|
|
 |
|
|
 |
|
|
|
|
|
Павло Головчук
НАША ПIСНЯ
Що є наша пісня? — Це гомін
І сила буревій-вітрів;
Наша пісня — це удар грому,
І похід не втомлених велетів.
У Боснії та за горами, ріками
Савою й тихим Дунаєм,
Ми її вже роками-віками
В смутку й горі співаєм.
Наша пісня — скала й крига
Цілого нашого розпорошеного народу;
Вона його альфа і омега,
Вона гордість буття його роду!
Її співає молодь у школі,
Мати сонній дитині вночі,
Хлібороб з волами в полі,
І рожеві устонька дівочі!
Тому, хай вона дзвенить, лунає
Боснійськими горами-лісами,
Славонськими й бачванськими полями,
Щоб усі єднались з нами!
|
|
|
|
МАМО!
Ти минулої ночі знову прийшла
До мене в сні,
Рука твоя моє обличчя знайшла,
Затримавшись на чолі...
І мозолистою волосся зворушила,
(Мов я ще дитина!),
Очима сумними подивилась
На своє дитя, сина.
— Ти пішов у світ, — сказала -
(Я ворухнувсь легенько),
Здається, недавно тебе колисала,
Співала тихо-тихесенько...
Кажуть мені, що щастя-долі шукаєш,
І гучним містом мандруєш..
Що тобі треба, чи знаєш?
Чому, дитинко, сумуєш?
— Так, мамо, долі шукаю! –
(Осмілився я тихцем сказать),
Це всі люди роблять, знають,
Адже ж мені літ двадцять п'ять!
А сумно тому, що нема спокою,
Божої любові між нами, людьми,
Як це буде, не сумуватиму,
А буду снити чудово-гарні сни!
А тоді ти, мамо, всміхнулась,
На моє чоло цілунок зложила,
Мов дитя прикрила, зігнулась
І дорогою рукою поблагословила.
Я прокинувсь, ти відступила...
Мамо, чи прийдеш і цієї ночі
До мене в сні?
Чи приголублять мене твої очі
Блакитні, сумні?..
|
|
|
ГРУДКА ЗЕМЛІ
В бібліотеці-музеї О.Романа Мизя, поряд з родинними цінностями, знаходиться грудка землі з могили Тараса Шевченка...
Нині я мав нагоду
Бачити кусок землі
З Шевченкового гробу...
Шматок землі святої,
Що зворушив думки мої!
І ще раз кажу:
Свята ця земля,
Де його кості спочивають.
Легка вона тобі, Тарасе,
Це всі українці знають.
Дихає вона потом селянських кожухів,
Димом згорілих домів,
Плачем сиріт та вдів,
Кров'ю гетьманів, козаків!
І завжди, коли українця боліло,
На твоїй могилі знаходив він ліки,
Ставав тоді іншим чоловіком
Та вперед рушав сміло.
Перед тобою жалувався,
Мов перед матір'ю дитина,
Коли його спіткала лиха година.
Дивлюся на кусок землі
На моїй долоні,
І бачу часи, коли ця земля
Стогнала в полоні...
Рука сама від себе дрижить,
Серце в грудях жваво грає,
А сльоза, сльоза дрібненька,
Лицем додолу спадає...
І знову дивлюся, дивлюся:
Бачу його могилу,
А на долоні шматок землі,
Що має таку силу –
Перед яким дрижали,
Тарасе, вороги твої,
А кланялись ті, що правду шукали
І надію в майбутнє мали:
Стоїть твоя могила,
Реве Дніпр твій славетний
І славу України світом проносить,
А Кобзар твій золотий
Пророчі слова голосить,
І кожний українець,
В якій-небудь частині світу,
Виконуватиме слова твого Заповіту.
А кусок твоєї могили
Я ще довго буду глядів.
