Короткий огляд літератури українців колишньої Юґославії

(Праця написана для Наукової наради в рамках Фестивалю «Калина», який відбувся у Сремській Митровиці у червні 2006 р.)

Огляд, який тут пропонується, має за мету розпочати процес переоцінення літературного процесу між українцями колишньої Юґославії. Критика цього процесу потрібна перш за все тому, бо цей літературний процес існує, і яким він не був би, він потребує осмислення.  Українці колишньої Юґославії увійшли до 21-го століття без цієї важливої циглини у будові, що зветься Рідна культура.  Настав найвищий час, щоб надбання літератури цієї маленької громади переоцінити і закласти у фундаменти не лише культури українців кол. Юґославії, а і цілого українського народу.

Чому воно так сталося, що ми до тепер цього не зробили?  Чому ми не маємо цілу низку персональних збірок поезії чи прози, чи інших творів?  Не один «добронамірний» критик буде спокушений  сказати, що ми не мали що друкувати, що ми просто не були спроможними. Авторові цього тексту здається, що це була би не тільки неправильна відповідь, але і несправедлива. Совість наказує нам ствердити, що до нас ставилися зі зверхністю, ми зазнали утисків, аж і переслідувань.

У 70-ті роки минулого століттяв влада у Воєводині мусила вирішувати українсько-русинське питання. Під час перепису 1971 року українців прилучено до русинів, внаслідок чого русини одержали такі можливості щодо національного розвитку як ніде у світі.¹ На словах українцям гарантувалася можливість розвивати національу культуру, і як доказом цього у тижневику на русинській мові «Руске слово» почав виходити «Додаток на українській мові». Іншим поступком для українців став Фестиваль русинів і українців «Червона ружа», який щорічно відбувався у Руському Керестурі.  Та коли українці почали домагатися, щоб друковані матеріали Фестивалю були друковані і в українській мові і щоб частина конферанси була в українській мові, з назви Фестивалю вилучено слова «русинів і українців» і фестиваль почав називатся  Фестиваль культури «Червона ружа».  Отже у Воєводині українцям дали потанцювати і поспівати, але друкувати книжку, мати газету, радіо, чи ТВ передачу у Сербії було неможливу. Про ці вигоди, яких русини одержали завдяки долученню нас до них, ми могли тільки мріяти.

Задля справедливости потрібно згадати, що цьому періоді у Воєводині передував період, в якому русинська інтелігенція прихильно ставилася до українців.  Видання «Руского слова» друкував твори українських поетів, наші поети, такі як Павло Головчук, Євген Кулеба та Борис Ґралюк, брали участь на »Мітинґу поезії і музики молодих« у Руському Керестурі.  Але цей період скінчився початком 70-их років, русинську інтелігенцію української ор’єнтації усунено від проводу русинських інституцій, а тим самим українці у Воєводині залишилися без можливостей розвивати свою літературу.

У Боснії обставини були подібними: було можливо мати свої товариства, навіть радіо-передачу по Раді-Баня Лука, але не друковане слово. Вся діяльність на збереженні національної культури українців відбувалося під пільним оком відповідних «органів». Часто наші працівники культури у Боснії були «запрошувані» на співрозмови, а деякі з них, бажаючи уникнути утискам, покидали Боснію назавжди.

У Хорватії обставини були набагато кращими.  За те у Вуковарі, де був розміщений Союз русинів і українців Хорватії і редакція «Нової думки», працівники культури теж працювали під наглядом певних структур. Припускаємо, що цей нагляд був вставлений місцевою владою. Все-одно, «Нова Думка», на чолі з своїм невтомним редактором Володимиром Костельником, відіграла надзвичайно важливу ролю для розвитку літератури українців кол. Юґославії.  Так, як Союз русинів і українців Хорватії почав гуртувати біля себе українські сили не тільки з Хорватії, але і з Воєводини та Боснії, так і «Нова думка» стала тою трибуною, де свої твори могло друкувати нове покоління поетів з-поміж юґославських українців.

