 |
|||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
Михайло Ляхович МОНАХ Невелика українська церква на передмісті Торонто була переповнена людьми. У церкві було темно, лише свічки і лямпадки своїм колехливим і слабеньким сяйвом давали можливість віруючим бачити один одного та його постать. Бо лице його бачити було майже неможливо. Причина цьому була не тільки слабеньке світло свічок, а і густа, довга борода і вуса, яких він часу від часу доторкав і гладив, коли шукав відповідних слів. Був це час Великого посту і у парафії відбувалися великопісні місії. Цього року навчав монах з України. Люди прийшли у великому числі послухати його проповіді. Цікавило їх як він буде говорити. Адже, ще вчора „всі вони там були комуністами", ще вчора „вони нас обзивали фашистами і буржуазними націоналістами“. Так думали і навіть говорили декотрі парафіaни переступаючи поріг церкви. Та коли монах став на солеї, і з його вуст потекли щирі, неквапливі, обдумані слова, люди принишкли немов зачаровані. Звук його голосу досягав саме нутро душі кожного присутнього в церкві. Його слова в якийсь спосіб приносили спокій, надію, навіть радість. Радість що Бог існує, що є на світі такі монахи... Слухаючі його слова, я і не вчувся, коли перенісся у роки моєї молодості. Літні школи для української молоді були для мене найкращим способом заповнити час під час літа. Там було все: товариство, забави, дівчата. Там можна було познайомитися з молодими українцями з інших міст тодішньої Югославії. На одній з літніх шкіл познайомився з молодим хлопчиною на ім’я Василь. Проживав він у Славонському Броді у Хорватії. Хлопець був талановитий. Вмів гарно малювати і танцювати. Пригадую його малюнок „Мальви", за якого він одержав нагороду на образотворчому конкурсі на одній з літніх шкіл. У Славонському Броді він керував танцювальним гуртком. Мав дар притягати людей. Біля нього завжди було багато друзів, а і дівчат не бракувало. Часто ми стрічалися і розмовляли, як би то приспішити розвиток українства в Югославії. Він із запалом кидався у дискусію, висував свої ідеї, був готовий на все, щоб українцям у Югославії стало краще. Та на наступній літній школі він не з'явився. Я розпитував про нього тих, які прийшли зі Славонського Броду. Все було марно. Ніхто не знав, де Василь подівся. А час плив далі. Хоч мені бракувало наших жвавих дискусій, Василь поступово відійшов у забуття. Були інші друзі, мої перші захоплення, мої студії... Коли остання людина вийшла з церкви, я нарешті мав змогу приступити до монаха. - Василю, це справді ти? - непевним голосом спитав я. - Так і ні - відповів він. -Так, я колись називався Василем. Тепер я називаюся отцем Aтанасієм. Це ім я я собі вибрав коли став монахом. Ми мовчки обійнялися. Він розповів мені про все. І про свого брата священика, і про свою палку любов до всього рідного, про хвилину, коли вперше був схоплений думкою про вічність душі, про свої студії в Італії, про своє рішення вступити до монастиря в Україні. - Коли я став свідомим терпінь, якого переносить мій народ і моя церква, нестерпно почав терпіти і я. Я мусив щось зробити, я просто мусив. Тепер я вже не терплю. Я щасливий... Ми мовчали і довго дивилася один на одного. Після багатьох років, у маленькій церкві на передмісті Торонто, наші очі говорили за нас.
А тепер ходжу вулицями Сарлайнсбаху, маленького села на півночі Австрії. Живемо у пансіонаті повному біженців. Бо і ми біженці. Стрічаю незнайомих людей. Чи знають вони, що у мене Свят Вечір? Чи знають вони, що я своїм дітям обіцяв принести ялинку і прикраси для неї, а тепер блукаю незнайомими вулицями у пошуках хоч якої гілки, яка заступила б ялинку? Нічого не знаходжу. Вітер морозить щоки. Батько на Свят Вечір заносив дідуха до хати. Ми діти затягалися в солому і шукали горішки та цукерки. Цього року навіть в кутті горіхів не буде. Ми покинули батьківський дім із 300 німецьких марок зашитих у Любиній сорочці. Ми вже два місяці сидимо у «пенсіонаті» і не працюємо. Останні гроші я дав на матеріал і тепер малюю ікони. Попробую продати. Ходжу попід осяяні вікна. Австрійці уміють прикрасити ялинку. Зберігають свої давні традиції. Дивлюся у ті вікна як в інший світ. Бо ми тепер живемо у світі біженців. Їмо що нам дають їсти, у магазинах за нами слідкують чи не вкрадемо що-небудь, на вулиці не вітаються з нами. Та є винятки. Учителька у сільській школі на ім'я Інґа старається помогти. Купила для наших дівчат теплі зимові чоботи. Люба розплакалася. І вона теж учителька. Нашим дітям вдома нічого не бракувало. Тепер ми біженці. Може би піти до неї? Може порадить щось? Та я навіть не знаю де вона живе. Вертаюся до дому. Дітям скажу, що цього року Свят Вечір буде без ялинки. Люба дивиться на мене сумними очима. Знає, що мені важко. Вона приготовила куттю та варенники. На інше не вистачило грошей. Молимося. Горло стискається і з нього виходить не мій голос. Діти дивляться на нас великими очима. В цю хвилину хтось постукав у двері. Хто це може бути? Відкриваю двері і бачу пані Інґу та її чоловіка. Він тримає невеличку ялинку у руках і всміхається. У голові кошмар. У той сам час відчуваю радість, сум, вдячність... Вони пояснюють, що дідо пані Інґи теж початком століття подарував ялинку біженцям і це залишилося традицією у їхній родині: на Різдво зробити добре діло. Того першого біженського року наш Свят Вечір був з ялинкою.
|