 |
||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
|
|||
|
Михайло Ляхович Торонто, Канада До забутої річниці 2005 року сповнилося 120 років від дня народження о. Йосафата Жана, француза, який послужив і боснійським українцям
Oтець Йосафат Жан народився в 1885 році в місті Сент Фабіен в Kанадській провінції Kвебек. Його предки прибули до Kвебек з Франції за часів Kардинала Рішеліє, отже більше ніж 300 років тому назад. Молодий юнак у своїх пошуках за Богом пов’язався з чином Oблятів і переноситься на західні степові провінції Kанади. Tам він приходить у контакт з українськими переселенцями, в яких відчувався брак священиків. Він полюбив цей народ, який був католицької віри але східного обряду. Він вирішив не тільки прийняти українськовізантійський обряд, але вивчити українську мову і культуру цього народу. Kоли до Kанади прибули перші Василіяни для служіння між українськими переселенцями, з ними зв’язується о. Жан. В 1910 році у Монреалі він особисто стрінувся і розмовляв з Митрополитом Aндреєм Шептицьким. Незабаром його висвячують на священика і він виїздить з Митрополитом до Галичини, щоб там вивчати українську мову і обряд. У Галичині його застає початок Першої світової війни. Він активно включається в українські визвольні змагання переважно як перекладач у дипломатичних переговорах. Він спершу працював для Уряду ЗУНР а відтак і для Уряду Української Народної Республіки, особливо у переговорах з Варшавою. В 1921 році була скликана в Женеві перша сесія Ліґи націй на яку прибула і поважна делегація Уряду ЗУНР в складі якої був і о. Жан. Вони там добилися визнання, що Східна Галичина не належить до Польщі, яка там має тільки тимчасовий мандат адміністрації. Tут і скінчилося політичне служіння Україні о. Жана. В 1923 році у Відні він зайшов до Митрополита Aндрея, який плакав. По хвилині о. Жан довідався про причину горя Митрополита: його любі діти, українські поселенці у Боснії, були в небезпеці. Митрополит російської православної церкви Антоній Храповицький висвятив у священичий стан монаха-василіянина Василя Стрільчика і вислав його до Боснії переводити українців греко-католиків на правосляв’я. Tому митрополит Шептицький вирішив попросити о. Жана їхати в Боснію рятувати людей. Oтець Жан погодився і Митрополит, перенісши його у чин Студитів, поблагословив його в дорогу. 6 серпня 1923 р. він вирушив в дорогу, перше до Загреба а відтак до Боснії. Він перше зупинився в Баня Луці, де зустрівся з о. митратом Oлексою Базюком, який ще з 1914 року був апостольським адміністратором для укрїнців католиків у Боснії. Першою проблемою новоприбулого українського священика француського роду було одержати право побуту у Боснії. Прибуття до Боснії ще одного греко-католицького священика православні серби зустріли ворожо. Отець Жан мусив їхати аж до Белграду, столиці Королівства Сербів, Хорватів і Словінців, щоб зустрітися з міністром релігії, православним священиком на ім’я Янич. Той йому позволив поселитися у Боснії, але не дав ніякого письмового документу. 1 листопада 1923 року о. Базюк наіменував о. Жана парохом для українців греко-католиків у колоніях Камениця, Стара та Нова Дуброва. Він зразу взявся до праці відновлення духовнохо і соціального життя українських поселенців. Він там зустрівся з надзвичайно важкими умовами життя нещасливих галичан. Земля у тих околицях була неврожайною, терен горбистий і важкий для хліборобства. Тому що діти виростали без жодної бодай і підставової освіти, о. Жан зорганізував школу у Старій Дуброві. Так стався парадокс: француз учив українців як писати і читатии по-українськи. Книжки о. Жан роздобув з Відня. У той час праця православного священика Василя Стрільчика вже давала свої «плоди». Деякі українці покинули прадідівську віру і пішли за цим авантуристом, якого підтримував уряд. Отець Жан був для них перешкодою і тому вони пробували позбутися його. Одного разу, коли він прийшов відправити Службу Божу у Новій Дуброві, знайшов двері забльоковані металевою шиною, так що мусив залізати до церкви через вікно. Іншого разу, коли вертався з тої самої колонії, на нього камінням напали деякі правослявні. Один камінь потрапив його в обличчя. У квітні 1924 року, коли він, разом з одним хлопчиною орав церковне поле, його напали два православні українці. Вони вимагали від отця, щоб покинув поле, і що воно вже не належить йому. Один його вдарив ломакою по голові і отець Жан упав. Він мусив пішки подолати 30-ти кільометрову відстань до Прнявора, щоб одержати медичну допомогу. Одначе, о. Жан не здавався. Він оскаржив нападників у суді за нанесення тілесних пошкоджень і за відібране поле. В результаті один з нападників був визнаний винним, а справа про відібране майно мала розглядатися у травні. Але, до розгляду справи не прийшло. Натомість, 24 травня 1924 року його запросили до прняворської поліції, де йому було зачитано документ, в якому міністер релігій Янич, той самий, який йому позволив перебувати у Боснії, наказує о. Жанові покинути Королівство Сербів, Хорватів і Словінців. Щоб висянити справу отець Жан подався до Белграда де мав зустріч з урядовцем у міністерстві релігій. Крім того, нунцій