Павло Головчук 

Ми горді за це!

(спогад)

 Вже не пригадую  коли вперше чув ці слова з відомого вірша Миколи Вороного “За Україну”, написаного далекого 1917 року; музика – Ярослава Ярославенка. Пісня стала гимном Січових Стрільців.  У нашій родині всі її співали натхненно й урочисто. У вересні 1969 р. я зробив магнітофонний запис пісні. Навіть одну стрічку осмілився надати в українській передачі по Радіо Баня Лука. Кілька тих “своїх комуністів”(які мали мінімум знання про Україну та ї історію) на це покрутили “вченими” головами та сказали  подібного більше не робити. У мене було виправдання:  не знав, що ця пісня заборонена в СССР! Співали мій батько Андрій і стрийко Семион (Семань), який був у той час уже смертельно хворий (через три місяці помер). Співав він останніми силами, важко дихав, плакав... Це глибоко вкарбувалось до мого серця. Дальший текст пісні – “Все тобі, віддати в боротьбі...” був для мене родинним заповітом боротися за Неньку!

Хоч я на сторінках преси часто повертаюся до своєї молодості, є теми, які залишаються для мене священними. Їх якось не незручно виводити на люди, як незручно писати про інтимні взаємини з коханою дружиною або з близьким другом. Одною з таких тем є моя участь в українському дисидентському русі на початку 70-р років 20 століття. Несподівана смерть мого друга Петра Ґроцького, про яку повідомив мене академік Микола Мушинка, змусила мене сісти за комп’ютер і розповісти про маловідомі події понад тридцятирічної давності.

Йдеться про переправу захалявної літератури з України на Захід та вклад молодих українців з тодішньої Югославії до цієї важливої справи.

Почну з того, що після нашого національного відродження в Боснії у середині 60-х років (заснування Повітової Української Культурної Ради в м. Баня Лука, відновлення наших культурно-мистецьких товариств, а, особливо транслювання українських радіопередач по Радіо Баня Лука, літні табори молоді,  співпраця з русинами-українцями в Сербії,  Хорватії, вільний виїзд за кордон тощо). Що ми самі почали більше цікавитися українцями в світі, а вони нами. Особливо були добрі відносини з діяспорними земляками, завдяки яким до моїх вух ввійшли слова: “захалявна література ”  (халява – горішня частина чобота. Насамперед з неї попали мені до рук такі книжки: “Лихо з розуму” В’ячеслава Чорновола, “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби, “Більмо” Михайла Осадчого”, що вийшло в кількох варіянтах, автобіографічний роман про репресії тоталітарного режиму в Україні, (ще 1965 р. він був перший раз засуджений), “Берег чекань” Василя Симоненка (Боже, до того часу такої поезії я ніколи не читав!) та інші. Я дістав їх від Миколи Кагана. А коли до Баня Луки прибув Володимир Волошин, що працював у видавництві “Пролог”, тобто “Сучасності”, в Мюнхені, захалявні видання розійшлись по всій Юґославії.  Наші друзі зі Заходу почали висилати книжки не по дві-три, але пачками, з метою, щоб передавати їх по-можливості в Україну. З нами нав’язало контакти і видавництво “Смолоскип” з Бальтимору, США.

Осінь 1969 р. Євген Кулеба і П. Головчук

Про таборування українсько-русинської молоді немало вже написано; буду, якщо пощастить, на цю тему писати і я. Тепер хочу доткнутися тільки одного з таборів, того, що відбувався в Руському Керестурі в серпні1968 року. Тоді нам в Організаційному комітеті (я був представником  молоді на Боснію) вдалось дістати дозвіл на запрошення групи української молоді з Словаччини. З цієї країни на таборування прибула делегація в числі вісім осіб. З них згадаю тільки троє: Гелину Шмайдову, Івана Гватя і Петра Ґроцького. В той час до нас у Боснії прибув молодий українець зі Львова Ярослав Лемик. Йому вдалося нав’язати відносини з Петром Миронюком (1944-1988), що вчився в Греко-католицькій духовній семінарії в Загребі, а опісля студії богослов’я кінчав у Німеччині.

Львів, 17 липня 1969 року. П. Головчук і П. Миронюк на могилі Івана Франка. Фото Я. Лемика

Від Я. Лемика я довідався детальніше про захалявну літературу. Сам він її розповсюджував по Совітському Союзі оригінальним способом. Кожну сторінку рукопису фотографував, побільшував у кількох примірниках, зв’язував у окремі зошити і пускав у світ як “самвидав”.  Такі альбоми-книжки знаходили вдячних читачів. Їх переписували або наново фотографували і поширювали у сотнях примірників. Друкарські машинки у той час в Україні були на суворому обліку органів КҐБ. Навіть не кожен письменник міг мати свою машинку. Петро Ґроцький

Петро Ґроцький був обізнаний з всіма “тонкощами” цієї штуки, а молодий Іван Гвать усе слухав, “мотав на вуса” і тримався нас старших. Згадую, що після закінчення таборування “братня” армія “визволила” Чехо-Словаччину, а Іванко (так ми його називали) щасливо попав до Риму, опісля до Мюнхену, накінець до Праги. До відходу на пенсію він працював в Радіо “Свобода”. (Детальніше про мого друга – в інтерв’ю з ним проф. д-ра Миколи Мушинки в книжці “Розмови з однодумцями”, Пряшів, 2004).

Панну Шмайдову задля її краси і культурної  поведінки, ми всі шанували, мабуть тому, що знали про її батька як відомого українського письменника.

Щовечора ті, що цікавилися українськими справами, знаходили затишне місце, де обговорювали поточні справи, говорили, зокрема, про дисидентський рух  в Україні. Багато тоді ми говорили про письменника Олеся Гончара і його критикований урядом роман “Собор”. Хлопці дали нам читати його в оригінальній версії. Розуміється – не обійшлось без чарочки! А при кожній ми говорили: “Нехай поздихають вороги України!”  Ці “тост”  та ще інші, я там почув уперше в житті. А тоді вони мали своє місце і в нас...у Боснії.

Шлюбна фотографія Я. Лемика і його дружини Лідії 1973 року. Ярослав зараз директор Каритасу у Львові, Лідія – редактор дитячого журналу “Світ дитини“.

Ярослава Лемика, Петра Ґроцького і мене якась “сила” так міцно “зв’язала до купи”, що ми відчували себе, немов уже давно знайомі друзі побратими. Лемик запросив до себе в гості, Ґроцький також.