Умовно, літературний процес між українцями колишньої Юґославії, можна поділити в чотири історичні періоди.  Перший період у розвитку цієї літератури відбувся між Першою і Другою світововими війнами. Зв’язаний він з газетою «Рідне слово», яка почала виходила в Королівстві Юґославія весною 1933 р і виходила до квітня 1941 р. під редагуванням о. Михайла Фірака, та журналом «Думка», який виходив у Хорватії напередодні Другої світової війни. Редагував його о. Микола Бучко. Там з часу на час появлялися вірші таких авторів як З. Бореспілець, Еміліян Дяків, Михайло Сушко, Володимир Сенишин, Віктор Баранов та інші. Про цей період та цих авторів мало знаємо. Здається, що Дяків і Сушко належали до українських громад у Славонії, в Шумечу.  Інші могли належати до групи білих емігрантів, які після більшовицької революції опинилися у Бєлграді, чи інших частинах Юґославії. Про цих людей писав о. Роман Мизь у «Новій думці».² Між двома світовими війнами у Бєлграді була велика українська громада біженців з України.  До них, мабуть, належав і З. Бореспілець, який свій вірш «Зелені свята в Україні» присвятив «юґославському письменникові Д. Ніколаєвичу.»  Ці автори мали живий духовний зв’язок з Україною, про що говорить і їхня поезія. Бореспілець з захопленням пише про Зелені св’ята в Україні, з чого видно, що він це особисто пережив. Він каже:

Та красу рідного краю затьмарило горе, неволя, страждання:

 Подібний сентимент знаходимо у вірші «Поглянь, Маріє» Еміліяна Дякова.  В ньому він звертається до Богородиці, молячи її за свій народ:

 Володимир Сенишин у свойму вірші «О Україно» каже:

Можна ствердити, що у цьому першому періоді любов до рідного краю, до рідного народу, який опинився в большевицькій неволі, були в центрі уваги цієї групи поетів.  Це і зрозуміло, бо власне чуже панування і примусило їх покинути рідний край і податися на чужину. Та духовно, рідного краю вони ніколи не покинули.

Другий період у розвитку літератури українців кол. Юґославії розпочався після Другії світової війни, і зв’язаний він з Воєводиною і русинськими виданнями «Шветлосц», «Літературний додак», в газеті «Руске слово», Альманаху «Руского слова» та «Додатку на українській мові» «Руского слова», якого редагував Іван Терлюк. Провід у русинських культурних колах у той час належав до проукраїнської течії. Ці люди щиро хотіли допомогти своїм братам галичанам.  У цих виданнях почали появлятися вірші українських поетів Павла Головчука, Івана Терлюка, Бориса Ґралюка, Євгена Кулеби, Ярослава Комбіля, Ореста Власова, Надії Сапун, Анни Коростіль, Марії Псальмістер, та інших. Павло Головчук у своїй Автобіографії згадує, що свого першого вірша «Заповіт неньки» він надрукував у «Літературному додатку» «Руского слова».  Він додає, що того самого року виступив на Мітинґу поезії у Руському Керестурі з віршем «Моєму старому сусідові», і що цей вірш вийшов друком у Альманаху «Руского слова» за 1967 рік. Наступного, 1968 року він знову виступив на Мітинґу поезії з віршем «Ненаписана пісня» і посів перше місце.³ Наступного року на «Мітинґу» брав участиь Євген Кулеба, а ще наступного Борис Ґралюк.  Обудва вони завоювали другі нагороди.

