 |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
|
Михайло Ляхович «Пісня про Байду» між боснійськими українцями Між моїми спогдами про раннє дитинство дуже яскраво виступають до переду ці рідкісні моменти, коли наші «старші люди» співали. Ці моменти були рідкісні тому, бо важке життя не давало їм забагато вільних хвилин, в які можна було би собі поспівати. Весілля і храмові свята, або «празники» і були цими рідкісними нагодами, коли можна було гуртом заспівати, так як і наші предки робили.
Між піснями, яку боснійслкі українці завжди дуже радо співали, була і історична «Пісня про Байду», або, як її називали у нас, «Ой, п’є Байда». Ця пісня була улюбленою піснею мого батька, який насправді рідко співав, але коли співав, завжди починав з цієї пісні. І сьогодні пригадую, як він починав її співати, якось урочисто, майже з острахом. Прислуховувся я до цієї дивної пісенної розповіді, про цього козака-лицаря, який відмовляється царювати бо не хоче відріктися своєї віри. Він з огидою відкидає пропозицію турецького царя «сватати його дучку», бо вона «поганая». За це цар його засуджує до страти. Він наказує своїм слугам Байду зв’язати та й «за ребро гаком зачіпити». Але, навіть і тоді цей лицар не здається. Висячи на гаку «ані день, ані два , ані годиночку», він просить, щоб цар йому дозволив «лука взяти, тай тобі на вечер’ю два голува зняти». Пісня кінчається повною перемогою Байди: Отже, не тільки турецький цар, але і цариця і царева дочка поплатилися життям за те, що відважилися замахнутися на Байдину свободу, його віру, на його відданість власному народові, та на його життя. В останній стрічці Байда тріумфує над убитим турецьким царем: «Тобі, царю, в сирій землі гнити, Мені, Байді молодому, мед-горілку пити».«Пісня про Байду» - це фолкльоризована розповідь про історичну постать – Дмитра Байду-Вишневецького. Він був волинський шляхтич,магнат, князь роду Корубитовичів, власник маєтків у містечку Вишнівець, Кременецького повіту. Народився він в 1516 році і був старшим з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни з родини Олізарів. Дід Дмитра — Михайло, був відомий своєю боротьбою проти татар. Дмитро Байда-Вишневецький увійшов до української історії як козацький отаман, запеклий ворог татар, який усе своє життя старався закріпити українські сили проти цього наїзника. У 1548 — 1549 роках Дмитро Байда-Вишневецький взяв участь у походах на Очаків — форпост Османської імперії. Бернард Претвич у 1550 році в листі до великого князя литовського (який був одночасно польським королем) Сигизмунда II Августа характеризує князя Дмитра як рішучого та відважного борця з татарами, який має виняткові здібності у воєнній справі. Сигізмунд II Август, віддаючи данину поваги сміливості та видатним талантам Дмитра, призначає його старостою міст-фортець Черкас та Канева. Бажаючи закріпити оборонні спроможності України проти татар він в 1553 році за власні кошти збудував на острові Мала Хортиця першу фортицю, в якій почали збиратися козаки. Був це початок Запорізької січі. Пізніше став замішаний у боротьбі за власть у Молдавії. Його звідтам запросила одна з конфліктуючих сторін стати їхнім господарем. Він погодився, але, прибувши до Молдавії, його невеличке військо було розгромлене, а сам Байда попав у полон. Звідтам його відправили до Царгороду, де він був страчений із ще двома його товаришами, а решта козаків відправлено на галери. Легенди про його смерть почали ширитися зразу після його трагічної загибелі. Оповідали, нібито його, після катувань, було скинуто з високої вежі і він зачепився ребром за гак, що стирчав із стіни, або що його було навмисно зачеплено ребром на гак; що він прожив у такому стані три дні і при цьому безупину голосно лаяв турків та їхню віру; що тільки не стерпівши наруги над своєю вірою, хтось із турків застрелив Дмитра з лука. Згодом з'явились нові подробиці: що султан зваблював полоненого Вищневецького у турецьку віру, обіцяючи за це всілякі блага, навіть обіцяв дати йому власну дочку за жінку. Але Дмитро зневажив все те і радше пішов на страшну смерть, аніж мав покинути свою віру. Як би там не було, але ймовірним є факт, що Байду у Царгороді стратили, мабуть зачепешви на гак, бо цей факт присутній у кожному варіанті цієї пісні. Але, для простолюду, Байда не згинув зачіплений на гак. Він не тільки вижив, але люто помстився цареві за його спробу заманити Байду у мусульманську віру. Байда тріумфує і продовжує «мед-горілку пити». А до речі, це український народ, який у реальності жив у постійному страсі від турків та татар, хоч раз, бодай тільки в пісні, тріумфує. Пісня тут являється оборонним механізмом, тією зброєю, яка охоронить народ від страждань і яка здобуде для народу омріяну перемогу. Ця пісня обернула поразку Байди у його пріумф, а трагедію народу у перемогу. Байда тут зявляється символом цілого народу, який, не бувши спроможним перемогти у дійсності, перемагає у народній