 До П. Ґроцького  я вибрався в часі Фестивалю культури українців Словаччини в Свиднику 1969 р,  разом з Іваном Пецюхом, головою Української Повітової Культурної Ради, Йосифом Телєґою та Володимиром Гайнешевичем, автомашиною.  Ми їхали як делегація українців з Боснії. Поїздом до Пряшева виїхав  Євген Кулеба, який у той час не був у Баня Луці. Їдучи вперше в житті за кордон, до того ще до братньої комуністичної Чехо-Словаччини, я і не подумав про якусь небезпеку.  На дно своєї немалої валізки, я поклав кілька десятків різної захалявної літератури, яку перед тим дістав з Німеччини. На кордоні в Братиславі (ми їхали через Відень) прикордонники і митники нас довго тримали, заглядали всюди, щось “нюхали”, але до моєї валізки, на щастя, не заглядали! Лише пізніше я довідався про те, що могло нас спіткати, якби митники виявили цей “контрабанд”. Коли ці книжки показав П. Ґроцькому, він здивовано на мене подивився і промовив : “Павле, ти є справжній козак! В нас ці “папери” мають ціну золота! Їх будуть читати всі справжні українці. Посередництвом колективів художньої самодіяльності, які прийдуть на Свидницький фестиваль, ми “запустим” частину з них і в Україну. Якби тобі їх знайшли на кордоні, тебе би арештували і навіть автомашину сконфіскували, тому цього більше не роби, щоб зайво не наражатися на небезпеку! Є більш надійні способи перевозу літератури.” Машина І. Пецюха була новенька, куплена ним недавно за великі гроші. А він справді ні про що не знав.!” Про це моє “героїчне діло” я довгі роки нікому не згадував.  І. Пецюх та В. Гайнешивич уже давно пішли в засвіти, так і не довідавшись, учасниками якої “гри” вони були. При нагоді скажу це щирому другові Й. Телєзі. З Петром ми відвідали родину його батьків, “запеклих” русинів-українців в с. Никльова (словаки його перейменували на Микулашову). У сільській корчмі я тоді написав   вірша “Нічний етюд біля Свидника”, якого помістив у газеті югославських русинів-українців “Руске слово”. А звідси передрукували його багато газет та інших видань в українській діяспорі.

1974 р. в культурному житті українців Боснії місце мала місце надзвичайна подія. Вперше хтось з нашої молоді взяв участь на Фестивалі культури русинів-українців Юґославії “Червона ружа“. Ніхто не очікував, що “босняки“ – Іван Герич та Степан Сікорський , які перед тим ніколи не виступали перед публікою, осягнуть перше місце серед молодих співаків, до того українською піснею. На фото: І. Герич, “ніна“ (тета, господиня, яка нас гостила), та С. Сікорський.

Повернувшись додому, я почав готуватись у дорогу до Львова. Про свій побут у Львові та про пізніші малі прикрощі, я писав у своїй  книжці “Кольорові сни”. Немає там тільки згадки про те, що наші дисиденти у Львові вже мали інформацію з Пряшева від Петра: “До вас приїде Павло. Познайомить його з “нашими!” Я тоді ще не зовсім, про що йдеться. Пізніше довідався: мені було потрібно бачитися з людьми, про пізнішу долю яких буде потрібно передавати інформацію у вільний світ.

 В той самий час у Львові був і Петро Миронюк (ми були гостями Я. Лемика). Ніхто, крім довірених осіб, не знав, що він – студент теології, до того ще в Німеччині. На літературному вечорі в сім’ї Ірини й Ігоря Калинців були натяки про самвидав, про готовість Ігоря передати  збірку віршів за кордон. Від Ігоря я дістав його першу збірку поезій “Вогонь Купала”, яка вийшла 1966 р., але була невдовзі вилучена з продажу за несумісність з комуністичними ідеологічними догмами.  Вона в мене є і сьогодні. Щасливо перевіз її до Юґославії, а опісля – копії пішли по українському світі.

Новий Сад, 1968 р. Зліва – Божена-Женя Попадич, студентка з Братиславаи, учасниця на таборуванні у Руському Kерестурі, П. Головчук, Надія Сапун, дикторка українських радіопередач по Радіо Баня Лука, о. Роман Мизь, редактор згаданих передач та Петро Миронюк. Фото Я. Лемика.

 У першій моїй книжці “Корінням з України” я допустився до одної помилки. Натомість прізвища поета Романа Кудлика, я “перехристив” його на Кулика. Навіть написав так і під фотографією, на якій є він, Михайло Осадчий і я.  На пам’ять від цієї прекрасної людини, теперішнього редактора часопису “Дзвони”, в мене є “Словник української мови” Бориса Грінченка з дарчим підписом Романа. У Львові  я ще познайомився з Іваном Гелем, Стефанією Шабатура та Григорієм Кочубеєм. Не пощастило бути з В. Чорноволом, який у той час був поза Львовом. На жаль інших деяких осіб уже не пригадую.

 А коли  помер Г. Кочубей, Я. Лемик вислав мені про це коротку вістку. Я відразу написав посмертну згадку про поета п. з. “Пролила Україна ще одну сльозину” до мюнхенського “Шляху перемоги”, а передрук статті з неї зробили майже всі українські газети у вільному світі.

Під час таборування українсько-русинської молоді в Руському Керестурі 1968 року. Зліва – Павло Головчук, Ярослав Лемик, Борис Ґралюк. Внизу – Іван Гать. Фото Я. Лемика.

 Помер також і Михайло Осадчий. Я дуже зрадів, коли в 1990 році побачив його в Мюнхені, де він готував докторську дисертацію на Українськім Вільнім Університеті. Він мене вже не пригадував, мимо того, що я розказав йому про всі дрібниці наших зустрічей у Львові. Не згадав навіть  те, що  дав мені в російській мові автореферат своєї наукової праці про журналістичну діяльність Остапа Вишні та  першу свою поетичну збірку “Місячне поле” Ці видання також “пішли” на Захід.... Було видно, що Михайло був розгублений, мабуть “завдяки” психічним тортурам, що їх зазнав у концтаборах СССР. Ми з дружиною запросили його й ще одного православного священика, до себе на вечерю. Він згодився, але не прийшов. А, коли отець звернув йому увагу на те, що треба зателефонувати та відмовити зустріч, він тільки махнув рукою... За якийсь час прийшла вістка (1994) про  смерть  ще одного мученика за Україну. Збірка М. Осадчого “Місячне поле” знаходиться і сьогодні в моїй бібліотеці. Я у той час  і не припускав, що мистецьке оформлення книжечки – Івана Остафійчука.

 Від тоді промайнуло менш-більш 15 років. Я. Лемик повідомив мене (перед тим Іванка я не знав), що І. Остафійчук находиться недалеко Загреба. Щоб вирватися з комуністичного “раю”, він взяв формальний розвід з дружиною Дзвінкою, фіктивно повінчався з хорваткою (задля паперів) та оформлював документи на виїзд до Канади. Лемик просив допомогти якоюсь мірою Іванкові, якго ждо того часу я не знав... Вертаючись з відпустки до Німеччини, я віднайшов Іванка в  Самобор та купив шість його картин. Моя дорогенька землячка Маруся Юриста, дочка о. Михайла, також допомогла Іванкові в складних хвилинах його життя під час його побуту в Хорватії. Йому врешті-врешт пощастило залишити Юґославію, виїхати до Канади, забрати туди кохану дружину, а опісля – знову повернутись у свою Україну! 

* * *

У Львові я посередництвом Я. Лемика мав нагоду познайомитись з підпільним священиком УГКЦ Петром Кирилюком-Купчинським. Петро Миронюк був з ним уже знайомий. Від Архиєпископа Гавриїла Букатка він тоді переніс, не задеклярувавши на кордоні, значну суму грошей для наших священиків у підпіллі. Ми з одною дівчиною зайшли до будинку, де  була влаштована чудова підпільна капличка. Тут з о. Петром помолися. Він тепер на заслуженій пенсії, проживає в Стебнику.

