|
Павло Головчук
Готуємось до Великодня
Був піст, ще суворіший, як різдвяний. Ми його старанно дотримувалися. Легко було постити під час Різдвяного посту. Були дні, коли можна було їсти сир і молоко. Таке саме було і тепер. Але молока на весні не було. Не стало і смальцю, якого в деякі дні вживали. А треба було орати, корчувати “прокляту” рослину – ожини, що так дуже люблять у нас рости. У багатьох родинах не було вже ні кілограма кукурудзи... Про барабольку та якусь ріпку, ніхто й не згадував. Нам не було потрібно наказувати постити...Під цим підписуюсь я, що не зазнав такої біди, як мої друзі однолітки. Батько, (не беріть це за зле, Що часто згадую його здібності), знаходив способи як нас прохарчувати. Він не був винним, що, як довголітній дяк при нашій церкві, в часі великопосних відправ (“Сорокоусти”) приносив нам хліби. Таке Богослуження, без належної оплати та хлібів від заможніших родин, наші священики. Тому очікував на хлібину, що принесе її батько з церкви. Особливо ту з Хорвачан, де наші люди були багатіші).
Першою головнішою відправою в пості були Поклони.Кажуть, що тоді ми “били” 365 . Виконували їх усі, навіть бабусі ті, що, ледве піднялись, та знову мусіли їх “бити”. А нам, дітворі, було найприємніше тоді, коли когось поперед себе з своїх друзів, під час пригинання трохи “попхати” вперед!
Все вище написане було тільки малим відходом від теми. Нам потрібно пригадати, як у нас, коли я був дитиною, (про що постійно пригадую), проходив
Страсний Тиждень,
що слідував після Шуткової (Квітної) Неділі. “Шутка б’є, я не б’ю. За тиждень Великдень!” Залишалось тільки нам, дітворі, “перепхати” якось той довгий тиждень. Після виходу з церкви ми так довго “звіщали” цю вістку, що з наших “шуток” – галузок білої верби (іви, ми її називаємо євою) залишалися тільки стебельця.
Вернувшися з церкви в родинному колі знову “повідомляли” одні одних про те, що “за тиждень – Великдень!” А опісля знову ходили чутки, що бабуня одразу після приходу із церкви, йшла до стайні і “повідомляла” свої корівки та телички, що “за тиждень – Великдень.” Шутку клали в хаті на почесне місце, найчастіше біля образів – ікон. Ніхто не смів зловживати нею, бо вона мала велику силу, (про те буде мова пізніше).
Насамперед - великодня Свята Сповідь. Приходило кількох священиків. Сповідь була обов’язкова для всіх - від дитячих років до тих, що ще могли дихати. А щоб священики мали точну статистику хто сповідався, було запроваджено карточки. Дяк записував у зошиті, скільки котра родина взяла таких карток (їх платили, нічого в нас не було даром). Приступаєш до сповіді даєш отцеві картку, а тоді він тебе сповідає. Після Великодніх свят парох точно знав хто з якоїсь родини сповідався чи ні (на карточках була “спеціяльна” ознака).Коли мені було десь біля десяти років життя, такі картки дозволяв батько виписувати і мені.
До того часу всі наші хати, виглядади як писанки. Бабуня і мамця, розуміється, при моїй “допомозі”, накопували глин – червоної, сивої...Саджа і куповані якісь фарби – без яких не обійдешся, вже були напоготові. Гашене вапно також. Щітка з стеблин проса давно була зроблена, щоб нею вперше, на Великдень, а опісля на “празник”, храмове свято – Успіння Пресвятої Богородиці, - причинитися до прикраси наших хаток.
У хатах того часу були ще глиняні печі. Протягом зими вони ставали чорними від диму. Залишили на них “сліди” і хатні цвіркуни, зграя яких своєю “музикою” не давала нам спати...На весну їх прикрашували різними кольорами. Розводили барви та пальцями, або якоюсь “щіточкою” обрискували їх. Цю “художню” працю робили в нас - вже можете уявити собі хто – бабуня та її улюблений онук! Виносимо з хати наші “меблі”, простенькі ліжка, що самі собі “змайстрували”, викидаємо з них солому, яка була замість матраців, примушуємо забратись з кожної шпарки “меблів” різних “обивателів”, що часто-густо не дали нам спати вночі. А якщо вони не мають охоти залишити “рідне гніздо”, ми їх виганяємо димом, нафтою, гарячою водою, вогнем, різними порошками...
А надворі треба було скинути загату, про яку згадаю більше вкінці спогаду, повиганяти з неї мишей, щурів, сотні різних комах, що тут, користаючи житло, перезимували з нами. А опісля того проходило те саме...
В Страснім Тижні діти жили тільки тим, хто що дістане на Великдень. Звичайно то було щось з одягу: штани, сорочка, спідничка... Про взуття багато не думали. Бо був уже, звичайно, травень, та можна ходити босим. Наші дівчата знали, що батьки спроможуться та куплять їм на Великдень якесь бідненьке полотенце, з якого вони пошиють собі спіднички, або суконки. Хтось зробить їм “ґандали” (самородне взуття з автомобільних шин, різних відпадків шкіри)...А коли появилися полотняні “тенисовки”, (в Україні називають їх та подібні “красовками”), було щось дуже модним.
