і подарував русинській церкві Дюра Бережні літа Господнього 2007.» Цей напис вставлений із знанням і підтримкою місцевого пароха о. Михайла Режака. Він, як парох, міг запропонувати інший напис, щоб зберегти спокій у громаді, яку йому Церковний провід довірив. Міг написати, що церква Греко-католицька, або не писати взагалі яка це церква, а просто поставити ім’я спонсора. Але чомусь йому було дуже важне підкрислити, що це русинська, а не українська церква. Після 60 років життя у цій громаді, після незлічених годин праці, самопожертви – це не наша церква. Я питаюся: як можуть люди, які вже 60 років опікуються церквою бути гості в ній? Як може хто не-будь відчуватися гостем в Христовій Церкві? Тут потрібно наголосити, що українці ніколи не вимагали, щоб цю церкву назвати українською церквою, вони ніколи не бажали витиснути русинів з цієї церкви, але тепер вони справидливо вимагають, щоб шанувати їхню гідність, їхній вклад у цю громаду. Бо, якщо отець парох вирішить залишити цей напис, то насувається питання: якщо це русинська церква, це значить, що це не українська церква. Якщо це не українська церква, тоді велика українська громада у Сремській Митровиці потребує своєї церкви. У такому випадку Екзархат мусить забезпечити українській громаді у Сремській Митровиці побудову нової церкви, в якій вони будуть у дома. Таку ситуацію маємо у Вербасі де є дві церкви. Але, я чомусь думаю, що Екзархат не піде на цей крок, бо у такому випадку теперішня церква лишиться майже порожною. Митровацькі Русини і тепер до церкви рідко ходять. З моєї точки зору, цей напис треба зняти і написати, що двері подаровані Греко-католицькій церкві. Це буде найблище правді, це заспокоїть громаду і покаже, що у Христовій церкві вірні не діляться на тих, які прийшли скоріше і тих, які прийшли пізніше. Такий напис покаже, що отець парох робить те що проповідує. Все інше покаже його вузькi погляди і брак візії щодо розвитку цієї спільноти. І що найгірше, це може привести до її розбиття і знищення. А роля церкви не роз’єднувати – але об’єднувати, не руйнувати – але будувати.
Диякон Михайло Ляхович Торонто, Канада Червень, 2007 р.
|