Ці поети писали вже у умовах комуністичної Юґославії, і мусили вони більш обережно підбирати свої мотиви і спосіб висловлювання. Хоча, щодо патріотизму і сентименту до власного українського народу,  всі вони до одного були послідовниками Бореспілця, Дякова і Сенишина, вони про це не могли вже так відверто писати. Офіційна політка комуністичної Юґославії була спрямована на поборювання націоналізму. А тому що український патріотизм був відверто анти-російський і анти-комуністичний, права на існування у комуністичній Юґославії він не мав.  Треба було писати про щось інше, або добре приховувати правдиве значення своїх творів.  Тому ці поети часто задумуютсь над коханням, ціллю життя і існування, красою природи.  Та дуже часто в їх віршах прихований той самий патріотизм, якого знаходимо і в поетів попереднього покоління. У свому вірші «Не народився я» Євген Кулеба стерджує:

Вірш цей на перший погляд рефлективний.  Поет задумується над сенсом свого життя.  Він ясно стверджує, що байдужість не те, чого він бажає. Він хоче осягнути якоїсь вищої мети, він хоче сіяти надію, він хоче страждати з страждающими бо – він з ними тої самої крови. Про кого поет власне тут пише? На мою думку, це добре прихований патріотизм, переживання за долю власного народу, з яким поет тої самої крови, і який має право на життя.  Отже ідея патрітизму і любови до власного народу з попереднього періоду вижила, і, у прихованій формі, продовжила існувати.

Подібну ідею знаходимо і у вірші «Весна» Ярослава Комбіля:

Цей вірш ясна алюзія на кращі часи для власного народу, які ось-ось прийдуть.

Цей другий період в розвитку літератури українців кол. Юґославії обірвався в 1971 році, коли власть чомусь стала на позицію відокремлення русинів від українців, та приборкання національного відродження українців. З цією зміною було пов’язане ім’я тодішнього високого політичного посадовця, русина, Миколи Москаля.  Бувши членом Комітету Союзу комуністів Воєводини, він, скориставшись своєю позицією, вплинув на власті Воєводини заняти цю цілком нелогічну і несправедливу позицію, яка принесла величезної шкоди, не лише воєводянським українцям, але і русинсько-українським відносинам на майбутні десятиліття. Провідників української ор’єнтації між русинами, такі як Михайло Ковач, Янко Фейса, Дюра Сопка, Симеон Сакач, Янко Сабадош, Микола Кочіш, та інші, відсторонено від проводу, а до влади добралися сепаратисти, дуже часто ненависники усього українського. Внаслідок цих змін «Шветлосц» та «Літературний додаток» «Руского слова» перестали друкувати твори українських поетів.  Одиноке, що українцям було позволено робити – потанцювати на «Червоній ружі» без можливості почути навіть конферансу у рідній мові.

Третий період у літературному процесі між українцями у кол. Юґославії зв’язаний з Хорватією, а саме містом Вуковар.  В 1968 році там заіснував Союз русинів-українців Хорватії, який в 1971 році почав видавати журнал «Нова думка». Засновник Союзу і «Нової думки» був письменник і журналіст Володимир Костельник.  З самого початку Союз і «Нова думка» стали на проукраїнські позиції, трактували русинів і українців як один народ. Тому Союз і «Нова думка» стали просто магнетом для нечисленної української інтелігенції кол. Юґославії, як рівно ж і кузнею нових сил на полі літератури. Ті, яких відкинули русини у Воєводини почали друкувати свої твори у «Новій думці.» Це перш-за-все стосується Павла Головчука та Бориса Ґралюка.  Євген Кулеба, Іван Терлюк, Ярослав Комбіль та Орест Власов рідше а то і зовсім не друкувалися у «Новій думці».  Зате там почали появлятися нові імена, такі як Іван Герич, Василь Стрехалюк, Роман Лаврів, Михайло Петрів-Гардовий, Надія Ляхович, Михайло Ляхович, Юліана Ружицька, та інші. У «Новій думці» випробував і свої літературні сили і наш знаний публіцист і українознавець о. Роман Мизь.