Я мав щастя, що батько одягав мене “по-панському”. Важко хворіючи на турбекольоз, якого “заробив” під час війни, тодішня “найгуманніша” комуністична медицина встановила, що це запалення нирок, він їздив до Заґребу за точною діягнозою. Тут купив для мене найновіший модель дитячого костюму з короткими штанцями. Такого в нашому селі ще ніхто не бачив. До того придбав високі черевики. А щоб мої литки-кістки надто не відскакували від усього, мамуня знайшла якісь жіночі панчохи, що були підв’язані шнурочком над моїми колінами, який часто розв’язувався...З мене всі сміялись, але я був найкраще одягнений на все село.
Мої стриєшні брати мали нові “анцуґи”, пошиті з лляного полотна. Їх шив до третьої години ранку перед Великоднем наш кравець Грицай. Опісля стрийни ще встигли офарбувати їх “синкою” та вони вспіли, правда трохи зі запізненням, взяти участь у великодніх відправах. Вони сміялися з мене, як я виглядаю у високих черевиках, коротких штанях, в маминих панчохах... а я з них, як після першого весняного дощу їхні “анцуґи” стали красими, а фарба зробила синіми їхні руки, ноги.
Великий Четвер. Страсті Христові. Ніяких скорочень Богослуження. Добре, що 12 Євангелій (тільки в той день) читали українською мовою. Слухаючи читання, багато старших людей плакали, коли вдумувалися в Страсті Христові. Того вечора наші дзвони переставали дзвонити – до Воскресної Утрені. А дітвора юрбилася до “калатала”, щоб по нім бити!
Велика П’ятниця. Розмальовували писанки. Фарбували яйця. Тут знову проявлявся господинний хист бабуні. З нашої комори, де, на мою думку, було різне “сміття”, бабуня витягала мішечок лушпиння цибулі та якісь трави. Варила їх. До розчину клала яйця. Опісля обтирала їх масною ганчіркою.
Пополудні ми йшли до церкви. Був обхід з Плащаницею. “Найчемніші“ хлопці, між якими був і я, калатали в малі калатала - “торохкавки”, деркачі, а старші “били” у велику дошку, що замінювала дзвони.Опісля біля Божого Гробу до Воскресної Утрені чергувала сторожа з чоловіків, що були одружені. Участь у ній брали навіть ті “дикуни”, як називала їх бабуня, що увесь рік не приходили до церкви.
Великодня Субота. Печуть паски. Варяться шинки і ковбаси. Викопують з городу хрін. Витягають буряки з ями, в якій берегли їх протягом зими. З них буде гарний салат. Я нариваю свіжого барвінку. Збиваю масло в масничці. Як роблю це в звичайні дні року, ніхто мені не боронить облизувати держак маснички, а потім пити маслянку. У Велекодню Суботу - це великий гріх!
Під вечір господарі, що живуть ближче церкви, пильно обстежують на обійсті, де стоїть яка терлиця, ступа, дерево. В цю ніч сільські хлопці недалеко церкви розпалюють великий вогонь. Біля нього чергують. Це пригадує, як воїни палили вогонь біля гробу Христового і грілися. А для такого вогнища найкраща була якась вище згадана річ. А сталось, що вона сюди потрапила – ніхто не смів гніватися за це.
Вечір напередодні Великодня. Вся дітвора, що живе недалеко церкви, ще раз приходить до Божого Гробу. Бабуня, а після її смерті мамуня, та інші жінки, хоч усю ніч тут “вартують” мужчини, ідуть до церкви, до Плащаниці, де будуть молитись до початку Воскресної Утрені...За щасливу смерть, за своїх дітей і внуків, за пропасть “проклятого комунізму,” за колишню свою Батьківщину, за український, ніякий русинський, народ.(Про це все я довідався, вже пригадуєте від кого, самозрозуміло – моєї бабуні!)
А біля церкви вже горить огонь. Ще все такий маленький. Парубки, бо ще ніхто не спить, не вспіли забезпечитися добрим “паливом”. Був такий закон: ніхто від малолітків, до яких належив і я, не сміли близько приходити до вогню. Тут мали право бути тільки старші хлопці. Якщо до вогню підійшов хтось з нас, старші, перед тим приготованими прутами, відганяли від себе. До мене, сина дяка, поважної особи в селі, цей “закон” не мав дії.
А тим часом у коморі вже був приготований кошик з продуктами харчування, які завтра будемо “святити”. Замкнений під трьома замками. Охочих “поласувати” чимось із кошика – було дуже багато, почавши від мене, хоч я таке не міг задумати (піде душа до пекла!), молодших сестричок (вони ще не сповідались - небезпека!) до наших котиків, песика, а про бридкі миші і щурі – нема потреби згадувати).
Повторюється те саме, що в ніч на Різдво та на Йордан (тільки бабуня вже не нагріває цеглу), я лягаю спати, на мене чекає котик, гладить хвостиком, легеньке його мур-мур мене присипляє...Завтра вранці, знову о 4-ій годині, ідемо до святого храму, бо треба відзначити празник празників
Воскресіння Христове,
Що його ми таки дочекались...Великодні Богослужби того часу тривали три і пів години. Всі відправляли церковно-слов’янською мовою, крім проповіді. Кілька років і їх слухали ненашою, але хорватською мовою; чомусь, на нашу, одну з найбільших українських парафій у Боснії, призначили молодого священика хорвата, який навіть не висловив бажання, щоб навчитись основ і так бідненької нашої мови в Боснії. Поблагословили паски...Але навіть і це не йшло без оплати, натуральної. Люди з кошиками ставали великим колом навкруг церкви. Далі старші брати йшли з порожніми відрами. Господині знали: до відер годиться класти по кілька яєць для священика. Не було бажано, щоб вони буле варені, але свіжі. Останні можна було продати...Люди майже бігцем ідуть додому, перед ведуть такі самі, як я, бо багатьом з нас це єдиний день у році, щоб добре попоїсти смачної шинки, ковбаси, варених яєць. А про паску вже нема потреби говорити!
