 |
||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
З НАШОГО МИНУЛОГО Розповідає Василь Сем’янів (Збережено мову оригіналу) В той час, в Босні люди жили досить добре, хоча робилося примітивно, не було машинів, техніки. Були люди веселі, як я собі пригадую, було досить весіль, справляли вечорниці, не було електричного струму, телевізії. Люди більше займалися хліборобством, дівчата пряли, ткали, вишивали. Люди там найбільше сіяли пшеницю, жито і кукурузу. Не родило як тут у Сремі. Жилося як на селі, оброблялася земля, трималася худоба, колись не було тих фабрик... Люди почали веселюватися 1946 року, все до 1970 року. Причина була, гадаю, там війна наробила досить клопотів, було випадків, що нападали на наших людей. А потому люди прийшли, подивилися що тут лекше прийти до життя, а друге, що я знаю, хто мав більше дітей, там по селах до школи було далеко ходити, а хотілися дітей до школи посилати, щоб не пасли худобу і землю робили. Було тільки до восьмого клясу, так, що люди пхалися до більших міст, до ліпшої землі і так... Ті, котрі закінчили школу йшли далі, не затримувалися у тих селах, ні дороги доброї, ніякої... Ми переселилися 1970 року до Сремської Мітровиці, перше перийшов з Брезіку до Чорле 1967 року, а тоді тут. Я, як перший раз прийшов був купив тут хату, не моглася переписати, була дика будівля. Тут вже було українців, котрі вже раніше прийшли, помагали одні другим , хати мурували мобою (толокою), як сказали. Було багато дітей, було тісно, мусілися добудовувати. Ту хату продав бо не міг переписати, ледви гроші дістав, купив тутка пляц. Тут наші люди помагали досить, приходили у „мобу”, і „подрум” копали, і „темель” копали, фамілія і сусіди... Крім праці, були і забави, все робилися якісь, за новий рік, дочікування. Були тут вже Причепи, Ляховичі і Гільчишини, в той час вже було досить українців, у Шашінцях...Забави робилися по хатах. Нараз почали діти тут у мене, на бетоні, Причепа Славко грав, Михайло вже зачав дещо працювати з ними, зробилися активніші, зачався фольклор, всюди наступали... З народних звичаїв було, що ходили вінчувати на свята, ходили діти, мої два-три хлопці, і Воротнякові тут приходили, діти йшли від хати до хати засівати до рідніших, до фамілії... Всі активності могли б обновитися як би діти хтіли. Я би нашим українцям доручив щоби були активніші, щоби були якісь відкритіші, обновляли, котрі си пригадують старі свої обичаї, за Новий рік, за Николая. Колись дітям за Николая клали батьки під подушку деяких колачиків, цукерків. Ті обичаї обов’язково робилися, і сходилися, і колядували, і активностей було інакших, інакше обходилися. Требали б обновити, іти на фольклор, українську мову, щоб усе було, щоб обновилося, а і до церкви ходили б діти. Найважніше, щоби були признаті як люди, котрі тут живуть, роблять і мають свої активності, щоб мали охорону. Ми мусіли б мати школу, де б українські діти училися, хоч два рази на теждинь, чи як там, українську мову, українське письмо, так щоб щось знали, від кого постали, щоб знали свої звичаї, потанцювати, заспівати свої пісні...
Записано у грудні 2003 року Петро Ляхович
IN MEMORIAM!
Помер Василь Сем'янів у грудні 2006 року. Він був членом Товариства "Коломийка" від самого засновання, а можна сказати і до останього дня свого життя. Не зважаючи на свої роки, без нього нічого не проходили, завжди був присутний. Якщо було потрібно порадити, він радив, коли було потрібно фінансово помогти, він помагав, коли було потрібно насварити, він насварив, коли було потрібно піднести настрій, він знову це вміло робив. Кілька днів перед смертю Василя відбувався у Сремській Мітровиці "Вечір української музики - Бал". Зрозуміло, що був присутний і він. Цікаве є те, що він відчув потребу звернутися до всіх присутніх, українців Сремської Мітровиці. Він взяв мікрофон і запросив трохи уваги. Подякував організаторам того вечора і побажав усім, щоб і надалі так гарно гуртувалися і зберігали свою пісню, танець, культуру. Сльози покотилися по його обличі, ніби відчув він, що це остання забава, на котрій він був присутний. Великий смуток огорнув всіх українців Сремської Мітровиці, а і ширше, і всіх, хто його пізнавав, Всюди відчувається брак тої благородної і сердечної людини, повної доброго настрою. Вічна йому пам'ять!
Сремська Мітровица, 23 січня, 2007 року Петро Ляхович
|
Мої предки до Боснії приїхали з України, від Тернополя, село називалося Діл. Це було 1914 року. Купили землю від мусульманів, тоді доробилися і докуплювали ще землі. Ми мали 12 гектарів в селі Брезік, коло Прнявору. Було село Гайова блисько коло нас і Лишня, а з другого боку було сербське село. Дідо мав троє дітей, дві дочки і сина. Мій батько і ми жили у маминого батька, а татові батьки жили на Камениці і у них було три дочки і три сина.