Характерним для цього поріоду є те, що крім поезії з’являються тепер і твори інших жанрів – короткі оповідання та сатира. В сатирі випробував свої сили Павло Головчук, який витворив героя, такого собо діда Панаса Бездольного.  Він у формі листів звертається до своїх краян промовляючи до них на різні теми. Це є деколи болючі теми збереження націоналної самобутності та рідної мови. Торкається він і проблем України, Чорнобильської трагедії тощо. Тобто, дідо Панас Бездольний виконує ролю колективної совісті юґославських українців, він хоче їх виховати, хоче щоб вони стали гідними нащадками своїх предків.

Вперше в «Новій думці» та альманаху «Думки з Дунаю» друкуються і короткі оповідання пера Василя Стрехалюка, Михайла Ляховича, Юліяни Ружицької та інших. Особливу увагу на себе привернуло оповідання Василя Стреахалюка «Клич старої стодоли.»

Четвертй період розпочався після війни 1991-1995 рр. Внаслідок політичних змін на Балканах та в Україні, українці у Воєводині нарешті одержали можливість розвивати свою культуру. В грудні 1989 року в Новому Саді засновано Товариство української мови, літератури і культури Воєводини «Просвіта», яке на себе взяло обов’язок відродити культуру українців Воєводини.  Вже після війни, в 1996 році, вийшло перше число часопису з питань культури, літератури та суспільного життя «Українське слово.» Першим редактором часопису був Євген Кулеба, а в редакції крім нього ще були Борис Небесний та Іван Терлюк.

Вже у першому випуску поміщено літературну частину під заголовком «Наш літланок». В ньому поміщено вірш Віктора Баранова «До українців» (передрук з передвоєнного «Рідного слова»), вірш Івана Терлюка «Дід і онук», вірш Павла Головчука «Так мамо», та вірш Євгена Кулеби «Слава народові.»

В другому випуску часопису, який появився в 1997 році, знаходимо вірші Петра Лисенка⁴ «На могилі Шевченка», та оповідання «Моя розповідь» Бориса Гриба.

В 1995 році у Новому Саді появився Християнський календа «Дзвони», редактором якого є о. Роман Мизь.  В ньому знаходимо теж невеличку літературну частину, в якій поміщено два твори Павла Головчука «Своя людина» і «Своя жінка».⁵

Цей період являє собою закриття географічного і тематичного кола в розвитку літератури українців кол. Югославії. Знову Воєводина стає важливим центром української культури, хоча і «Нова думка» у Хорватії не закриває своїх сторінок для українських літераторів. Знову українські поети сміло заговорили про те, над чим вони насправді глибоко переживають: про збереження власного своєї самобутності, але вже у контексті вільної України. У цьому періоді очевидною є відсутність нових імен.  Всі ці автори вже друкувалися у попередніх періодах.  Різниться цей період від попередих хіба зміненим контекстом, тобто повстанням України, як незалежної держави, та надзвичайно сприятливими умовами для творчості: наявність друкованих органів, таких як часопису «Українське слово» та газети «Рідне слово», наявність Національої Ради українців та товариства «Просвіта», яке могло би виступити видавцем нових видань літератури. Мені здається, що українські поети ще повністю не скористалися цими явно позитивними зрушеннями у Воєводині.

То ж, що можна сказати про літературну творчість українців кол. Юґославії? Чи є в ній щось такого, що відрізняє її від літератур інших етнічних груп, чи літератур інших діаспорних українських громад?

 На мою думку існують принаймні дві характерні риси, які забезпечують цій літературі свого роду унікальність. Обидві відносяться не до жанру, чи до стилю.  Відносяться вони до площини контексту, який в свою чергу відобразився до змісту, підходу до дійсности, вибору мотивів тощо.