Того дня я сам не знаю скільки з’їдав варених яєць. Ніхто не забороняв. Протягом року такого не було. Яйце мало ціну золота. За нього можна було купити солі, газу, цукру... Бо де знайдеш гроші? Мамуня зранку мішала одно-двоє яєць з мукою, до якої додавали трошки сметани та це була “мачанка” до кулеші (кукурудзяної густої каші). Варене яйце я їв тільки тоді, коли був хворий, простуджений. А таке бувало щовесни та щовосени.
Наївшись смачних великодніх посвячених страв (дякувати Богу, в нас було їх достатньо) ледве чекаю коли з товаришами підемо в “цири”, кількастолітній дубовий лісок, біля церкви. В мене “повні кишені” писанок. Ними я буду стукатися з товаришами. Правило таке: коли я розіб’ю своєю писанкою його, вона належить мені й її я з’їдаю; і навпаки... Були різні способи як віднайти найтвердіше яйце, як його варити, що до того додавати, щоб більше розбити чужих та їх з’їсти
Вже в обідню пору “цири” заповнені дітворою, молоддю, мужчинами і жінками. Вдома залишились тільки ті, які дякують Господеві, що дочекалися ще одного Великодня, що вже переконані – наступного вже не діждуться, не з’їдять паски, щось найсвятішого в їхньому страдальницькому житті.
Того дня навіть не відправляли в церкві Вечірню. Увесь день було дозволено бити в дзвони. Наші невеликі два дзвони не відпочивали. Дзвонили ними тільки хлопці. Тут ніхто не смів нікому забороняти. Кожний з нас мав право декілька хвилин “побамкати”. Дерев’яна дзвіниця гойдалася, рвалися шнури...Ті, що знову їх прив’язували, казали, що “дзвони аж гарячі”. Не давали їм відпочинку, бо сьогодні – Христос Воскрес!
Починали виводити гаївки...Боже, як би то було гарно вернутись тільки на хвилинку в той час! Сотки дітвори і молоді – всі беруть у гаївках участь. Навіть і молоді матері з діточками на руках, бо вони, діточки, туди рвуться, відчувають, що сьогодні Великдень, що належать до нас.
І наші дівчата, що їх я вже описав, кожна старається звернути на себе очі матері, такі лагідні...Хоч вони одягнені дуже скромно, але на них все чисте..
”Сидить, сидить сокіл у барвінковім вінку,
Вибирай си, соколоньку, що найкращу дівку.
А я беру тую, тую найкращую,
Заведу її, поведу її, в стороньку чужую...”
Пливе гаївка. Матері слідкують за тим, хто зі “соколоньків” візьме її “пташку” за ручку до кола, а всі це будуть бачити.
З підслуханої мною розмови. Втомився та сиджу біля матері...Матері, що мають дочок “на відаванє”:
“ Подивітьсі, кумонько, на того хлопцє, який він файний. Був у церкві на всіх відправах. Не курит. Мало попиває. Втікає, коли сі хлопці починают бити. А до роботи, Господе! Як би мені такого зєтя! А ше єкі й’го тато має коні!”
Матері, що мають синів “на женинє”:
”Якось то в зимі так дівчит не можна добре процінити. Подивітьсі, кумонько, на тоту, як воно виросло. І рум’єне, і округленьке, і ногате, і все має...От така може день і ніч робити: викидати гній з хліва, рубати дрова. В полі...А до того ше народити купу здорових діточок. А не те, шо сухеньке, біленьке, рівне як дошка, сухоребре... Та до того ше і варґи мастит. Або, подивітсі на тоту, дочку (такого-то багача), їхала аж до міста, шоби зробила собі трайну (ондуляцію)..”
І так триває до вечора. Старші вже рушили додому, а молодим і не хочеться іти. Перед нею три вільні дні! Тому, йдучи до дому, ще останнього дому в селі, продовжуться гаївки. Біжать “дикі кози через попівські лози...” Вранці – знову до церкви, знову гаївки до пізнього вечора. І третього дня Великодня так само. У моїх друзів уже нестало писанок. Більше не змагаємося чиє яйце твердіше.
(Фраґмент зі спогаду “Де ж ви, дні мого дитинства?..”)
ВИШИВАНА СОРОЧЕЧКА
(Спогад)
- Завтра починаємо день з шиття нової сорочечки, - несподівано, з усмішкою на старечому обличчі, промовила моя бабуня, - тільки в мене обмаль ниток...
Дотепер ніколи вона так урочисто не повідомляла про пошиття чого-небудь для мене. Тому я нетерпеливо очікував наступного дня. А ще хочу пригадати, що незабаром мені сповниться шість років, та що я вже не дитина, яка потребує постійної опіки. У моєї бабуні я вже дослужився високого призначення: допомагати їй випасати корови і телята, мати над ними владу з порядним буком у руках.
Біля худібки бабуня постійно щось шиє, перешиває, латає, торочить нитки. Без мене вона безсильна; вона недобачає, а хто, крім мене, всилить їй нитку в голку? Тому вона справедливо сказала: "Починаємо з пошиття", вона і я.