Після повернення до Баня Луки до мене приїхав П. Ґроцький з Пряшева з директором школи, на якій обидва працювали (ім’я його вже не пригадую). Він робив Петрові тільки товариство в дорозі і до наших справ не був втаємничений. Петро тоді без вагання сказав мені, що “хлопці” в Україні і Словаччині очікують від мене допомогу:  переносити з України на Захід захалявну літературу. Мовляв ми, що живемо в Юґославії, можемо вільно роз’їжджатись по всіх країнах Европи ( крім СССР), та це можемо легше виконувати. “Правда, – казав він, – тут ризик великий! Мені потрібно знайти кількох довірених молодих людей, які готові на таку працю.” Просив над цим подумати. Спішити не потрібно. Головна “праця” буде мати місце в наступному році. Я дав згоду негайно.

На червень 1970 р. заплянована моя перша поїздка в цій справі в Чехо-Словаччину, знову в часі фестивалю у Свитнику. На жаль, вона не здійснилася, бо я, нарешті, оженився, і перейшов працювати на інше підприємство...

Ганна Головчук, літо 1970 року.

Ми з дружиною Ганною пустились у дорогу щойно у вересні  через Відень до Польщі, щоб відвідати тітку Ганну, яка виїхала 1946 р. з нашого села з чоловіком до Польщі та друзів у Щеціні, а звідси мали їхати до Словаччини – до Петра Ґроцького. Зі собою я взяв кілька примірників праці І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація “ та “Лихо з розуму” В. Чорновола.  Ми з дружиною зайняли перше купе у вагоні ( в ті часи мало хто їздив зі Заходу до Польщі та у вагоні було місця скільки хочеш.) Пакунок з літературою я старанно заховав у туалеті, на другій стороні вагону. Ганна може спати всюди, де лише сяде, або ляже. Перед тим ми їхали всю ніч до Відня, то не диво, що вона зараз заснула на вільних  місцях. Я дуже переживав, що буде з моєю “захалявкою”. Коли мали перетяти австрійсько-чехословацький кордон, я поклав перед себе пляшку “сливовиці”, папіроси, тримав чарочку в одній руці, а другою гладив довге волосся дружини, яким вона мене і на цей час зачарувала. Вона не знала про заховані книжки...

В той час у комуністичних країнах митні контролі були для нормальних людей психічним терором. Насамперед приходить якийсь “бурмило”, виганяє всіх з купе,  тоді відкручує електричні лямпочки, перевертає крісла, скидає частини стінки вагону. Після нього приходять непривітні обличчя прикордонників, що завжди говорили те саме: куди, чому їдете, що везете?

Все минулось...Ми вже в Польщі. Правда, і тут не обійшлося без “сюрпризів”: підійшов до нас якийсь індивід з югославським паспортом та почав питати, чи веземо золото. І “вицідив” мою горілку...Пізніше я довідався, що він дочікує “юґославів” та, якщо щось “винюхає”, дістає нагороду від поляків. Я пішов  до туалету, де заховав книжки. Не було їм сліду!

А коли ми, нарешті, приїхали до с. Кжижова, що недалеко Болєславця, та відкрили свої валізки, в одній я знайшов ще книжок. Просто-таки я забув, що поклав їх ще і до іншої валізки! Виявився я знову “героєм”! Вручив їх Мирославові Трухану з Щеціну. Почув від нього майже те саме, що від П. Ґроцького: ”Такі “папери” мають і читають усі порядні українці в Польщі.” В Щеціні я відвідав і відомого українського діяча Степана Заброварного, що перед тим побував у нас у Боснії.

До Пряшева ми з Ганною їхали через Закопане. В мене було багато українських книжок, куплених у Щеціні. В автобусі нас було тільки п’ятеро-шестеро пасажирів. Насамперед затримали автобус на цілу годину часу польські прикордонники. Були чемні, але детально  все перевірили.  Їх дуже цікавила іконка Белзько-Ченстоховсьої Богородиці, вироблена зі соломи (думаю, що не мала вона якоїсь мистецької вартості, сам не знаю де ї придбав). Словакам було досить сказати, що ми з “манжелкою” (дружиною) здійснюємо післяшлюбну подорож та що на це вибрали їх чудову країну.

Приїхали ми з Ганною до Петра Ґроцького і протягом тижня відвідали майже всю “Русляндію”. В нього вже були готові матеріяли на Захід. Перед тим самвидавча рукописна література ілегально вивозилася з України в оригіналі і так же передавалась на Захід. Це було трудно і небезпечно для авторів. Таким способом вже потрапило у вільний світ (і там вийшло) багато книжок. Тепер “хлопці” (жодного імені Петро мені не згадав) домовилися, що матеріяли будуть фотографовані на звичайні фільми, а тоді я та вибрані мною довірені особи будемо переносити їх до Відня і Мюнхену. Ми розмовляли на цю тему  в якомусь лісі, далеко за містом. І знову Петро запитав мене, чи я даю згоду на таку небезпечну працю. Я відповів позитивно, але сказав, що про це повинна знати і моя дружина. Їй щойно буде дев’ятнадцять, вона щира українка, любить мене, але, не дав Бог, як би щось мені сталось, можуть бути небажані наслідки. Після короткого вагання Петро на це погодився. Я все оповів Ганні... Вона, в першу мить, не мала слова. А тоді – дала згоду. Навіть запропонувала заховати фільми в себе, в інтимній частині білизни.

До Братислави ми їхали  з Кошиць від півночі до ранку в спальному вагоні першої кляси чехо-словацьких залізниць (щоб хтось до нас не чіпався!). Зранку ми гарно одягнулись, мов якісь “аристократи”, та зійшли з потягу. А ще пригадаю, що всі свої книжки куплені в Польщі, а опісля в Пряшеві, П. Ґроцький взяв до себе та поштою вислав на мою адресу до Баня Луки. Ми  мали тільки одну валізку. Залишаючи залізничний двірець,  пустились до малого парку, що поруч. За нами рушив слідом молодий міліціонер...Признаюсь, пішов страх поза шкіру, бо мікрофільми були у нас не приховані! Я міцно обнімаю дружину, а другою рукою махаю до нього. Сідаємо на першу лавку...Міліціонер коротко ще дивиться на нас як ми цілуємося, потім відвернувся назад та, мабуть, пішов шукати іншої “жертви”.

 Знаходимо якийсь кіоск. Купуємо клей. Я роблю “операцію”: розрізую ножичками ручку нашої торби-валізки, витягаю з середини все зайве, та туди вміщуємо фільми із захалявною літературою. Склеюємо держак. Ми вже в поїзді до Відня. “Байдужі” сидимо одно коло одного, вдаючи “надто закоханих”. Нашою торбою “тріпали”, але нічого, крім сувенірів та кілька російських і словацьких газет (адже ж ми також з комуністичної країни), не знайшли!