Він має більше сили,
Як тисячі гнобителів-катів,
Що не знали на який спосіб
Знищити твоє тіло,
Які не знали, що українець
Піде вперед все сміло...
І вічно буде боротись
При допомозі твоїх слів
За волю...
|
|
|
УКРАЇНЦЯМ БОСНІЇ
Ми ще живемо,
Ще наш голос чути,
Грімко пісня лунає,
Мати нас навчає,
Щоб не забути
Чиї ми діти...
Не могла нас знищити ніяка сила:
Голод, війни і недостатки;
Ми росли і розвивались
Серед розкішних гір боснійських
І вічно мріяли, добра шукали,
На окраденій чужій землі.
Хоч гнобили нас,
Ми не забули стрій рідних слів,
Козаків і гетьманів.
І донині в нас — коломийка і козачок,
У вишневих садах солов'їний голосок!
Ще солом'яні в нас стоять стріхи,
Як перед багатьма роками на Батьківщині,
Золотих слів Тараса старого,
Навчає батько сина малого.
Що ж нам могли вчинити
Імператори і королі?
В нас серце козацьке,
Міцне, юнацьке!
Під кінець минулого століття
І початок двадцятого, рядом
У Галичині пронеслась вістка,
Що в Боснії землю ділять даром.
То ж зібрались кріпаки,
Бідненькі наші діди і батьки,
Кращої долі в чужині шукати,
Щоб бодай її перед смертю мати.
"Прощай, родимий краю,
Панські лани, мила Вкраїно!"
Промовили з сльозами наші старі:
"Ми йдемо шукати долі в чужині..."
І потягла їх чорна машина
В обіцяну землю тужливих,
Повних надій і обіцянь,
До боснійських лісів мовчазних.
А що дістав нещасний люд?
Ліси, гори і каміння,
Де сам буде мучитись
І ціле його покоління.
Наші діди корчували ліси,
Щоб придбати кусок землі,
І що хлібця, котрий придбав,
Ненаситний усе собі забрав.
А завжди, мій народе героїчний,
Ти високо голову зносив,
Через тяжке терпіння і горе,
Ти ніс прапори
І свої злидні в собі крив...
Перед твоїми очами блищав шлях перемоги!
Ви, сивовусі дідусі,
В старенькім кожусі;
Ви, бабуні, з хустками на плечах!
Зітхаєте важко,
Старечо й тяжко,
Як вам Галичину спімну.
Знаю, які ваші мрії,
(Скажете: "Пропала надія!"),
Щоб ще раз, скоріш смерті,
Поцілувати береги Бугу і Дністра,
... Чи стоїть ваша рідна стріха,
Чи живе ваш сусід,
Що з тими лугами,
Лісами і полями,
Де ви проливали свій піт,
Як не свою рідну землю обробляли?
Коли б вам кусок цієї землі,
Ви її до гробу зі собою взяли б!
Там, десь далеко, в наших мріях,
Де Січ, Карпати — рідна земля,
Київ і Львів пишаються
І цвіте українське життя.
А ми так трохи про це знаємо,
Як браття і про нас.
Сподіємось і надію маємо,
Що прийде очікуваний час,
Як одні з другими порозмовляємо.
А хто нас рідної мови навчає,
Як її так небагато знає?
Нам ще треба другої просвіти,
Щоб були гідні Матері діти.
Нічого нам більш і не треба
В новій свободі.
Сміємо сказати, що ми є сини
Великого слов'янського народу.
Наші діди мечем долі шукали,
Ми її дістали, вони не діждали.
Тих, хто ними знущалися,
Черв"яки давно в гробі поз'їдали!
Жий!
Розвивайся, народе мій!
Бо ти — нарід велетнів,
Хоробрих мужів.
Кров твоя хай більше не ллється,
Очі не плачуть, серце хай сміється.
Нехай про нас чують
Браття на Батьківщині,
Що ми є такі, як і вони самі!
|
|
|
