 |
|||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
Посвячення цвинтарів Михайло Ляхович, Хресна дорога українців Боснії, накладом автора Ужгород 1993
Є книжки, чия сила не в мистецтві слів, але у життєвій правді. Така книжка віршів і коментарів до них "Хресна дорога українців Боснії" Михайла Ляховича (нар. 1959. в м. Сремська Митровиця, Югославія). Академічний маляр, журналіст і поет, Михайло Ляхович поділив долю біженців колишньої Югославії і з Вуковару через Відень попав у Торонто з дружиною і доньками. "Позаду лишився/Калиноньки цвіт, якого "українці Боснії" доглядали/Понад ста літ. / Позаду лишився /і наш Вуковар / В наплечник вмістився / Лише Кобзар". "Кобзар", ця українська Біблія, і пам'ятки на колишнє життя, а тепер на гроби українців Боснії, жінка і діти - це все Ляховича майно. Цвинтарі і спогади на їх жителів Ляхович посвячує віршами. Дорватися до битої дороги йому помогли син і батько Белеї, Любомир і Омелян, подвижники українського слова в Ужгороді, перший інструктивною передмовою, а другий як редактор книжки. Підстава віршам - це транспарентна історична доля, правдивий народ український, який мав у Боснії охороняти кордони австроугорські, а сталося що тільки землі зберіг для погнилих хрестів. На кінці він не знав, звідки взявся і куди зник, та хоча і в чужій вірі легко не жив, в своїй важко умирав. Ляховича книжка українцям Боснії -це кам'яний хрест Івана Дідуха з новели Василя Стефаника; який він сам собі піднімає, бо тіло піде, а душа залишаєтся. Ляховича промова над цвинтарями Боснії є промова над чистим повітрям їх колишнього повного життя, їх надії що краще буде, а не буває, що життя буде, хоча й недоля не оминає. Поет постійно шукає перші зелені листочки української тополі і калини в Боснії, але там води для них не було. Їхнє переселення - велика історична помилка. Сліди там є ще - і Шевченко в порожній школі в Дев'ятині, і на подвір'ї історія і Україна / стодола соломою вкрита, ґанок, бамбетиль і цвілюх, макітра і макогін, маслянка, ціп, коцюба, терлиця і жорна, але також було село, була церква, був монастир, був хор, була читальня "Просвіти", був Митрополит Андрій Шептицьий 1902 року, був Дмитро Павличко і захищати перед загрозами обіцяв; від цього сильніша скрипка Євгена Тимкова, яка "без струн і смичка на мурі висить" повідомляє, що ще одного галіціяна прийняла боснійська земля, що "земля єси у землю пішов / і ти нещасний галичане". Хлопці українські "з чужими ознаками / із своїми мріями / за чужими планами / у свою смерть / в чужу землю / пішли." З Ляховича криниці в селу Лішня більш нікому холодної води пити. Її життєдайна сила віршами окропляє. Подвижництво боснійських українців і в тому, що хотіли рости, а історія їм не давала, що від хати до хати мали сили заохочувати дітей і себе до навчаня української мови, а весь час на це сусіди дивилися зле. Саме життя тут в першу чергу діло культури, подвижництво. Щодо літературного жанру, Ляховича вірші модерний пошук нового на підставі християнського житія святих, в котрому Христос не об'являється сильним і багатим, але нищим тілом і сильним духом, і сучасного "бідного вірша" (анг. роог sопgs), в останній час популярного в англосаксонській поезії. "Біда" тут немає аксіологічної вартості, це описова категорія, яка означає невеликий будинок імагінації, її роботи, на підставі транспарентної історії і історичної дійсності. Часто в нарації "бідний вірш" в одній поенті чи одному стилістичному вирішенні, на прикладі одної дрібниці відкриває універсум, або як блискавка ясно висвітлює глибший смисл нашого життя. Можна сказати, що сила таких віршів має глибоке коріння поетики біблійного універсуму, де універсальне випливає з конкретного, без риторичних чи розгалужених стилістичних орнаментів. Коментарі біля віршів тут свідчать, що Михайла Ляховича книжку життя і смерті боснійських українців треба прийняти як плач над злом, над Силою, над глупотою в людях. Сусіди, які вигнали з Боснії українців, переселили їх до вічного життя, до пам'ятання історії в котрому кат не може позбутися своєї жертви без огляду на своє бажання. На чужому нещасті ніхто не побудував власне щастя. Ця глибша життєва правда вслід за журавлями має повертатися з нами до української Боснії, якою вона була колись. Др Юліян ТамашАкадемік, професор Університету в Новому Сад |