Я вже знаю: ще до сходу сонця бабуня підніметься з ліжка, трохи постогне, почне шептати молитви, накриє мене покривалом (я сплю з бабунею ще від часу, як перестала мене годувати грудьми мати), тишком-нишком вийде з кімнати до своїх корів, найкраще доглянутих на ціле село, (вони - її гордість); видоївши їх, принесе мені глечик ще теплого молока; а тоді лагідним голосом попросить допомагати їй в праці, тобто випасати корови і шити нову сорочечку; я буду трохи пручатися, протестувати, щось говорити, але, ставши на коліна, помолюсь Богу, (правда - не всі молитви, бо батько не тут, щоб мене контролював), вип'ю молока і, втираючи сонні очі, візьму свого бука та піду за бабунею.
Наступного дня все збулось так, як я сказав. А що будемо з бабунею шити нову сорочечку зраджував тлумачок під її пахвою з полотном та потрібними речами.
На сході з'явилася вогненна куля, "Боже сонечко" - слова бабуні. Вона хреститься і просить Бога, щоб і нинішній день був благословенним для всього християнського люду, для її внука, для всіх добрих дітей світу. Поблизу дівчата-пастушки виспівують чудових наших пісень, хлопці грають на сопілках, не дармує і пташина в недалекому гаї, мені вже не спиться...
Надійшла святкова хвилина: в руках бабусі з'явилася нитка. Нею вона виміряла мої худі плечі і тоненькі рученята, взяла ножиці і почала різати полотно. Для мене це була звичайна робота, нічого нового, цікавого. Але, коли вона із-за пазухи витягнула нитки різних кольорів, розклала їх на полотно, в мене заперло духа. Що з цього буде? Бабуня не тримала довго мене в очікуванні та з блиском її все ще лагідних очей і усмішкою на устах сказала:
- Павлуню мій, (часто називала мене і Пайком), пора тобі вже мати кращу сорочечку, вишивану, українську, щоб усі знали ким ти є.
Яка це вишивана сорочечка, я не міг збагнути. Але, щоб не дошкулювати бабуні, тільки додав:
- Шийте її чим скоріше, а я буду вважати на худобу.
А сорочечка буде з тонкого лляного полотна. Бабуня і мати готували його ще минулої осені та на протязі зими. В нашім селі майже всі люди, крім священика, на звичайний день мали тільки такі прості сорочки. Бабуня сказала, що кілька років тому в нас був гарний одяг, але під час війни ночами бродили банди, які грабували нас "ґаліціян". А тепер люди на тих злодіях бачать свої плащі, костюми, але про це не сміють нікому говорити.
- А я, бабуню, свою вишиту сорочечку не дам тим злодіям. Я заховаю її під подушку, на якій ми та наш котик спимо, - обіцяю їй.
Сорочечку бабуня шила і вишивала тільки під час випасання худібки. Решту дня вона працювала в садку, городі. Щодня сорочечка ставала гарнішою, вже вирізнялися чорно-червоні хрестики, а по боках ще й інші кольори. Я не міг дочекатися дня, коли вона буде готова.
Випасаючи корови та займаючись кравецькою роботою, ми з бабунею дискутуємо на різні теми. Я багато чого не знаю, в мене до неї запитань безліч. Вона старається на них відповісти, а коли щось не знає то каже: "То Бозя знає", а тоді мені нема вже куди йти і питати... На моє прохання роками співала мені все ті самі пісні: про сирітку, про матір, що відпроваджувала сина на війну страждати, про св. Варвару, про рідний край... Після того вона часто зітхала важко, тихцем плакала...
Я побіг за зграєю горобців, що нищуть наш врожай, хочу піймати зайчика, що стрибає перед мною. Нариваю повні долоні свіжих лісових суниць, червоних як коралі. Приношу їх бабці і прошу простягнути свої руки.. Кладу в її долоні, чорні від сонця і праці, червоні ягідки... Ще й сьогодні в мене перед очима неповторна картина: кольори моєї вишиваної сорочечки так збігаються з кольорами ягід і смаглявих рук бабуні...
- Ти, Пайку, маєш бути доброю людиною; про це я молюсь щодня, - шепче вона мені на вухо і гладить по обстриженій ножицями "на сходи" голівці.
- Про що будемо сьогодні говорити, бабуню, - питаюсь, хоч знаю її відповідь, і про що будемо говорити, і як усе закінчиться.
Вона витре піт з чола, вип'є ковток води, набере до грудей повітря, і починає:
- Гарна наша Ґаліція! (так вона завжди називала Галичину). Найгарніший край, створений Господом
Богом. В селах було чути тільки свою мову. Пишались чарівні сади, простягались золоті поля і зелені левади, шуміли величезні ліси. На жаль, більшість цього багатства, що ним обдарував нас Всевишний, була в руках чужинців. Ми не мали жодного клаптика лісу, а дуже малий кусок землі не міг нагодувати нас шестеро, завжди голих і босих дітей. Ми, діти, закрадались до лісу, щоб назбирати грибів, лісових плодів. За нами бігав лісничий, бив нас... Серед села була жидівська корчма. Не один господар пропав задля неї...