У Відні маємо зголоситися до д-ра Сергія Накловича, а він скаже куди далі потрібно віднести “товар”. Той посилає нас до  д-ра Івановича (зв’язкового Петра Ґроцького). Заходимо до гарної квартири, господиня нас пригощає, однак видно, що якось нервує. Ми кажемо, хто ми є і з якою метою приїхали. Її чоловік знаходиться в лікарні. Хазяйка, видно по ній, розгублена. Прийшов  син. У другій кімнаті ведеться між ними розмова німецькою мовою. Відчуваємо напруження. Вона входить до кімнати і каже, що потребує ще деякі пояснення, наприклад, що ми маємо сказати при зустрічі з її чоловіком. Ми майже одноголосно вигукнули: “Привіт від знайомого з Варшави!” Вона зараз зраділа, почала вибачатись, але й докоряти, чому відразу не сказав їй умовлений пароль. Смертельно хворий чоловік довірив усі справи вірній дружині. Матеріяли, що ми передали у Відні, були негайно відправлені до Парижу, тобто до видавництва “Смолоскип”. Йшлося про “Український вісник”, позацензурний самвидавний журнал, під керівництвом В’ячеслава Чорновола. У ньому багато писали про осіб, яких вище згадував. Мене господиня телефоном зв’язує з Парижем. Уже не пригадую з ким вів майже одногодинну розмову. Вони детально  перевірили  всі дрібниці..

З П. Ґроцьким  ми домовилися, що вкінці кожного місяця хтось від нас з Юґославії буде приїжджати до Братислави, брати від нього матеріяли та передавати вказані адреси. Йшлося про те, щоб вони трапляли до різних наших видавництв на Заході. На початку місяця я мав вислати до Петра поштову листівку, датовану з першим днем місяця та коротким привітом-побажанням з приводу будь-чого. Він мав відповісти подібним спосіб.

І “робота” рушила. Я відразу  “призбирав” надійних юнаків, що були готові “боротися за Україну.” Кращих на той час серед молодих українців у Юґославії я не знав. Правда, були ще деякі, але вони, інколи, любили вихваляти комунізм, а то, часто, і СССР! Євген Кулеба “горів” усім тим, що українське, за ним “гнався” Н.(Коли я вирішив писати про вище згадану справу, звернувся до всіх учасників дати згоду, чи вони хочуть, щоб навестити їхні імена, а один, назвемо його – Н., навіть не удостоївся відповісти на моє звернення;) а Іван Герич, брат моєї дружини та Степан Сікорський, двоюрідний їхній брат (обидва того ж року закінчили клясичну гімназію при духовних семінаріях у Загребі)  були тими, що зі мною взялися до здійснення організованого переносу самвидавої літератури з України.

“Історична” домова з моїми “вибранцями” відбулася в Липовлянах (Хорватія). Ми всі зійшлися в батьків дружини. А тоді, на диво батьків (була пізня осінь)  ми пішли до старенької хати, що її купив о. Василь Воротняк, мій шваґер, перший зять батьків Геричів. Тут обговорили до тонкощів всі дрібниці в зв’язку зі заплянованою акцією.

Наприкінці того 1970 року до Братислави виїхали І. Герич і я. Дружину я залишив у батьків у Липовлянах. Важко було пояснити мамі Марії (тещі), з якої причини я залишаю їхню доньку, беру зі собою сина, та їдемо хтозна куди. Батькові Михайлові було досить сказати таке: ”Це в справах нашої Церкви і народу!” Жінки завжди емоційніші за чоловіків.

У Відні нас тепло прийняли. Не знаю точно скільки  взяли зі собою грошей, але напевне кілька тисяч американських долярів. З них оплачена наша дорога, одноденний побут у Братиславі, подорожні видатки П. Ґроцького, інші дрібні витрати, а решта було призначено на самвидав в Україні. Мені не була відома доля грошей переданих Петрові. Я навіть не знав, що все було написане в перенесених мною і дружиною фільмах. У Відні нам сказано, що “хлопці” на цей раз потребують мікрофільми та “хімії” (“порошки” й  таке інше) до їхнього проявлення та друкарську машинку, яка перед тим не була вживана. Ми з Іваном погодилися це виконати.

Кілька днів перед новим, 1971, роком... Від Відня до Братислави – біля 60 кілометрів. Поїзд недовгий. Локомотив австрійський, а брудні ваґони – чехо-словацькі. Цю віддаль долаємо понад годину часу. Наше купе, як і всі інші, заповнене словацькими робітниками, які в своїй фірмі працюють десь в Австрії. Вони їдуть до дому на новорічні свята. З ними, що мені не було вперше, дуже легко було нав’язати приємну розмову, особливо коли довідалися, що ми з Юґославії, яку вони дуже шанували і любили. Для них вона була Америкою! Словаки витягають з торб австрійські “присмаки”, пиво, а ми – сливовицю   (“друга”, що в багатьох моїх життєвих пригодах, часто-густо допоміг).  Випиваємо за здоров’я президента Тіто, що дав відсіч Сталінови, за їхнього нещасного героя Дубчека ... І ми вже на кордоні. Заходить той, що робить різні “операції” у вагонах (всі “шрубки”– гайки – вже можна відкрутити рукою), ми його “обдаровуємо” сливовицею (виявилося, що словаки її теж щиро п’ють, як і населення Юґославії) та, попросивши в земляків ще кілька закордонних цигарок, він дав нам спокій. Після нього прибули військові. “Вдарили“ до паспортів печатки, запитались  Івана і  мене до кого їдемо. Ми відповіли, що до їхніх найкращих у світі дівчат. Побажали нам успіху – і пішли. Прийшли митники. Словаки зараз почали їх “обробляти”. Ми з Іваном теж – сливовицею. Один від них приказав натягнути занавіску на вікно. Разом з ним ми відсуваємо валізки. Він бере нашу з “хімією”, я беру її в нього, та кажу, що там є ще горілка і подарунки для дівчат. Митник просить віднести одну пляшку до бюро. Друкарську машинку якось “перескочили”. Митник виписав  деклярацію на моє ім’я, в якій написано, що нічого не везу, навіть про іноземну валюту не запитав...Залізничники дають сигнал на відправлення поїзда... Я не встиг віднести пляшку до митниці.

У Братиславі на залізничному двірці нас зустрічає Петро. Здалека нам махає рукою. Ми сідаємо до трамваю, що курсує до готелю “Карльтон”. В іншому вагоні приміщується Петро. У готелі разом вечеряємо. Від нього одержуємо нові матеріяли, він від нас – щасливо перенесені гроші, машинку до писання і “хімічну техніку”, за яку (як би нас з Іваном зловили) був розголос на весь світ (агенти, розвідка, валюта).  До того тюрма...Про таке щось ми не думали.

В Братиславі ми з Іваном відвідали великого приятеля українців і Югославії – Юрія А. Шереґія, відомого режисера і драматурга, перекладача і автора п’єс, активного працівника в українськім театральнім житті в Юґославії. Я з дописувався перед тим кілька років. На його запитання, з якими ми справами приїхали др. Братислави, про що ніколи перед тим я не згадував, я дав йому до відома про що йдеться, не згадавши жодне ім’я. Ця Людина ( з великої букви) багатьом молодим українцям у Югославії всадила любов і пошану до свого народу, його історії та культури. Пан Ю. Шереґій міцну стиснув Іванові і мені долоні та з лагідною усмішкою побажав успіху в нашій делікатній місії. Кілька років пізніше Петро Ґроцький сказав мені, що “хлопці” з Пряшева мали думку, щоб у Ю. Шереґія була “база”, через яку ми мали б мати контакти. На жаль з тих плянів не вийшло  нічого. Мабуть про це не довідався ані Шереґій.