 То ж, яким є контекст, в якому творилася ця література? Творилася вона в умовах діаспори, в умовах боротьби за виживання, при чому духовне і фізичне. І це не була діaспора недавня, в якій були б живими свідки переселення.  Ця діаспора столітньої давності, і більшість з тих, які писали, не народилися в Україні. Вони виростали в чужомовному оточенні, формували свій світогляд під впливом того оточення і, хоча вони відчували себе українцями, психологічо вони відрізнялися від тих українців, які народилися на Материку.  Це теж відбилося на їхній творчості, як у площині сприйняття дійсності, так і у площині мови.

Похідним моментом цієї літератури, подія, яка являє собою сотворення їхнього Універсуму є Переселення. І не випадково я пишу ці слова з великої букви. Переселення бідних галичан до Боснії кінцем 19-го століття стало рівновартісним Сотворенню світу у Старому Заповіті, або переселенню Ювреїв з єгипетської неволі до обіцяної землі.  Це була подія коли почалася їхня власна історія, їхнє власне життя у нових умовах, і це нове життя було тільки їхнє, не належало воно ані до тих українців, які залишилися у старому краю, ані до тих, які поселилися у інших державах.  Це і є першою рисою літератури українців колишньої Юґославії – їхня обсесивна зв’язаність з цим Універсумом, їхнє постійне переживання за його долю, за його виживання.  У своїх творах вони часто  висловлюють нестерпний жаль, коли бачать, що їхній Універсум занепадає, зникає.  Вони свідомі того, що коли цей Універсум зникне, з ним зникне і їхній зв’язок з повноцінним життям.  Тому часто автори пишуть про занедбані цвентарі, дитинство, яке часто ідеалізують, народні звичаї, які зникають.  У свому вірші «Тут мої мертві» Борис Ґралюк висловлює цей сум, бо невблаганна смерть забирає тих, які були будівничими його Універсуму:

Поет переживає, що разом з тими, які спочивають тут десь у Боснії, відходить у забуття і все чим вони жили і чим дорожили, усе, що вони старалися передати наступним поколінням.  Вони тут жили, але стежки, якими вони ходили, поросли бур'яном. Так само і садиби їхні занепали, а то і зникли.

 Михайло Ляхович у свому вірші «Село Камениця більше не існує» стверджує факт зникнення цього українського села у Боснії, якого заснували українці.  Це село являє собою своєрідний феномен і воно, в очах автора,  могло би послужти передвісником подібної долі, для цілої громади: люди приїхали з Галичини, викорчували ліс, загосподарилися, збудували церкву і монастир, зорганізували читальню «Просвіти», мали церковний хор і – все це зникло. Люди порозходилися по світі, а їхні садиби занепали і нарешті зникли.  На тому місці знову ліс росте, такий самий, який був і перед тим, як українці сюди прийшли. Залишився лише цвентар.

 У оповіданні «Клич старої стодоли» Василь Стрехалюк повертається у своє минуле, до якого його кличе стара стодола, що стояла біля батьківської хати.  Ця стодола була свідком його дитинства і його молодості, не раз він в ній спав на пахучому сіні, прислухоуючись до української пісні, яка лунала над боснійськими горбами.  Це є ті ідеалізовані часи,  цей Універсум, занепадання якого автор є свідком. Стара стодола і є символом того занепаду, вона є тим фізичним прикладом того, що могло би статися з його народом, якщо він занедбає свою духовість.

 Іван Терлюк у свому оповіданні «Сівачі» підходить до цієї проблеми у стилі романтизму. Він відтворює звичай засівання, який був популярний між боснійськими і воєводянським українцями в новорічний день за Юліанським стилем.   Для дітей це було радісне свято, і очевидно, автор відчув цю радіст бувши дитиною. На жаль, цей звичай занепав і автор відчуває, що це могло би статися не тільки з іншими звичаями, але і з цілою духовною спадщиною.  Тому він хоче зберегти її хоча б у своїй творчості.

