Pavlo Holovchuk

Павло Головчук

Автобіографія

Народився 5 липня 1940 р. у відомому українсько-польському селі Дев’ятина, що находиться в Боснії. В 1946 р. поляки виїхали до Польщі. Мій батько Андрій був сільським дяком, столяром, землеробом... Мати – Стефка, з дому Німащук, – домогосподаркою.

Про моє дитинство не буду писати. Хто з вас перечитав мої спогади “Вишивана сорочечка“ та “Світ пізнання” – вже досить знає про мої дитячі роки. До того незабаром вийдуть окремою книжкою інші мої дитячі спогади. Читач у них довідається не тільки про моє, але життя тисяч української дітвори в Боснії далеких 40-50-их років минулого століття.

Тому в цій автобіографії доткнусь тільки деяких фактів, які дотепер ще не згадав у своїй творчості. Вирвався я “ з дому неволі” – важкої сільської праці, щойно коли мені сповнилось 19 років. Здійснилася батькова мрія – дати мене до семінарії, в якій наші хлопці готувались до духовного служіння. Насамперед навчався коротко в Заґребі, а відтак у Крижевцях. Коли мені був 21 рік “запросили” до армії на два роки. Після семінарії, яку провадили Салезіяни, я не відчув жодної дисципліни при війську. Навіть старшини дивувалися, звідкіля в мене така чемність, “вченість“ та порядок. (Вони не знали, що я готуюсь до священства). Завдяки вихованню Салезіян, я повних 19 місяців працював прислужником головної канцелярії в армійській області на всю Македонію та частину Сербії, де було аж чотири генерали, з якими можна було, іноді, і пожартувати.

Повернувшись додому, я відчув, що не маю покликання до священства . Це дуже засмутило мого батька. Донині жаль мені, що так сталося. Він думав, що з мене вийде безбожник, який забуде про нашу віру, а тим і свій народ.

Знайшов у Баня Луці працю, вписався на вищі курси адміністративних працівників, успішно їх закінчив, поступив на Вищу комерційну школу в Новім Саді. Після кількох невдалих іспитів – залишив її. Слідкувала ще Вища адміністративна школа в Заґребі, відтак Юридичний факультет у Сараєві. Я навчався заочно, сам оплачував навчання, допомагав батькам. На жаль свої студії не довів до кінця. До цього причинилася і наполеглива праця на культурному полі горстки нашого народу в колишній Юґославії. Я безкоштовно працював у Культурно-мистецькім товаристві ім. Тараса Шевченка, Повітовій культурній раді українців (пізніше Регіональна рада народностей), готував українські радіопередачі по Радіо Баня Лука ( за це мене оплачували), брав участь у літніх таборах нашої молоді – як учасник і викладач, співпрацював з Союзом русинів-українців у Хорватії, відвідував українців в Чехо-Словаччині, Польщі, Україні, Німеччині.

Запрошений до Липовлян (Хорватія) зробити запис пісень місцевого хору для нашої радіопередачі в Баня Луці, доживаючи вже тридцятого року життя, “спокусився” на найкращу учасницю хору – Ганю Герич, та “зав’язав” її життя зі собою навічно. За три роки нашого подружнього життя в нас народилось троє діточок: Лариса, Роман і Ярослав. Прийшлось ще додатково працювати, щоб вигодувати родину.

Кара Божа, чи що, а то на мене напосілася чортова сила, задля якої постраждали (і страждають) не тільки одиниці, але й цілі народи: відомі “органи!” Правда, вони було набагато чемніші за своїх “професорів” з совєтських спецслужб. Я знав добре свої “провини”, особливу ту, що відносилися на розповсюдження захалявної літератури ( не проти Юґославії, мене не цікавила хорватська і сербська екстремістська еміґрації), але анти совєтську та комуністичну взагалі. Про цей епізод мого життя – іншим разом, сприятливішою нагодою. Треба було якось “витягатись” з цієї халепи. На мене роблено тиск в радіо, передачі, яких я роками готував, не були “на лінії”. Я був змушений перервати співпрацю з друзями на Заході, не “рватися” дуже ні на Схід. Щоб мене “спустити” на саме дно – мені за мою працю у підприємстві, де постійно працював та за активність на ниві української культури в Юґославії, Кабінет Президента Республіки Осипа Броза Тіто, надає високе визнання – Орден праці зі срібним вінком. Такого від нас рідко хто дожився. А через кілька місяців опісля на місце редактора українських радіопередач іменують людину з Приєдора, яка, хоч українського походження, ледве розумів якесь українське слово. До речі цей “редактор” знав добре російську! Нічого дивного: в Юґославії нас завжди зараховували до москалів.