В дорозі назад, на кордоні,  на вигляд гарна жінка - митник (мабуть дружина якогось “достойника”), почала нас  “мучити” тим, де митна деклярація Івана. Він вдавав, що не розуміє словацьку  мову; вона починала щось говорити німецькою; і це на нього не подіяло...Я ламаною російською пояснив, що Іван цілу ніч був у коханки, до речі не такої гарної, як вона... мабуть десь викинув цей “папірчик”. “Насварив” його по-хорватському. Іван похилив голову і мовчав. Щось “булькнув”, а це я “переклав”, як його вибачення! Сказавши на адресу “мадам”

( дійсно вже не пригадую чи це правда!), ще кілька комплементів, вона зашарілась і дала нам спокій. “Хлопці” повчали мене, щоб у таких випадках потрібно бути терпеливим, не показувати ані трохи страху. Грати “пана”, байдужого, щось “крутити”, але вважати не спровокувати такі “персони”. Все я мав  на увазі... бо по скритих “кутках” у валізках  і кишенях були фільми з важливими матеріялами.

У Відні з Іваном зайшли до Івановичів. Пан господар вийшов з лікарні додому, щоб померти біля своїх найближчих. На нас уже чекав проф. д-р Аркадій Жуковський, який приїхав з Парижу, домовитися  про дальшу співпрацю. Він нам щиро розповів про всі небезпеки, в які можемо потрапити. Радив добре подуматити. А хто з нас трохи вагається – хай зараз лишає цю працю. Про таке щось ми не думали.

Пізніше були різні “несподіванки”. Степан Сікорський “виплекав” собі гарні вуса. На фото в паспорті їх не було. Тому, що наступна передача була призначена для “Прологу” в Нью-Йорку, не було потрібно  їхати  до Відня і Братислави. Він пустився до Пряшева і назад через Угорщину. На юґославсько-угорському кордоні його затримали угорські прикордонники, бо інакше виглядав ніж на фотографії в паспорті. В супроводі собак його передали  “своїй” людині, яка його супроводжувала аж до Будапешту.  Там завела його до голярні, де йому “скинули” вуса. Крім того Степан мусів заплатити цій “довіреній” людини подорожнього поворотного квитка, харчування та напої. “Скинути” Степанові вуса можна  було  на кордоні, але мадяри мали свої “рецепти”. Того разу Степан, між іншим, переніс з Пряшева від П. Ґроцького праці Євгена Сверстюка “Котляревський сміється” та “Собор у риштованні”.

 Іншим разом Степана словацькі пограничними на кордоні скинули з братиславського  поїзда разом з жидом, який виїжджав з СССР до Ізраїлю. Випитували де, в кого і скільки годин він був у Словаччині, з ким зустрічався, з якою метою їхав. Відповідь  була завжди та сама: їхав до дівчат. А тоді запитання – імена дівчат, фотографії, адреси. Добре, що не сказали  визути черевики...в яких були мікрофільми.

 Опісля я особисто  виїхав до Мюнхену та на квартирі Володимира Волошина передав їх Андрієві Ребетові, який зараз же відніс їх на пошту та вислав до Нью-Йорку.

Пригадується ще такий випадок. Мій знайомий ще з 1968 р. Ігор Зубенко ( нині вже покійний) ще в часі глибокого комунізму поїхав з Німеччини у Словаччину шукати дружину. Знайшов її в особі доньки письменника Михайла Шмайди Наталки й одружився з нею. Разом з дружиною він привіз до Мюнхену  працю М. Осадчого “Більмо”. “Придумав” приватне видавництво “Дерр” та видав згаданий твір шапірографом. Коли я беру цю книжку в руки, вони у мене завжди тремтять. Пригадуються зустрічі з автором у Львові багато років тому. Ми гуртом купалися на озері... Ввечері, після зустрічей з іншими дисидентами, розходилися парами, щоб задурити пильних каґебистів. Мені довелося до квартири Я. Лемика йти в парі з дружиною Михайла Любою. Інші йшли в парі з іншими, щоб опісля кожний потайки добирався  на своє помешкання.

 Коли пишу ці рядки, пригадується: все ж таки я прибув в Україну з “капіталістичної” Юґославії та, хоч я не є багатою людиною, для інших був “паном”, бо за одного доляра, виміняного на “чорному ринку”, ми з Михайлом Осадчим могли пити пивце і “закушувати” весь день. Але він гордий, не дозволяє “пити на рахунок гостя”, витягає з кишені купальника, замотану в “різні папірчики” три-рублеву банкноту,  і ми всі “ласуємо” теплим, водою розбавленим львівським пивом!

Ігор Губенко у Мюнхені подарував мені десяток примірників книжки. Видавництво “Пролог” зробило те саме. Я погоджуюсь забрати їх до Юґославії. До валізки кладу різне “барахло”, разом з книжками. А решту приміщую до паперової пачки. З юґославськими митниками і міліцією легше спілкуватися ніж із совєтськими і словацькими. Один примірник “Більма” я спеціяльно залишаю на поличці біля вікна в поїзді.  У купе я один. По сидіннях я навмисне по розкидав різні юґославські газети. Їх в Мюнхені можна було купити майже на кожному кроці...Придбав і якесь російське друковане “барахло“. На вільних місцях залишив кілька консервів баварського пива та пачок “Мальборо”. На юґославському кордоні погранична поліція тільки глипнула до мого паспорта. Заходить митник. Відразу бачу, що серб ( вони “хазювали”, як москалі в Україні, по всій країні; їх навмисне направляли на кордони Словенії, яка межує з Австрією та Італією, де місця для “ненадійних “ словінців не було). Я вдаю трохи підхмеленого. Він натягає фіранку на вікно. Дивиться на пиво. Пропоную забрати баньку-дві. Бере дві, а третю “дудлить”. Комплімент на мою адресу: він бачить, що я “вчена людина”, (бо вже зауважив пачку з книжками), читаю російську літературу. Він це відразу помітив,  в руках тримає “Більмо”! Пропоную йому розмовляти по-російськи. Відповідає: “Краще розмовляймо по-сербськи, хай нас розуміє весь світ.“ Правда, я без оплати мита не смію перевозити таку кількість книжок; він може мені це і простити, але може бути ще одна контроля...а тоді – йому догана. Витягнув я ще і німецький “Азбахт” (марка коньяку),  випиваємо за великий російський братній слов’янський народ... Розходимось як найкращі друзі.

Я вже вдома...Жінка щаслива, що повернувся і докладно чистить мій одяг, яким  користався “хто знає куди і з ким” ( її слова). Знаходить у бічній кишені плаща книжку кишенькового формату. Для неї це “нормальне явище” і коментарі зайві. Я подивився на книжку і оторопів... Був це переклад на російську “Третьої кляси” найвидатнішого юґославського дисидента Милована Джиласа! Якби цю книжку знайшов у мене “друг”  – митник на кордоні  (що  так добре розбирався в російській мові і літературі та відносився до мене “по-братерськи)”, думаю, цього видання не простив би мені! Через кілька днів мої  друзі на просторах Юґославії вже читали тюремні пригоди Михайла Осадчого! 