Корови пасуться спокійно. Голос бабуні тремтить, як листя осики, що росте недалеко від нас. А тоді в її одному оці з'явиться дрібненька сльозина, в другому - трохи більша, відтак вони вже струмочком течуть по обличчі бабуні... "Боженьку дорогенький, я вже ніколи не побачу свою Ґаліцію! Коли б ще раз кинути оком на своє село Вістрію, що над Дністром, а тоді - померти!" Сльози бабуні спливають на мою вишивану сорочечку...
Багато років пізніше я зрозумів, що саме ці сльози-перлини, які так щедро текли з очей бабуні, будуть для мене тією наснагою, що буде допомагати стати людиною в повному розумінні цього ж слова.
Іншим разом - інша тема. Про те, як довелося залишати рідний край і рушати в далеку дорогу до обіцяної землі Боснії, де чекало життя серед диких звірів і столітніх лісів, де не було своєї церкви, де корінне населення вороже ставилось до нас - чужих людей.
А тому, що старша сестра бабуні мала позашлюбну дитину, примусили бабуню вийти заміж за мандруючого бездомного хлопця, який зразу ж, після приїзду до Боснії, помандрував у світ, залишаючи її, молоду жінку. Вона пустилися теж у світ за очі, опинилася на мості великої річки Врбас у місцевості Кляшніце і думала скочити у холодну воду.
На щастя з міста Прнявора над'їхала бричка з паном і панею. Вони забрали зі собою молоду жінку до себе в Банялуку, щоб їм служити. Був це відомий аптекар Краммер, в якого вона провела кілька років, навчилася трохи німецької мови, оволоділа куховарством. Нераз показувала мені бабуня світлини з того часу, на яких вона одягнена в гарну одіж. Я не міг зрозуміти, чому вона, "така пані", не залишилася в місті, але вернулася в село, де живе і тепер, в брудній спідниці, босонога, працює з ранку до ночі. Пізніше я все зрозумів: не могла вона жити без своїх людей, не мала з ким говорити про свою Ґаліцію, не було своєї церкви...
В часи Першої світової війни австро-угорський уряд вислав наших молодих людей в більшості на східний фронт. Багато з них полягли саме в Галичині, звідкіля кілька років тому прибули до Боснії. Серед них був і брат бабуні.
Початком 20-х років до бабуні повернувся її чоловік, а мій дідусь. Світ побачила моя мати. Відтак він, дідусь, знову пішов у світ. Вернувся під час 2-ої світової війни, щоб гідно померти. Його вигляд ще запам'ятався в моїй пам'яті.
Ця війна була жахлива для нашого населення, над українцями знущався хто лише бажав. Цілком невинну людину, рідного брата бабусі, забрали усташи до концтабору в Ясеновац. Ще до недавньої війни його табакерка (виробляв їх з дерева) знаходилася в меморіяльному музеї концтабору Ясеновац.
Чоловіка сестри, в нічому невинну людину, замордували партизани комуністичного ватажка Тіто.
Моя бабуня не навчилася грамоти, не було на це змоги. Вміла написати тільки одну букву - велике "А". Не вживала горілки. Говорила мені, що це від нечистої сили, а перевзяли її жиди, щоб визискувати наш нарід у Ґаліції. Австрія була для неї найсправедливішою країною. Королівство Юґославія ще сяк-так, а комуністична Тітова Юґославія, те саме, що і Росія - кара Божа за всі наші гріхи. Цим країнам вона бажала тільки одного "Най їх спалить ясний Перун!" Вони, ці країни, тобто їхні вожді, воюють супроти Бога, переслідують наших священиків і на краще не заслужили.
Бувало - раптом я прокидаюсь зі сну на ліжку в нашій - бабуні і моїй - кімнаті. Не знаю, що зі мною сталось. Адже я ще недавно слухав бабуню, а тут уже вдома, в ліжку. А це тому, що вона, моя бабуня, своїми "лекціями" часто присипала мене в себе на колінах. А тоді, щоб не будити, брала на свої старечі плечі, підпираючись паличкою, несла додому, щоб "бідне виспалося". А у своїх снах, після розповідей бабуні, я "воював" з лісником, шо бив мою бабуню за гриби, із жидом, що продавав чортівську горілку, з тими всіма, що нам говорили, що нема Бога.
Нарешті одного дня моя вишивана сорочечка вже була готова. Пишалася вона красою кольорів, мати випрала її пахучим милом. (Де вона його тільки знайшла?) Всій родині сорочечка подобалася, а очі бабуні знову чомусь стали вогкими... Прийшла "свята недільонька". (Слово моєї бабці). Після випасання худібки мати мене ретельно скупала, скинула з мене ввесь порох і бруд, що назбирався на протязі тижня, і одягнула в нову, вишивану сорочечку. Батько виплів із житньої соломи капелюшок, і я став новою людиною. Правда, я не мав черевичків, але це вже байка... Ніхто їх не мав з моїх однолітків, то чому мушу мати їх і я? Бабуня взяла мене за ручку, теж босонога і, хоч була згорблена від важкого життєвого тягару, гордо підняла сивоволосу голову, повела внука до церкви на Службу Божу. Нам здавалось, що на нас усі дивляться...
З того часу сплило понад п'ятдесят літ... Сорочечка, про яку згадав, давно вже подерлася. Пізніше були в мене різні сорочки -дорогі й дешеві, вишивані й прості, різних кольорів, але в пам'яті залишалася тільки
одна: вишивана моєю бабунею, при моїй допомозі - я всилював нитку в голку, - коли вона розмовами про свій край, де народилася, про наш народ, його звичаї і долю, вселила в мою дитячу душу любов і пошану до своїх предків. А пізніше, при допомозі інших та книг, я не забув хто і ким ми є.