“Редактор”, виконуючи партійний наказ, витинав з різних газет всілякі “вістки”, щось сам писав по-сербськи, ці “матеріяли” висилав мені, я їх перекладав, ми робили передачу, йому за це добре платили. А коли мені все остогиднуло, а почав відчувати, що “органи” вже не так мною цікавляться (це їхня тактика: залишімо його трохи, хай знову почне “стрибати”, а потім – побачимо!), одного дня подякував за 12-літню працю в Радіо та очікував на кінцеве життєве рішення: забрати родину й піти у світ. Про мій намір знали тільки мої і жінки батьки.

В серпні 1980 р. виїзна віза і дозвіл на працю в Німеччині при нашій церкві в Гамбурзі, тільки для мене, вже були в кишені. Дружина з дітьми залишилася в Липовлянах. Родину забрав до себе у травні 1981 року. Важко було знайти себе в дуже складних умовах серед наших людей у Німеччині, які належали до політичної еміґрації, посварені між собою, а на мене дивилися підозріло, бо був з комуністичної країни. Були між ними і порядні, без допомоги яких було б нам дуже трудно перебороти нелегкі початки. При нашій церкві в Гамбурзі працював городником, дяком, секретарем та паламарем.

Щоб удосконалити свою релігійну освіту, я відразу вписався на дияконські курси, що під патронатом Його Блаженства Патріярха Йосифа Сліпого відбувалися при Українському католицькому університеті в Римі. На жаль не вдалося закінчити їх дипломом, бо після смерті Блаженнішого (1984 р.) вони перестали відбуватися.

В Гамбурзі працював до 1 січня 1989 р., коли запросив мене Владика Платон Корниляк, Апостольський Екзарх для українців католиків у Німеччині і Скандинавії, на пост секретаря канцелярії Єпископського Ординаріяту в Мюнхені. Допомагав я і в редакції християнського тижневика “Християнський голос“, що видавав його Владика Платон. Від половини червня 1997 р. я став офіційним редактором цієї газети (тепер виходить двічі в місяць). Владика Платон пропонував мені здати ще кілька іспитів, щоб висвятити мене в диякони. Знаючи свою натуру – подякував за таку довіру. Мій батько і цього разу помирився з тим, що з мене не буде духовна особа. Він був гордим, що його син, звичайна сільська дитина з Боснії, без жодних заслуг, протекції, зайняв своєю працею таке почесне місце серед нашого народу в Мюнхені, центрі українського культурного і національного життя в Західній Европі.

Якщо Буде Божа воля через рік іду на пенсію. Буду жити в Липовлянах та старатися і далі писати.

Трохи про мою літературну творчість. Дякую Господеві за те, що наділив мене скромним літературним талантом. У всіх школах, до яких я ходив, “славився“ тим, що мої літературні праці були між найкращими. Ніколи не оволодів наголосом сербської і хорватської мов, але на письмі – був “майстром“. Перші літературні спроби почав писати ще в дитячих роках. Вміщувані вони в стінній шкільній газеті. Слідкували переробки різних скетчів для шкільного театру. Дописував до тодішньої газети для старших дітей “Мале новіне“, що виходила в Сараєві. А коли вчитель сербо-хорватської мови Тома Здравкович сказав, що один мій вірш про мишку і котика я вкрав в Бранка Чопича (тодішнього відомого письменника), я був дуже гордим, що мене порівняв до нього. Вчитель жартував, але я довів йому, що віршик мій. Мене прозвали поетом!

Опісля, навчаючись у клясичній гімназії Салезіян у Крижевцях, упорядковував стінну газету, писав різні доповіді, найбільше про українське релігійне життя (вертеп та ін.) в Боснії. Моя українська мова була дуже бідна. До того часу я прочитав “купу“ наших книжок, але говорити і писати літературною мовою не володів. Тому мої спроби писати рідною мовою залишилися на пізніші роки. А було це 1964 року.В Дев’яимні парохом був о. Любомир Рамач. Він запросив мене підготувати свято-Миколаївський вечір та взяти на себе ролю Святого. Я написав про всіх дівчат і хлопців у селі дотепні віршики, яких “Николай“ прочитав в церкві.