 Зрозумівши, що, скоріше чи пізніше, їхній Універсум все таки зникне, автори починають задумуватися над самим фактом Переселення. Чи цей вчинок предків був доцільним? Чи треба було покидати рідний край, відрубати себе від свого коріння? У свому оповіданні «Хата» Надія Ляхович подає подію, яка була частиною формування Універсуму юґославських українців: рішення однієї галицької родини поїхати до Боснії. Мати, яка не хоче покидати рідну Галичину,  звертається до свого сина:

- Андрію, Андрію, ти ще молодий, думаєш що там краще, легше жити будемо. А може краще там, але мені й тут добре.  Якби хоч ти мене отут залишив, а ти йди.  А знов, як мені самій тут?  Ой, Боже...

Очевидно письменниця висловлює свої власні сумніви, щодо Переселення. Вона сама не знає чи краще було залишатися і жити зі своїм народом, хоча і у важких умовах, або їхати у невідоме, у чужий край, де кусник хліба буде лекше заробити, але зате треба буде розплатитися своєю духовістю.

 Михайло Ляхович висловлює подібний погляд свойому вірші «Прняворську церкву зруйнували». Він стверджує:

Факт зруйнування прняворської церкви відбирає у автора усі ілюзії, щодо виживання його Універсуму.  Переселення було помилкою, і цю помилку ми збагнули на руїнах прняворської церкви.

Це занурення до власного Універсуму, який кришиться і зникає у авторів на очах, призвело до другої характеристики літературної творчості українців кол. Юґославії.  Це їхній безпрецедентний патріотизм щодо України. Якщо наш народ тут не встоїться, є Україна. Вона є і буде нашим духовним оберегом, джерелом нашої сили.  Цей спосіб думання дивовижний тому, бо більшість з поетів про яких тут мова в Україні не народилися, і в Україні не жили.  Все одно, цей патріотизм можна прослідити у творчості майже усіх авторів.  У творі «Умирають соколи» Євгена Кулеби стверджує що,

Автор не розкриває хто ті соколи, чия смерть спонукала його  написати цього вірша, але його патріотичний тон очевидний, про що свідчать і рядки «ще не вмер і не вмре», які прямо нагадують український національний славень «Ще не вмерла Україна». Фраза «Вічно буде жити / Мій славетний народ» у повному світлі розкриває суть почувань українців колишньої Юґославії до українського народу. Це ЇХНІЙ народ.  Вони належать до нього, хоча народилися на чужині, виросли на чужині, писали на чужині.  Павло Головчук у свому вірші «Прочитане з грудки землі» задумується над грудкою землі з могили Тараса Шевченка, яку він бачив у хаті о. Романа Мизя. Він каже:

 Це твердження, на думку автора, відноситься і до українців колишньої Юґославії. І вони теж повинні виконувати слова Тарасового Заповіту, тобто вкласти свій внисок у святе завдання: визволення України.  І це власне автори і старалися зробити. Їхня творчість, їхні вірші, свідчили про незламність українського духа, про невмирущу силу українського слова, яке збериглося на чужині, коли в рідному краю воно занепадає. Ці поети знали, що їхній приклад сильніший від зброї, бо він надихав багатьох українців надією, що прийде час і в Україні українська культура буде розвиватися вільно.

 Щодо опублікованих книжок, надбання поетів між українцями кол. Юґославії зовсім невеличке. Здається, що першою книжкою, збіркою поезії, яку було опубліковано на цих просторах була книжка Михайла Петрова-Гардового «Слово о полку Ігореві».  Книжку опублікував Союз русинів і українців Хорватії в 1980 році. У цій книжці міститься переклад цього славетного епосу на українську мову, як рівно ж і оригінальні вірші з історичною тематикою «Від Св’ятослава до Богдана». Михайло Петров-Гардовий народився в 1892 році на Херсонщині, в Україні. Належав до політичних біженців з України.  Ціле своє емігрантське життя прожив у Скоп’є, у Македонії, де і помер в 1983 році. У своїй статті про Гардового Павло Головчук згадує, що за даними одержаними від о. Романа Мизя Михайло Петров-Гардовий правдоподібно видав збірку поезії у Загребі у 20-ті роки ХХ століття.  Однак, це неперевірена інформація, яка потребує додаткових досліджень.⁶