А сама, моя бабуня, вже майже п'ять десятиліть спить вічним сном на нашім цвинтарі, недалеко від свого мандрівника-чоловіка, під величезною липою... І ще тепер з'являється мені в снах, нагадуючи, що й на тому світі не забула про свого найдорожчого внука Пайка...
Ще мушу сказати, що моя бабуня не була, одинокою в нашім селі, яка навчала свого внука любити й шанувати свій народ, свою прадідівську віру, не піддатись неморальності. Було їх багато, теж і дідусів. На жаль, посіяне ними зерно не всюди впало на підходящий родючий фунт.
ПОРИНАННЯ У СВІТ ПІЗНАННЯ
(Спогад)
Я виріс з книжкою. Майже не пригадую, коли вона вперше з'явилася в моїх руках. Читати українською мовою навчив мене батько Андрій. Писати теж. Ще кілька років тому в нашій старій стодолі, що зроблена з дерев'яних дощок, виднів напис, написаний олівцем: Павло, - тобто я - має 5, а Віра - сестра – 2 1/2 роки. Поруч того був рисунок Хрещення Руси-України, якого я нарисував, імітуючи той, що находився в нашій церкві.
З великої колись родинної бібліотеки, після бурхливих літ нашого життя в Боснії, залишилося дуже мало книжок, з-поміж яких пригудую такі: буквар, кілька читанок, твори Степана Руданського, Сидіра Воробкевича, Юрія Федьковича... З релігійних видань я читав "Божу науку", різні молитовники.
Тому, що в нашім селі не було школи, батько навчив мене читати по-сербському і -хорватському. А будучи на той час відомим дяком, не скривав амбіції, щоб я колись перебрав його посаду. Пізніше він був дуже розчарований тим, що я не мав таких здібностей до співу, як він, бо в нас говорили:
"Священик може і не співати добре, але дяк мусить це вміти обов'язково!"
Коли я вже оволодів наукою читати і писати "по-юґославськи", як звикли в нас говорити, то батько навчив мене читати і по-церковно-слов'янському, щоб я міг в дяківськім крилосі слідкувати за тим, коли він читає псальми на Вечірні або Утрені та обертати одною рукою сторінки Часослову, а в другій тримати свічку. Завдяки йому я десь на 9-му році життя добре оволодів читанням. А тоді в нас було нарешті відкрито школу, до якої я ходив чотири роки і дуже нудився, бо все знав, чого вчитель навчав, але ходити до неї, школи, мусів, щоб дістати свідоцтво про закінчення початкової школи.
Батько, за якийсь час, змінив думку щодо мого майбуття. А чому з його сина не став би одного дня священик? За п'ятьдесят років нашого життя в Боснії з наших рядів ще ніхто до цього не добився. Про причини такого становища тут мені не хочеться згадувати. І тому він ще більше взявся вчити мене церковного обряду. А я пішов ще далі, про що коротко згадаю.
В той час, а саме наприкінці 40-х початку 50-х років, коли комуністичний югославський уряд шаленів і за будь-що заганяв людей до тюрем, по селах щодня ходили різні урядовці, комісії, контролювали скільки хто має збіжжя, худоби. У нашого сусіди Григорія Головатого квартирував якийсь високий урядовець з повітового міста Прнявор. Цілими днями вештався по селі, щось записував, відправляв це до вищих інстанцій.
Одного вечора батько і я зайшли до сусіди Григорія і знайшли цього урядовця, на прізвище Моравац. Батько мій не був постійним курцем, але охоче курив дорогі папироси, які Моравац щиро роздавав усім, хто із старших зайшов до хати. Батько його дуже боявся. Зауваживши, що я добре володію читанням він сказав, що нова вдасть потребує таких здібних дітей і запитав мене ким я бажаю бути, як виросту великий, і він пообіцяв допомогу на майбутнє. І сьогодні мені дивно, як я знайшов таку відповідь:
- Я буду Папою Римським!
Моравац зблід і з злим блиском очей подивився на батька, на всіх присутніх. Усі замовкли. Вдаривши кулаком об стіл сказав:
- Усі попи бандити!
Батько схопив мене за руку, скоро повів додому. Коли він розповів усе бабуні й матері, вони обидвое мене обняли і сказали:
- Добре сказав тому збуйови!
***
І в інших наших людей були українські книжки. Часом вони одні в одних позичали їх, хоч не всі. А то, бувало, позичиш книжку, наприклад, календар "Золотого колосу", або "Літопис Червоної Калини", комусь з односельчан. Він дав читати комусь іншому. Нарешті книжка повертається через рік часу власникові: без обкладинки, хтось на ній тримав сало, горщик з сметаною, частину з'їли "свійські тваринки" - миші, кілька листків пішло на те, щоб у них обгорнути тютюн... Тому, найчастіше, до того, в кого була "файна книжка", сходилися сусіди, щоб почути, що в ній пишеться. А ще часом знайдеться і якась газета, то за читанням мине довгий зимовий вечір...