Ватикану у Белграді говорив з Яничем особисто і одержав запевнення, що отцеві Жану не грозить ніяка небезпека. Але це не була правда. По повороті до Боснії, йому зараз дали знати, що він має двадцять чотири години щоб покинути Боснії. Отець Жан телеграфічно повідомив про це о. Базюка, посла Великобританії Янґа, та нунція. Жандарми його допровадили до Старої Дуброви, щоб він забрав свої речі. Там вже зібралися його вірні, щоб не допустити цього. Одначе нічого не помогло і отця Жана взяли перше до Прнявора а відтак до Загребу. Там отець Жан довідався, що його все таки не видворать з Королівства. Замість на поїзд, його посадили до тюрми, в якій він пробув два дні. Відтак його повели до Белграда, де він зустрівся з послом Янґом, нунціо та Яничем. Останний йому не радив повертатися до Боснії, бо локальні власті його там не хочуть. Тому о. Жан був змушений перебувати якийсь час у Крижевцях, аж поки його справу не було вирішені і він одержав дозвіл повернутися до Камениці. Повернувшись до Камениці він почав відбудовувати церкву і монастир, якого було підпалено перед війною. Люди взялися до роботи і невдовзі у Камениці стояла церква збудована з дерева і обліплена глиною. Вона мала бути тимчасовою, щоб послужити до кращих часів. Люди також призбирали кошти і на новий дзвін, так що церква і дзвін були освячені владикож Діонізієм Няраді кінцем версня 1924 року. Тої осени з монастирського виноградника випродукувано 3 500 літер вина. Всі церковні борги були сплачені і добудовані ще деякі будинки. Того самого року до Камениці прибули монахи Студити отець Никон Чусняк, брат Яким, і ще один монах, який скоро повернувся в Галичину. Вони були у Боснії ще перед війною. За наказом митрополита Андрея, о. Жан тоді зложив свої перші обіти для чину Студитів. Мала мрупа монахів взялася до праці, щоб відновити монастир і життя у прафіях. Від монахів Трапистів у Баня Луці вони одержалі віз і два боснійські коні. Результати праці скоро почали показуватися. Села мочали зростати духовно і економічно. Це знову стало терном в оці православнмих українців і локальних властей. У грудні, коли о. Жан і брат Яким верталися з Старої Дуброви, їх заатакував православний українець. В дорозі йому став кремезний брат Яким, який гукнив, «Чи я урятував тобі життя, щоб ти утратив свою душу?» Виявилося, що декілька років перед тим, брат Яким вилікував цього чоловіка від важкої недуги. Наступного разу, коли о. Жан повернувся з Баня Луки, застав біля церкви людей. Вони оповіли йому, що жандарми забрали монахів до Прнявора. Він зразу подався до Прнявора, де довідався , що монахів забрали до Баня Луки. У Баня Луці о. Базюк радив йому піти до владики Діонізія. Той вдався до властей, які випустили монахів на волю, але наказали їм покинути Боснію. Владика Діонізій радив о. Жану не вертатися до Босні, бо очевидним є факт, що локальні власті не дозволять подальше існування монастиря. Владика назначив його парохом у Славонії у селі Сібінь. Він почав свою працю там в 1925 році. Але, він відчував, що там не його місце. Тому він написав листа до Митрополита Андрея Шептицького із питанням що йому робити. Вже 1 березня 1925 року він одерчав телеграму, щоб поїхати до Загребу. Там йому передали листа від митрополита Шептицького, який пропонував йому поїхати до Канади, щоб там заопікуватися заснуванням студитського монастиря. Отець Жан згодився на цю пропозицію. В березні 1925 року він на кораблі «Авзонія» виїхав з англійського порту Ліверпул у напрямку Канади. Отець Йосафат Жан відійшов у вічність 8 червня 1972 року в Ґримзбі в Kанаді, де він спершу і похований. Пізніше його тлінні останки були перенесені до канадського міста Мондері, що в провінції Aльберта. Там заіснував і музей, який було створено на підставі колекції мистецьких творів зібраних о. Жаном.
Сьогодні села Камениця, Стара та Нова Дуброва більше не існують. Там, де колись жили українці, знову росте ліс. Мешканці тих сіл роз’їхалися по усіх закутках світу. Та ми не можемо позволити, щоб разом із тими українськими колоніями у Боснії, у небуття пішла і пам’ять про тих відданих працівників у Господньому винограднику, які віддали усе своє життя на служіння людям і церкві. Між ними особливе місце належить цьому відданому українському священику француськойго роду, отцю Йосафату Жану.
Листопад, 2006 р. Джерела:
|
||||||
Ми, українці колишньої Югославії, дуже скоро забуваємо наших провідників, людей які відстоювали у минулому наше право на повноцінне існування на цих просторах. Це сталося і з о. Йосафатом Жаном. 2005 року, сповнилося 120 років від дня народження цієї непересічної людини. Xто був цей український священник з француським призвіщем, і чому він важливий для українців Боснії, і з рештою, цілої колишньої Югославії?
Таким чином скінчився боснійський епізод цього невтомного священика. Йому невдалося відновити монастир студитів у Камениці, який був так потрібний українському народові у Боснії. Зникнення монастиря був важкий удар для наших людей. Монастир їм давав духовної наснаги, але і економічно їх рятував. Дальша історія цього села відома: Друга світіва війна, поступове виселення, і на кінці – тотальне опустіння.