В 1990 р. появилася збірка поезії Надії Ляхович «У мене жіноче серце» у виданні «Руского слова» у співпраці з Союзом русинів і українців Хорватії.  Це є і перша збірка поезії автором якої є людина, яка народилася, виросла і писала в кол. Юґославії.

Наступне видання літературного характеру являє собою збірка поезії та подорожніх нотаток Михайла Ляховича «Хресна дорога українців Боснії». Появилася вона в Ужгороді 1993 року накладом автора, з передмовою д-р Любомира Белея.

Наступні видання належать Павлові Головчуку. Це його три книжки: «Корінням з України»⁷, «Кольорові сни»⁸, та «Тут я почув своє рідне слово»⁹.  Це є свого роду трілогія нашого найпродуктивнішого поета, письменника і гумориста. В них поміщені його найкращі вірші, листи діда Панаса Бездольного, та його спогади про дитинство та село Дев’ятина, в якому він виростав.  Павло Головчук один з рідкісних наших літараторів, який творить і по сьогодні.  Він появився у нашій літературі на початку другого періоду, писав під час третього періоду, а в четвертому періоді виступив на повну силу своїми трьома книжками.  Без Павла Головчука важко задумати літературу українців кол. Юґославії.  У його літературі знаходимо все чим жив боснійський/юґославський українець.  Там і любов до України, і любов до традиції, до власного народу, і до власної церкви.  Там і докір тим, які це все покинули, занедбали, забули.

В 2003 році появилася книжка Андрія Гевки  з Любляни під назвою «Мисли и сећања». Це є віршовані спогади про село Селище у Боснії, в якому народився і виростав автор. Книжка написана сербською мовою в дусі сербської народної поезії. Хоча її літературна вартість є сумнівною, вона являє собою спробу осмислити Переселення і Універсум боснійського українця з характерної для автора точки зору.

До кінця року має вийти з друку нова збірка поезії автора цього огляду під назвою «Мандри» з передмовою члена Спілки письменників України Петра Гринчишина. Книжка вийде у бібліотеці «Відродження» Канадського Об’єднання Українців Колишньої Юґославії в Торонто, Канада.¹⁰

В 1997 році в Ужгороді, в Україні, вийшла друком Антологія русинської і української поезії Югославї, яку упорядкував Михайло Рамач. З українських поетів до Антології поміщено Надію Ляхович.¹¹

Три поети з поміж українців кол. Юґославії поміщені в «Антології поезії і прози русинів і українців Хорватії», яку видав Союз русинів і українців Хорватії 2000 року.¹² Це Борис Ґралюк, Надія Ляхович та Михайло Ляхович.

Та найкращим джерелом для пізнання літератури українців кол. Юґославії залишаються згадані видання: «Рідне слово», «Думка», «Літературний додаток» «Руского слова», Альманах «Руского слова», «Додаток на українській мові» «Руского слова», журнал «Нова думка», Альманах «Думки з Дунаю», та «Українське слово».  Там знайдемо твори усіх тих, які вирішили попробувати свої сили на полі літератури.  Деякі з них залишилися на тому полі і творять і сьогодні, деякі з них залишили помітний шлях, але на решті здалися і перестали писати, а інші зробили лише перші крокі і згасли, як падаюча зірка. Тривожним є факт, що дуже мало нових поетів з’явилися в останні десятиліття. Сьогодні, коли, внаслідок політичних змін на Балканах і в Україні, Воєводина знову стає важливим центром українского життя на просторах кол. Юґославії, нам усім потрібно зробити більше для відновлення літературного процесу між українцям на цих просторах.  Потрібно заохочувати тих, які, через різні причини перестали писати, щоб знову взяли перо в руки, щоб знову почали публікувати свої твори, бажано у формі збірок.  В рамках шкіл українознавства нам потрібно заохочувати молоде покоління почати писати, забезпечуючи їх потрібною допомогою. Відкриймо сторінки відновленої газети «Рідне слово» для поетів, можливо у формі «Літературної сторінки». Відновім часопис «Українське слово» і зробім з нього трибуну для наших літераторів. Адже, щоб література розвивалася, потрібний форум, де можна було би публікувати твори, рецензії, огляди.