***
Наша хатинка, зроблена з вальків, тобто глини, під солом'яною стріхою, складалася тільки з двох кімнат, "комірчини" та сіней. Опалюємо тільки в одній кімнаті. А тут - "повна хата людей". Прибули сусіди, щоб перечитати газету, офіційний орган уряду, що називалася "Борба". Наша лампа на петролеум блимає
світлом... Бабуня і мати та сусідки засіли біля своїх кудель, прядуть. Батько подає мені "Борбу", принесену сільськими активістами, щоб "просвічувати народ". Сусіди наказують мені не читати про різні партійні пленуми, колективізацію та виконування п'ятирічок, але те, де пише чи будуть зменшені податки, коли вже буде можна купити порядні черевики, полотно на святочну сорочку... До того в Кореї шаленіє страшенна війна. "Гамериканці" б'ють тих посіпаків, про яких під ніч не треба згадувати... Вони, "гамериканці", видумали якогось атома й повинні його кинути, щоб побити тих червоних. Голос перший:
- А я десь чув, що ті кікірейці скрізь жовті та що вони дуже малі люди. Я думаю, шо тим гамериканцям не траба атомів тих богато, жеби їх знищити, коли так дуже люблє русаків. Га?
- А я найборше гепнув би-м том бомбов на Москву, бо звідтам усьо сі почило. Шкода троха невинних людей, бо кажут, що і в них є хрещені люди, але не забуваймо, що русаки і нашу кров п'ють! Батько просить "не мудрувати". Читаю газету, але "мудрування" не перестає.
- Ви, куме, бігме, нічогісінько не розумієте. Я вам усьо поясню. Мій небіжчик тато вогорили, шо ще колись у Ґаліції люди читали книжку, яку написала Свята Михальда. Ся книжка дуже свєта, відразу після Святої Вангелії і Сальтири, що єї читают коло мерцє. І в тій книжці написано, що Анцихрист, а він уже сі народив, не знаю чи се проклєтий Сталін чи наш (тихцем) Тіто, єкий видумав сю комуну, заберут цілий світ. Але Свєтий Арганхел Михаїл поб'є їх вогненним мечем. Богато народу погине. Буде потрібно кілька днів іти, щоби знайти чоловіка. А ті, що лишутсі живі, будут їсти золотими лижками...
Одна з жінок:
- А то ще не всьо! Комуністи зроб'є таке, що не буде сі знало хто хлоп, а хто жінка. Вже видумали, шоби жінки ходили в штанах. Всі ви вигіли, що їх партизанки були в штанах. А всі вони мали на головах шипки з трьома рогами і червонов звіздов та, коли виґіли в нас свєті образи, вогорили: "У мене капа са трі рога, не боїм се ні Бога!" Нієдна від тих партизанок не була в спідниці, єк усі християнські жінки.
Друга:
- Так, так, про се все написала Свєта Михальда. А мої бабунє ше казали, шо Анцихрист зробит таке, шо і ті жінки, єкі носєт спідниці, будут так їх скорочувати, шо... прости, Сусе Христе, не можу се вогорити перед образами! А до того будут ше і курити...
Втручається третя:
- Жива правдонька. Всьо се напророкувала Свєта Михальда. Мої тато виґіли сю книжку, єка була написана нашим єзиком. Свєта Михальда, напевне, була нашов жінков.
Обмін думок триває до пізного вечора. Кожний з присутніх має щось сказати. Забули, що "і стіни мають вуха"... Сперечаються між собою. Жінки утихомирюють чоловіків, вони називають їх "дурними бабами". Мої односельчани, голі, босі й напівголодні, живуть з надією, що незабаром здійсняться пророцтва Святої Михальди.
Після таких розмов, я ще довго не можу заснути. В голові все "покрутилось", насунулись багато запитань. Як виглядає той Антихрист? Хто згине з наших людей? Не дав би Бог, щоб хто з моїх рідних. Де ми знайдемо золоті ложки, щоб ними їсти? Як мені роздобути ту книжку, яку написала Свята Михальда?
Іншого разу - ми ввечері самі вдома. Батько звичайно лежав у ліжку. Хоч був ще молодим - хворував. За чотири роки війни він рідко коли спав разом з нами. Ховався з іншими нашими людьми від різних бандитів і військових, що вночі забирали мужчин і відводили їх у невідоме.
Після важкої цілоденної праці (він був першорядним столярем) ввечір відпочивав і на прохання нас, дітвори, розповідав різні казки. Знав багато віршиків, деклямував їх, навчав нас. До того ж ми з ним спільно мовили різні молитви. В часі Різдвяного та Великоднього Постів читав нам "Життя Святих" та інші книжки релігійного змісту.
А мені бажається ще іншого: намовити батька, стрийка Симеона, сусіда Гриця, двоєрідного (стриєчного) брата Йосифа, знову піти до мого хрещеного батька, тобто кума, як ми всі його називали, Андрія Кутного...
***
Він, мій кум, людина обдарована Господом Богом! Його в нашому селі всі шанують і люблять. Поряд з священиком та моїм батьком, вважають наймудрішою людиною. Тому батько і запросив його бути моїм хресним батьком. Бо, як у нас казали: Який кум, така буде і дитина! Він згодився на цей нелегкий обов'язок. Відмовитися - гріх! Хресний батько - другий багько дитини, за яку відповідає перед Богом і перед людьми. Він і його дружина були бездітними. Прийняли до себе двох сиріт - хлопчика і дівчинку. Виховали їх, хлопчика записали на себе, а тоді обоє сиріт побралися і рід Андрія Кутного продовжує існування по сьогодні.