* * *

Євген Кулеба в той час уже не був у Баня Луці. Працював у Кулі (Сербія). Сварився з “русинами” ( що і сьогодні не перестає). Він дістав доручення (не знаю якими каналами), деякі матеріяли передати до редакції газети “Шлях Перемоги” в Мюнхені. Була домовлена зустріч когось від нас  з особою з газети, в назначений час,   на залізничному двірці в Зальбурзі. Туди вислав я Івана. На жаль сталось так, що він чекав пів дня чоловіка з Мюнхену, який не з’явився.  Якось добре я не “розміркував” скільки Іванові потрібно грошей на дорогу та на мінімальні витрати. Сталося так, що він залишився без копійки. Не мав, бідолаха, за що купити ані шматок хліба. Було йому сором, гарно одягненому парубкові, просити від когось у поїзді окраєць хліба. Старався заснути. А тоді, як потім розказував, снився йому хліб! До сьогодні не знаю, чому згадана зустріч не відбулася. Десь хтось від нас щось не передбачив.

Кожен з нас, коли переносив матеріяли, мав сам подбати де їх заховає. Євген це раз зробив на такий спосіб. В “обцасах” (каблуках) черевиків видовбав ножем заглиблення, в яке поклав фільми та наново все заклеїв. В таких черевиках було неможливо ходити. Мав на ногах їх тільки через перетин словацького кордону! Потім витягнув фільми, викинув старі черевики, взував нові.

Влітку 1971 року до нас загостив Я. Лемик зі Львова. У нас народилася перша дитинка, дівчинка Лариса. З Польщі мали гостей панство Трухани з дочкою. Ми розглядали з Мирославом можливість його втечі  до Німеччини. Пізніше йому це пощастило, але не через Юґославію. В перші днях поневіряння в незнаній країні допомогли йому мої друзі в Німеччині. Тепер Мирослав живе  у Мюнхені.

На партизанській горі Козара проходило таборування нашої молоді. В мене було багато праці. Написав головний реферат, перечитаний на кінцевій конференції, в якому, як ніколи, скритикував уряд за нерозв’язання справ культурного життя українців у Юґославії. З Німеччини прибув на вакації П. Миронюк. Опісля він з Я. Лемиком поїхав до Львова. Звідти привіз рукопис збірки поезій Ігоря Калинця “Підсумовуючи мовчання”. З нагоди 100-річчя народження Лесі Українки – Лариси Косач ( її ім’ям ми з дружиною назвали  свою доню), в Україні вийшло гарне 10-томове видання  творів письменниці, до якого  Петро  “вклав” товстенький зошит віршів І.Калинця й успішно перевіз їх до Німеччини. Коли засуджували Ігоря, каґебисти не могли нічим довестити, що він передав кимсь згадану збірку. Про це щойно недавно прилюдно сказав І. Калинець. Я ро це знав від П. Миронюка,  але нікому  не говорив.

Таких випадків було чимало. Пригадую, що В. Чорновіл просив нас купити на Заході спеціяльний магнітофончик, якого можна було би приховатити в кишені, щоб робити запис на допитах у судових залях. У той час такі “штучки” тільки що почали виробляти й рідко де продавали, навіть у Німеччині, але ми його роздобули.

Нас відвідала Наталя Пилип’юк, студентка з Ґикаґо (США). У той час одна фабрика, що продукувала друкарські машинки, виробила кількість їх з українською та статурою. За гроші Наталі Є. Кулеба придбав таку машинку, зробив на ній різні “технічні поправки”. Вона успішно перенесла її в Україну.

***

Наступив 1972 рік, який лишиться в пам’яті багатьом українцям, як “чорний рік” історії України. Брежнєв повернув сталінські часи і заповнив Сибір цвітом українського народу. Всі мої листівки до Петра Ґроцького залишилися без відповідей. Про арешти в Україні я вже знав; про Пряшів – нічого. Потрібно було поїхати до Пряшева. Мої “помічники” переживали за Петра, з яким дуже добре розумілися. Я боявся їх висилати, щоб не пошкодити другові. Розв’язка прийшла сама собою. Рада народностей і наше Культурно-мистецьке товариство ім. Тараса Шевченка в Баня Луці вирішили вислати  фестиваль у Свитнику двох делегатів:  Івана Бачинського та мене. Обидва ми в другій половині червня виїхали через Будапешт і Кошиці до Пряшева. Прийшли перед будинок, в якому жив П. Ґроцький. Тут почали розглядати по іменах при входових дверях, розмовляючи по-українськи. До нас приступила гарна молода жіночка у високій стадії вагітності та, перелякана, запитала по- словацьку кого ми шукаємо. Довідавшись, що родину Ґроцьких, – гірко заплакала. Петро перед тим одружився,  його жінку не знав, а вона про мене  чула. ( До речі на їхньому весіллі був Степан Сікорський, який прибув до Петра забрати  матеріяли. Він навіть допомагав грати в охестрі та співав). Я пред’явив їй свого паспорта, сказав, що не має чого боятися і вона запросила нас до хати. Розказала, що Петро ще від весни в тюрмі, оскаржений з передавання забороненої української самвидавної літератури на Захід. Він її щось такого ніколи не говорив, вона в це не вірить. А сталося  так: у Києві навчалася студентка з Пряшева Ганна К. Вона, ніби-то, переносила згадану літературу до Пряшева, а звідти Петро та інші передавали її на Захід. Її в Києві арештували і вона ніби видала органам безпеки Петра. Марія (таке ім’я жінки П. Ґроцького) просила  нас задля її та нашої безпеки, залишити квартиру. Ми все зрозуміли...Залишили їй усі малі дарунки, що мали дати іншим друзям і з Бачинським поїхали до Свитника. На фестивалі ми зустрілися з багатьма знайомими, від яких довідалися про арешти в Пряшеві. Після фестивалю ми повернулись знову до Пряшева, замешкали в готелі “Дукля”, здавши  паспорти  на рецепції. Ввечері   сиділи в фойє готелю, пили пиво та дивились на весілля, що відбувалось у залі недалеко нас. Бачили як до працівника на рецепції підходять двоє поліцаїв з вівчаркою. По їхніх пагонах і ознаках було видно, що високого рангу. Щось розмовляють. Він дає їм наші паспорти. Вони тримають їх в руках і довго нас обсервують. Орхестра грає польку “Танцуй, танцуй, викруцуй...” я плещу в долоні, трохи “гойдаюсь”... “Органи” приступають до нас, усміхаються. Кажуть нам іти танцювати. Вівчарка лиже мені руку...Приступає молодий, просить нас за стіл. Радіє, що зустрів “юґославів”. Попили, поїли, молода мною так “вертіла” під час “рядового танцю” (в часі обдарування), що на другий день у мене боліли не лише ноги, але й голова.