Українці колишньої Юґославії мають свою літературу і мають своїх поетів та письменників.  Їх потрібно наблизити до народу, організовувати літературні зустрічі, особливо в рамках фестивалю «Червона калина».  Ці літератори творили і творять літературу, яка виникла на цьому ґрунті, як наслідок їхнього нелегкого життя на чужині. Ця література унікальна і неповторна бо твориться вона цією маленькою українською громадою розпорошеною на Балканах.  Але, у той сам час вона є універсальною, вселюдською, бо вона говорить про проблеми, які тривожать кожну людську душу.  Це є проблеми приналежності, проблеми фізичного і духовного виживання, проблеми самоусвідомлення. Тому вона важлива для кожного українця, де б він не жив. Але, понад усе важлива вона для нас, бо вона нам дає почуття самопошани, почуття приналежності. Вона нам говорить хто ми є у цьому ґлобалізованому світі.

_______

¹Товариство української мови, літератури і культури »Просвіта«: До ІІІ Всесвітнього Форуму українців: Стан і положення українців у Воєводині, »Українське слово«, ч. 9, 2002 р.

² Роман Мизь: Українські громади у Бєлграді, »Нова думка« ч. 30, Вуковар 1981 р.

³ Павло Головчук: Автобіографія, www.koukyu.ca

⁴ Псевдо поета Віталія Петровського, народився він в селі Лопавша, на Волині, Україна, 1909 року, помер 1981 року в Загребі.

⁵ Християнський календар «Дзвони», Грекокатолицька парафія Св. Петра і Павла, редактор о. Роман Мизь, Новий Сад, 1995 р.

6 Павло Головчук: Михайло Петров-Гардовий (1892-1983), www.koukyu.ca

 7 Павло Головчук: Корінням з України, Бібліотека Альманаху українців Европи »Зерна«, Париж-Львів-Цвікау, 2000 р.

 ⁸ Павло Головчук: Кольрові сни, Коло, Дрогобич, 2003 р.

 ⁹ Павло Головчук: Тут я почув своє рідне слово, накладом автора, 2005 р.

^{10 Збірка поезій «Мандри» Михайла Ляховича появилася друком у січні 2007 року у видавництво «Відродження», Торонто, Канада.}

¹¹»Ми тут не гості«, Антологія русинської і української поезії Югославії, упорядкування Михайла Рамача, переклад Петра Скунця, видавництво »Карпати«, Ужгород, 1997 р.

¹² Поезія і проза русинів і українців у Хорватії, упорядник Любка Фалц, Вуковар, 2000 р.

________

©Mihajlo Ljahovic, 2006

[Home] [Statut] [Events] [Related links] [Bibliography] [Humor] [Photo Galery] [From Our History] [Our Literature] [Nadia Ljahovic] [Roman Myz] [Pavlo Holovchuk] [Mihajlo Ljahovic] [Roman Lavriv] [Borys Graljuk] [Ivan Heric] [Vasylj Strehaljuk] [Myhajlo Petrov-Hardovyj] [Andrij Lavryk] [Jevhen Kuleba] [Orest Vlasov] [Ivan Terljuk] [Jaroslav Kombilj] [Short overview of our literature] [We will never forget them] [Billboard] [Contact us] [Buy our books]