уяві. В Україні записано біля сорок варіантів цієї пісні. Існують хорові обробки цієї пісні, між якими виділяється обробка Гната Хоткевича. Цю обробку до свого репертуару поставив і Український народний хор ім. Г. Верьовки. Той самий варіант має у свойому репертуарі і Капеля бандуристів ім. Тараса Шевченка в Дітроіт, США. Хоткевич з цієї пісні зробив насправді героічну поему, де бандури і хор передають як характер, так і настрій та почуття головних героїв: Байди та турецького царя. Так, як вже сказано, варіант цієї пісні існував і межи боснійськими українцями. Я записав цю пісню з вуст свого батька і помістив у виданні «Народні пісні Українців Боснії, Хорватії, Воєводини», яка вийшла в Ужгороді в 1997 році. Довгі роки я був переконання, що ця пісня була настільки популярна в нашому народі, що вона поширилася і на Галичину, звідки і принесли її до Боснії наші предки. Мене ані трошки не турбував факт, що це була одинока історична народна пісня такого жанрту, яку я записав між боснійськими українцями. «Пісня про Байду» своєю формою нагадує думу, а козацьких дум межи боснійськими українцями не було. Увесь їхній фолкльор відображає життя галицького селянства під австро-угорським паніванням. Дуже часто у піснях згадуються «жомніри» або «жовняри», тобто австрійське військо. У кількох піснях згадується і цісар, якому вони мусили служити. При одній нагоді я заспівав цю пісню мойому доброму другові, відомому бандуристові Вікторові Мішалову. На моє велике здивування, він мені сказав, що пісня, у точно такому варіанті, знаходиться у збірнику «Сьпіваник українських січових стрільців», виданому у Відні в 1917 році. Січові стрільці були єдина українська національна військова формація в складі Аустро-Угорської армії, сформована з добровольців 1914 р.. Кадри УСС вийшли з українських парамілітарних організацій Галичини, що діяли перед Першою Світовою Війною а саме товариств «Січ» «Сокіл» і Пласт. Отже січовики були переважно галичани. Тобто, «Пісню про Байду», у точно такому варіанті, який я записав від свого батька галичана, співали українські січові стирільці, теж галичани, у своїх походах. Аж тоді мені пригадався факт, що між біснійськими українцями побутував цілий ряд пісень січових стрільців. Їх до Боснії принесли галицькі студенти, які вчилися на університеті у Загребі, Хорватія. Під час літних канікул, вони не їхали до дому, бо польська влада негативно ставилася до цих патріотів України, але їхали до Боснії, де працювали з нашим народом, ставили п’єси і вчили їх стрілецьких пісень. У згаданому збірнику українських пісень українцуів Боснії поміщено декілька стрілецьких пісень, які увійшли і міцно закріпилися у фолкльорі боснійських українців. Отже, є дві дороги, якими «Пісня про Байду» могла стати частиною фолкльору боснійських українців. Вона насправді могла бути частиною фолкльору галицьких українців в 19 ст. І звідтам її і перенесено до Боснії разом з іншими піснями. Це цілком імовірний факт, бо у збірнику пісень УСС є і не одна пісня «непатріотичного» характеру, які співалися і боснійськими українцями, так як «І шумить, і гуде», «Ой піду я до млина» чи «А звідци гора». Усі ці пісні, так як і «Пісня про Байду», могли бути частиною галицького фолкльору, з якого черпали як Українські січові стрільці, так і боснійські українці. Інший варіант не менш імовірний. Цю пісню могли принести до Босні вже згадані студенти. Боснійські українці її зразу підхопили, через її героїчний зміст та цікаву мелодію. «Пісня про Байду» співається між українцями Боснії, Воєводини і Хорватії ще і сьогодні, на початку 21-го століття. І сьогодні вона відображає наше бажання бути вільними від різних новітніх «турків» і «татар», що ще все загрожують нашій молодій державі. Вона відображає і більш специфічне бажання українців Боснії, Сербії і Хорватії не розчинитиса у чужомовному морі, залишитися тими ким вони є, не відріктися своєї ідентичности задля привілеїв або «легшого життя» в чужому оточенні. Подаю повний текст «Пісні про Байду», так як я її записав від свого батька: Ой, п’є Байда мід-горілочку,Ані день, ані два годиночку. Прийшов к ньому цар турецький,«Що ж ти робиш Байдо молодецький.» «Ой, п’ю царю, мід-горілочку,Ані день, ані два, ані годиночку.» «Покинь, Байдо, байдувати,Сватай мою дочку, будеш царювати. Покинь, Байдо, мед-горілку пити,Сватай мою дочку, будеш добре жити.» «Твоя дочка поганая,Ще й до того віра проклятая.» Ой, як крикнув цар турецький,та й на свої слуги молодецькі. «Возьміть Байду та й звяжіте,Та й за ребро гаком зачепіте.» Взяли Байду та й звязали,Та й за ребро гаком зачіпали. Висить Байда на дубочкуАні день, ані два ані годиночку. «Позволь царю свого лука взяти,та й тобі на вечерю два голуба зняти.» Як вистрілив Байда з лука,Тай поптрафив царя межи самі вуха. А царицю в саму потилицю,А цареву дочку в саму головочку. «Тобі, царю, в сирій землі гнити,Мані Байді молодому мед-горілку пити.
Торонто, вересень 2008 р.
|