Перший мій вірш “Заповіт неньки“ українською мовою з’явився в “Літературнім слові“, додатку “Руського слова“, що виходило в Руському Квестурі. Завдяки Іванові Терлюкові, який по-простому вимагав від мене писати, без огляду знаю я досконало мову чи ні. Того ж року вперше виступив на “Мітинґу поезії і музики молодих”, що проходив у рамках фестивалю “Червона рожа“ в Руському Керестурі. Прочитав я вірша “Моєму старому сусідові“ і, хоч не дістав жодної нагороди, звернув на себе увагу русинських літераторів. Вірш поміщено в Календарі “Руського слова” на 1967 рік. До моєї першої збірки він не ввійшов.

Наступного року для мого виступу на “Мітинґу поезії і музики молодих“ вірша вибрав о. Роман Мазь. Ним ( “Ненаписана пісня”) в гострій конкуренції дійсно добрих віршів, я посів перше місце. Опісля більше ніхто від українців не осягнув такого визнання. А тоді пішло – почав постійно друкуватись у “Літературному слові“, “Шветлосці“, щоб пізніше своїми літературними творами зайняв почесне місце в часопису “Нова думка”, що видає його і сьогодні Союз русинів (і) українців Хорватії.

27 грудня 1968 р. Союз русинів-українців Хорватії утворив Координаційну комісію сремсько-боснійських русинсько-українських письменників, щоб заснувати Секцію русинсько-українських письменників при Союзі. До проводу секції ввійшли: Василь Мудрий, Володимир Костельник, Володимир Бесерміні та Павло Головчук. Письменники з Бачки не бажали приступити до Спілки.

Теперішнє керівництво Союзу мене не зараховує до наших письменників у Хорватії. Не запрошує на літературні зустрічі, не цікавиться репрезентацією моїх видань. Недавно мене запрсили до членства Спілки українських письменників у Німеччині.

12 років підготовляв радіопередачі на українській мові. В Культурно-мистецькому товаристві ім. Тараса Шевченка в Баня Луці 15 років очолював літературну секцію, організовував літературні вечори, святкові академії. Частину своїх афоризмів переклав на сербську мову та друкував їх в газеті “Ґлас”. В нас тоді з’явилась десятка “поетів“, які ще не писали українською мовою. Я їхні віршики перекладав, давав вказівки, як потрібно писати. Велика частина від них після мого виїзду до Німеччини вже перестали писати.

1974 року в одній з радіопередач прочитав свого першого листа наш “старушок” дідо Панас Бездольний, який до сьогодні мене тримається. Але його автобіографію я писати не буду.

Виїхавши до Німеччини, не перестав дописувати до “Нової думки”, яку редагував Владо Костельник, русин-українець, щира і порядна людина. Йому вдячний за деякі поради, що допомогли в житті подолати чималі труднощі. Тут відкрилася можливість вільно дописувати до наших газет у всьому світі. Почав співпрацювати з “Християнським голосом“, “Шляхом перемоги“, Радіо “Вільна Европа“. Знав, що і тут мною “турбуються“ вже знані “органи”, тому дописи і праці не підписував власним ім’ям. Чимало я перекладав з сербської, хорватської та, навіть, і російської мов.

Зараз після переходу на працю до Мюнхену я познайомився з українським поетом Ігорем Трачем, шеф-редактором бібліотеки українців Европи “Зерна“. Після кількох років нашого знайомства йому попав до рук зошит моїх віршів. До того часу я навіть не мріяв їх видавати. Ігор сказав, що видати їх треба, разом з листами Панаса Бездольного. І зробив це (видання я сам фінансував) в честь 60-ліття мого життя. А три роки пізніше світ побачила друга моя книжка “Кольорові сни або Листи Панаса Бездольного”. До кінця року, як на це позволить час, будемо мати нагоду читати і третю – “Тут я почув своє рідне слово...”. В мене творчих плянів є ще багато...

Мюнхен, червень 2004 р.

[Home] [Statut] [Events] [Related links] [Bibliography] [Humor] [Photo Galery] [From Our History] [Our Literature] [Nadia Ljahovic] [Roman Myz] [Pavlo Holovchuk] [Mihajlo Ljahovic] [Roman Lavriv] [Borys Graljuk] [Ivan Heric] [Vasylj Strehaljuk] [Myhajlo Petrov-Hardovyj] [Andrij Lavryk] [Jevhen Kuleba] [Orest Vlasov] [Ivan Terljuk] [Jaroslav Kombilj] [Short overview of our literature] [We will never forget them] [Billboard] [Contact us] [Buy our books]