Я народився, кажуть, кволою дитиною. Не міг бути здоровим, бо моя, хоч ще дуже молода, мати, важко працювала та ледве мене донесла в своїм лоні. Думали, що скоро піду зі світу та зразу ж наступного ранку охрестили. Батьки думали: якщо помре наш первісток, залишиться бодай порядний кум. Але Боже Провидіння розпорядило інакше: хоч у дитинстві я перехворів усіма можливими дитячими хворобами, дожив вже поважного віку.
Мені пощастило: батько дав згоду, щоб ми пішли до мого кума. Домовились: ті, що курять, мають нарізати тютюнового бадилля (листя скурили ще як було зеленим), щоб мій кум мав що курити; інші мають взяти пляшечку "нафти" (петролеуму), щоб наляти до кумового каганця і "не тратити його світло", бо "нафту" важко дістати, а до того і грошей в кума обмаль. Інші повинні взяти зі собою насіння гарбуза і соняшнику, щоб було що "жолобати" довгу зимову ніч. Одинокий, що не мав чим клопотатися був я: для мене в мого кума є все. Тільки для мене!
Мій кум був високий на зріст. Про таких людей ми говорили, що вони "до стелі". Сиве волосся, орлиний ніс, довгі вуса, великі очі, що запали в глибокі ями, такі чисті, пронизливі, лагідні...
Цілую його величезну кістляву руку, на якій повискакували грубі жили. Він гладить мене по голові, відтак цілує в чоло.
У зимову пору року більшість часу знаходиться він у ліжку. Важко кашляє, спльовує до мисочки з попелом, але курити не перестає. В неділю і у великі свята він піднімається з ліжка, щоб піти до церкви і помолитися Богу. Ми знали: якщо кума немає в церкві, треба його відвідати, - він серйозно хворий!
- Моя дитино, не бути в неділю і в свято у церкві, коли людина може, - дуже великий гріх, - говорив він мені.
Всі, що прибули до мого кума, сідають де-небудь, крім мене. Моє місце біля нього, в ліжку. Кума, його дружина, постаралася для їхнього похресника мисочку з оріхами, із-за пазухи витягнула кілька яблук, знайшлися і сухарі - "колачі". Похресник, тобто я, має знати і відчувати, що він найдорожчий гість у свого кума!
А задля чого всі, - старші і молодші, - прибули до мого кума? Та це знає все село, і ще кілька сусідніх! Отже - мій кум - найвідоміший байкар. Його так і називають: байкар Кутний. У тому ввесь секрет!
На протязі життя він кожну вільну хвилину присвятив книжці. Все, що прочитав, закарбувалося в його голові на вічні віки. Не забув жодного імені головних героїв багатьох художніх творів, жодної деталі. Крім цього він сам додавав до перечитаного свої зауваження, коментарі. Був готовий довгими осінніми і зимовими вечорами все це оповідати своїм односельчанам. Люди називали його перекази по-простому -байками. Запам'яталися його найпопулярніші "байки": про графа Монте Крісто, Робінзона Крузо, Захара Беркута, Анну Кареніну. Перечитав всі твори Г. Сєнкевича, В. Ґюго, російських клясиків...
Зі своїми однолітками ділюсь дарунками. Дещо треба залишити молодшим сестрам, яким, як дівчатам, не вільно ходити "на байки" до мого кума. Старші "смалять" тютюн, замотаний в газетний папір, спльовують часто на долівку, розтирають чоботами або дерев'яним взуттям - "кльомпами", розкидають по хаті лушпинням насіння і слухають мого кума. Так буде тривати до третіх півнів!
***
Мій кум сьогодні не докінчив "байку". Потрібно буде ще зайти, - а це на мою радість, -іншого разу, щоб почути її кінець. Він цьому радий. Різні хвороби і так не дають йому спати. Я вже заснув біля свого кума. Батько підтримує мене і веде додому. Ми знаємо: мати буде трохи на нього "репетувати", що так довго "сидів на байках", до того мучив ще і дитину, тобто мене... А коли він обіцяє, що завтра ввечері розкаже "байку" іншим членам сім'ї, вона заспокоюється.
А завтра, тобто вранці, я призбираю коло себе друзів, тих, яким батьки не дозволяють іти до мого кума "на байки", та буду переповідувати те, що почув у свого кума. Зрозуміло, що до того я додам багато дечого свого. Це робить і мій кум, то чому те мені не вільно, його улюбленому похресникові?
***
З того часу, як я слухав "байки" у свого кума, пробігли роки. Коли навесні 1962 року був при війську і прибув на Великдень у відпустку, мій хресний батько був поважно хворий. Але піднявся з ліжка і ми посиділи під його хатою на травневому сонці. Випили по чарочці горілки покурили моїх, як він сказав, "панських" папиросів. Побажав він мені щастя-долі в житті й сказав, що це наша остання зустріч. - Поки ти, дитинко, повернешся з армії, на моїм гробі виросте велика трава...
Я переконував його, що він видужає, що має, як мій хрещений батько, бути ще старостою на моїм весіллі. Але він усе заперечував. А через два місяці я отримав з дому листа, що мій дорогий кум відійшов у інший, кращий світ.
Пам'ять про Андрія Кутного залишиться в багатьох наших людей, у яких він запалив вогник любові до книжки і освіти та до свого народу. Запам'ятали його і як автора колядки-пародії "А в Вифлеємі весела новина, а в Дев'ятині нещастна година", яка залишилася по сьогоднішній день документом страждання наших людей під час Другої світової війни. Про це я писав у "Новій думці", ч. 20 з 1979 року.
|