Перед поверненням додому, я ще відвідую книгарню з книгами з СССР. Тільки зайшов до середини, – як у дверях появилася Петрова Марія. “Я відчувала, що ти ще зайдеш до книгарні,  тому зранку чекаю на тебе. Була тут і вчора...” Зайшли ми до маленької кав’ярні, де вона розповіла мені деталі про арешт чоловіка. Я обіцяв роздобути для неї якусь допомогу. Дещо грошей я тут же дав їй від себе.  В короткому часі в неї народився син, якого назвали Петром. Мій простодушний кум Іван (його дружина Віра – хресна мати нашій Ларисі), не розпитував багато, де я затримався.  Знав, що “щось діється”, але коли йому про це я не говорив, він не багато не запитував. Відійшов мій добрий друг з цього світу, не довідавшись про багато подій, що мали в ті часи місце в недолі нашого народу. 

* * *

Нам  було відомо, що “органи” контролюють усі листи з-за кордону, особливо священиків та тих, що працювали для свого народу в царині культури.  Це  добре пам’ятав і я та старався писати обережні листи. Не знав, що Служба безпеки аж надто цікавиться мною, в що мав нагоду (нарешті) переконатися. Припис був такий: якщо хтось з іноземців прибуде до когось у Юґославії – був обов’язок господаря зараз це зареєструвати на поліції. Це я виконував ретельно. Але коли до нас загостив давній знайомий з Мюнхену В. Волошин з своїм роятелем і вони переночували тільки одну ніч, а мешкав я далеко за містом, думав, що це не потрібно. Через кілька днів “запросили” мене зі Служби безпеки на розмову. Хоч були чемні, я відчув, що вже давно находжусь під їхньою “опікою”. Було їм потрібно якоїсь зачіпки, щоб це відверто сказати. Насамперед погрожували карою, згадували долю моїх дітей (вже народився і синок). Розпитували про зв’язки з Україною, Чехо-Словаччиною, Німеччиною. Я відчував, що знають, або мають неповні інформації про нашу участь у переправленні забороненої літератури з України. До того виявилося, що наш перший сусід, серб, за професією міліціонер, що хворував і не працював, мав  жінку, яка розуміла по-українськи, але ніколи ми не довідалися хто вона є, часто до нас приходили і аж забагато нами “турбувалися”. Він був тим, що зараз після приїзду гостей з Мюнхену, зробив донос на міліцію.

Грозила небезпека, а то і різні неприємності  для нас п’ятьох. “Органи” мені все “простили”, сказали бути слухняним та вважати, щоб з ними мирно жити...та “допомагати”, щоб комусь подібного не траплялось. Але це вже інша “баєчка”. Не буду відступати від заплянованої теми.

Хвиля арештів покотилася і Югославією.Першим арештовано вже літнього нашого громадського діяча Миколу Кагана, який відсидів в тюрмі десять місяців, а тільки за те, що в якомусь українському календарі, що виходив у Канаді, чи США, опублікував якийсь матеріял, здається про нас. Нічого в ньому не було політичного, ані протидержавного. Але “жертовний козел” був потрібний, щоб наші “органи” довели ли каґебістам свою пільність. Мене постійно викликали на допити. Припускаю, що “органи” знали про нашу причетність до переправлювання самвидаву на Захід, але ніхто з нас ні до чого не признавався. Та мене все ж таки записали до “чорної книги” і при кожному виїзді за кордон трусили до останньої нитки. Даремно, бо я з того часу жодного самвидаву ні захалявної літнратури не перевозив. Минулися вже ті часи, коли “було що знайти”. Від 1973 р. нам з Югославії вже не позволяли легально працювати в Німеччині. І я був примушений жити під постійним наглядом “ангелів хоронителів”ю Щойно в серпні 1980 р. виїхав до Німеччини.

***

А коли вже так розговорився, то можна пригадати ще й таке. 1981 р., коли ми з родиною в  Гамбурзі одержали квартиру, а наші діти розмовляли між собою тільки українською мовою, одні з сусідів довідалися, що тут є “юґослави”. Виявилося, що це сербські цигани з Бачки, які  знали про русинів-українців. Вони були постійними відвідувачами Клюбу юґославів і, мабуть, зараз про нас повідомили “належних...” На їхні вперті пропозиції відвідувати клюб, я завжди відмовлявся. З ними ми  нав’язали дружні відносини, нічого не підозріваючи. Трохи було незрозуміле, що ці серби мали нахил до релігії, яку рідко хто з них практикує.  Щоб не розтягати “баєчку” до безконечності – сусіди причинилися до того, що Павло Головчук знайшов своє місце і тут  у “чорній книжці”. 

***

Петро Ґроцький мужньо тримався на суді. Не зрадив нікого. У судових матеріялах на 1 600 сторінках, згадується і моє ім’я (забрали в нього список адрес). Нічого Петрові не довели, але він мусів відсидіти повних вісімнадцять місяців у слідчій тюрмі. Після звільнення йому заборонили викладати в школі. Прийшлось нещасному сімнадцять років працювати простим робітником.

В 1977 р. вперше після його виходу на волю, я з деякими нашими діячами прибув до Пряшева. Було відомо, що за ним пильно стежать, тому ми  в Петра не мешкали. Стрічалися з ним увечері, або на самітних місцях удень. Кілька років пізніше я його знову відвідав. В 1985 р. Петро вперше одержав дозвіл на  виїзд до Німеччини. Був нашим гостем у Гамбурзі.

Останній раз я з родиною побував  в Петра 1988 року. Дочка Лариса (ми її кличемо Леся), була на святкуванні Тисячоліття Хрищення Руси-України з групою української молоді в Римі. У Липовлянах ми мали в родині весілля, після якого, вже наступного дня, ми всі виїхали до Пряшева. На угорсько-словацькому кордоні ( в напрямі Кошице), прикордонники довший час затримали нас. Молодий урядовець (дуже симпатичний), почав до Лесі звертатися німецькою мовою (наша автомашина була з німецькими номерами). Просив показатити її валізку. Зверху був молодіжний часопис „Bravo“.  Взяв його в руки та, хоч часопис був  трохи надто модерний для молоді за “залізною занавісою”, тільки його  переглянув, вернув Лесі  та чемно сказав закрити валізку. Не зауважив, що вона тряслася...Вже в Пряшеві Леся призналася, що  у Римі  різні українські організації з вільного світу обдарували її всілякими матеріялами.. Вона все це, без нашого відома, забрала з собою до Словаччини. Бог і цього разу нас оберіг!

Марія Ґроцька, дружина Петра, відвідала Мюнхен наприкінці 1989 року. На фото – вона з П. Головчуком.

До родини Ґроцьких  прибув і Ярослав Лемик з дружиною,  з яким ми не бачилися від 1971 року. Він тільки Божою ласкою не попав в часі Брежнєва до Сибіру. Не смів нікуди виїжджати, радив і мені не думати про відвідини України. Про те, що ще 1988 року прислужники Москви – чехо-словацькі “органи”– слідкували за П. Ґроцьким, я переконався на виїзді з Чехо-Словаччини (вертався до Гамбурґу, де ми жили). Петро мав надію, що знову зможе виїхати на кілька днів до Німеччини та інших країн. Він і його знайомий мали дещо долярів та іншої іноземної валюти, а не мали право її вивозити. Тому я згодився  гроші забрати з собою. Останнього вечора, коли всі при прощальній вечері трохи були “заголосні” ( винуваті були словацька “боровичка” і пільзенське пиво!) та про все домовлялися, виявилося, що нас підслуховували! Тому на кордоні наше авто затримали на кілька годин. Вчепилися до того, чому в мене є так багато грошей, а  при в’їзді до Чехо-Словаччини я їх не задеклярував. Я відповів, що ніхто від мене цього не вимагавю. Ми з дружиною працюємо в Німеччині, там багато заробляємо, гроші ніде не вкрали, і вони не мають підстави робити нам прикрощів. Під час побуту в Чехо-Словаччині ми, мовляв, потратили величезні гроші, готові знову приїхати. Я вдавав зі себе бізнесмена. В кого були, що робили, сипалися з боку знервованого начальника прикордонної служби запитання. Ясна річ, що ми правду не казали. В руках тримали наші паспорти, щось записували, кудись телефонували, а тоді відпустили. Я зрозумів, що ввійшов і до їхньої “чорної книжечки”.

***

Петро Ґроцький діждався повної реабілітації 1990 року. Повернувся на працю учителя української і словацької мови у Середній педагогічній школі в Пряшеві.  Два роки тому пішов на пенсію. А тоді почав писати спогади про свою участь у дисидентському русі. В інтерв’ю, якого дав своєму побратиму і страждальнику за Україну проф. д-рові Миколі Мушинці, згадуючи про передавання на Захід самвидавських матеріялів, сказав: “... а моїм головним партнером за залізною завісою був громадянин Югославії Павло Головчук із Баня Луки, який зараз проживає в Німеччині.”  А тоді, мов грім з ясного неба, до мене дійшла страшна вістка: П. Ґроцький раптово помер 1 серпня 2004 р. на 62 році життя! Прийшлось чекати ще кілька днів, щоб наш спільний друг проф. д-р М. Мушинка  повідомив мене електронною поштою про деталі його смерті:

“Дорогий друже! Смерть Петра повна загадок. Син знайшов його у власній квартирі страшно побитим, з розторощеним черепом, поламаними ребрами тощо. Медична експертиза причиною смерті встановила “кровотеча з мозку”. Алкоголю у крові не мав. З квартири нічого не зникло. Досі не знайшлися рукописи, які він згадує в інтерв’ю. Немає жодних конкретних доказів, що смерть була спричинена чужою особою, але й самогубство виключається. Велика шкода нашого доброго друга, який мав що сказати до подій 60-70 років. З привітом. М. Мушинка”.

 Помер Петро через три дні, не дійшовши до свідомості. Я зрозумів, що і мені пора згадати ті часи, коли мільйони українців прагнули  Правди, Волі й Незалежності України. Але з них були тільки одиниці, що віддали все за цю мету!

***

Цей короткий спогад написав тому, щоб залишилися у пам’яті нашого народу бодай кілька речень, подібного змісту: “...І українці колишньої Юґославії дали малий внесок у намаганні визволення України з-під комуністичного ярма. Особливо це проявила  група молодих людей, яка, незважаючи не небезпеки, переносила з України і Чехо-Словаччини до українських видавництв у вільному світі на початку 70-х років минулого століття заборонену дисидентську літературу.” 

* * *

І коли мав у пляні все вище написане “довести до ладу” та розглянути можливість усе дати на суд читачеві, до  пам’яті прийшли ще й інші маловідомі події, учасники яких і не думали, що хтось про них згадає. Хто з нас може  подумати, що й українські сестри-монахині з колишньої Юґославії “лізли в політику”. А, сказано моїми словами, таке щось було.  Обмежусь тільки на один приклад. Напевне, було їх чимало. Знаю, що ще в часі сатрапа Брежнєва сестри-василіянки в цивільному одязі їхали до Львова. Не знаю з якими дорученнями, але мені відомо, що мали зустрічі з підпільним єпископом УГКЦ Филимоном Курчабою, на жаль уже покійним. Я мав також честь бути з ним.

Дві сестрички, що народилися в моїй парафії в Боснії – с. Анастасія Пітка (рідна сестра паніматки Стефи Миронюк, дружини  о. Петра) та с. Тереса Сапун, на прохання Ярослава Лемика, наприкінці 80-их років минулого століття, привезли до Львова тканину  (жовту і блакитну) на перший (мабуть) в Україні, наш національний прапор!

А коли Я. Лемик став депутатом першого демократичного скликання Львівської міської ради,  прапор находився у сесійній залі під час засідання Ради, а опісля він брав його зі собою додому, щоб хтось, по-простому, його “не вкрав!” Далі – коли вже цьому історичному прапорові не грозила небезпека, на пропозицію його “господаря”, указом голови Міської ради, цю святиню поміщено в Львівському історичному музеї. І тут їй “не дають спокою”: кожний новий голова Львівської міської ради складає присягу над Євангелієм і, розуміється, над згаданим Прапором. 

***

Перед мною книжка Марічки Галабурда-Чигрин,– співачки-журналістки, громадсько-політичної діячки української діяспори Австралії – “Україно моя, Україно...” Раптом на одній сторінці – несподіванка! Читаю: “... я переписувала твори того пана,( Євгена Крамара, П.Г.) які приходили до Австралії по через Юґославію, а які за моїм посередництвом вийшли друком у видавництві “Смолоскип” в ЗСА...” Щиро признаюсь, що не знаю, чи до цього я мав відношення. Мабуть хтось інший... У кожному разі, мої земляки з Юґославії!  

***

Нехай мій скромненький спогад закінчиться такою сценкою: перші дні масової демонстрації всієї України в Києві проти недемократичних виборів у Києві. На екранах бачу Стефана Миронка, молодого юриста з Мюнхену сина  св. п. о. Петра Миронка,  перед мікрофоном на майдані Незалежності. Він поїхав в Україну бути міжнародним спостерігачем в часі другого туру виборів. Недавно одружився з дівчиною з Луцька. Вона чекає на дозвіл виїхати до Німеччини. Стефан має чимало клопотів, але з них найголовніший – підтримувати своїх братів по крові у важких хвилинах їхнього життя. До нього прилучилася молода його дружина. Степан продовжує почату працю свого батька о. Петра, 35 років тому.

А я гордий, що  ми  українці з колишньої Юґославії!

Мюнхен, жовтень-листопад 2004 р.

Довідка автора

Цей  спогад  є в ще одній версії. Академік проф. д-р Микола Мушинка приготовив його для часопису “Дукля” (Пряшів, Словаччина), під заголовком “Пряшівський канал переправи українського самвидаву на Захід”,  з деякими скороченнями, пропускаючи те, що не торкається Пряшівщини і України. 

[Home] [Statut] [Events] [Related links] [Bibliography] [Humor] [Photo Galery] [From Our History] [One century of Deviatyna] [Education in Deviatyna] [Priest's memories] [One village-two saints] [70th anniversary of "Ridne slovo"] [Sremska Mitrovica] [The architecture of our churches] [Kozarac] [Deviatyna] [Deviatyna 2] [Ukrainians in Bosnia] [Easter in Deviatyna] [My Bosnia] [Ukrainians in Bachka and Srem] ["Karpaty" - Vrbas] [Our contribution to the Free Ukraine] [Rev. Josaphat Jean] [Memories, memories...] [Ukrainian in our schools] [100 Anniversary of Yuriy Sherehiy] [Our Literature] [We will never forget them] [Billboard] [Contact us] [Buy our books]