Найвизначніша праця про українських переселенців з Галичини в колишній Югославії

Румянцев О. Є.: Галичина – Боснія – Воєводина. Українські переселенці з Галичини на території югославських народів в 1890-1990 роках. – Київ, 2008, 256 стор.

 Найвизначніша наукова праця про історію і сучасний стан українських переселенців з Галичини в Боснію, а звідти – у Воєводину, було створено не в цих країнах колишньої Югославії і не в Україні (як можна було би очікувати), а ... в Італії. Її італійською мовою написав студент Венеціанського університету Ка Фоскарі (Ca Foscari) Олег Рум’янцев, а в 2005 році там же захистив як дипломну роботу. Керівник – відомий італійський славіст проф. Джанфранко Джіраудо – Gianfranco Giraudo; консультанти – славісти, україністи і громадські діячі Італії та колишньої Югославії: О. Наумов, К. Константиненко, Л. Калві, Р. Мізь, М. Гочак, В. Дацишин, І. Терлюк, Є. Кулеба, Я. Комбіль, П. Гелебан, П. Ляхович, С. Лалич, Я. Вовк, П. Дутка, М. Цап, М. Рамач, Ю. Тамаш, І. Сидоренко, сім’я Корцебів та інші. Вже перелік консультантів свідчить про серйозний приступ автора до збирання матеріалів та їх наукового опрацювання.

Та головним джерелом для автора була українська та русинська преса Югославії, яку він вивчив досконало, знайшовши в ній давно забуті події й факти. Ґрунтовно він дослідив і літературу про дане питання, друковану, головним чином, в колишній Югославії. Список літератури, використаної в роботі охоплює 262 позиції. З авторів найчастіше публікованими були праці А. Арсеньева (видані в Москві, Санкт-Петербурзі та Београді; 6 позицій), П. Головчука (9), Є. Кулеби (7), Р. Лаврова (12), Б. Ліського (9), М. Ляховича (14), Р. Мізя (18), В. Стрехалюка (6), Г. Ткача (7) та І. Терлюка (7). Серед 262 праць є лише три, опубліковані в Україні: статті про українців колишньої Югославії в довідниках „Зарубіжні українці”, „Українці хорватії” та „Україна крізь віки”. Це свідчить про абсолютну незацікавленість вчених України своїми земляками на Балканах. Те саме можна сказати й про незацікавленість вчених України русинами колишньої Югославії, які є в сучасності чи не найактивнішою українською діаспорою у південній Європі. Їх дослідження не входить у сферу зацікавлення О. Рум’янцева, хоч він не заперечує належність русинів до українського етносу.

 Щоб довести результати своєї праці до українського читача, автор сам переклав її з італійської на українську мову і видав у Києві, за що він заслуговує щиру подяку.

 Зміст рецензованої монографії розподілено до шістьох розділів.

 В першому – він розглянув найдавнішу хвилю української еміграції на територію колишньої Югославії (до 1890 року): еміграцію русинів із території Закарпатської України та Пряшівщини (Горниці) в середині 18 століття до Бачки, еміграцію запорізьких козаків у Банат в 1785-1786 роках (після зруйнування Запорізької Січі), русинську еміграцію з перенаселених сіл Керестура та Коцура в інші населені пункти Бачки та Срему на початку ХІХ ст. тощо.

 Найвизначнішим дослідником мови та культури бачвано-сремських русинів О. Рум’янцев по праву вважає західноукраїнського етнолога В. Гнатюка, який своєю експедицію в цей край 1897 року відкрив русинських переселенців цього краю для наукового світу. Наприкінці ХІХ ст. на територію Боснії прибула велика хвиля українських емігрантів із східної Галичини (теж під традиційною самоназвою „русини”, який в скорому часі вони замінили етнонімом „українці”. Об’єднуючим елементом обох груп була греко-католицька релігія.

 Другий розділ повністю присвячено українцям в Боснії та Славонії від 1890 до Першої світової війни. Була це соціальна еміграція із найбідніших регіонів Галичини у найбідніший регіон Боснії. Ця еміграція охопила 8-10 тисяч людей (за іншими даними 15-20 тисяч). Основним джерелом інформацій про них для автора була праця Й. Гродського „Положенє русинів Боснії” з 1909 року перевидана 2003 р.), пізніше – праці Р. Мізя та три томи „Матеріалів до історії українців Боснії” (між часом вийшов і четвертий том). На їх основі автор наводить дані про кожне село з наявністю української людності, включно статистичних даних. Релігійне та громадське життя українських переселенців покращало.

 Життя перших переселенців було надзвичайно важким. Їх стан покращав на початку ХХ ст., коли митрополит Шептицький вислав до Боснії перших українських священиків, які при греко-католицьких парафіях засновували й українські школи. Слідом за церковними парафіями були засновувані українські громадські організації, з яких найвизначнішою була „Просвіта”.

 Третій розділ розглядає національне, релігійне та культурне життя українців колишньої Югославії в міжвоєнний період, коли первісні українські громади було поповнено біженцями з Росії, головним чином полоненими Російської армії, що воювали проти більшовиків (40-45 тисяч осіб). Серед них переважали білоемігранти, які між українцями поширювали сильну москвофільську агітацію та православ’я.

 Центральною особою серед української громади, крім крижавецького греко-католицького єпископа Діонізія Нярадія, був священик Михайло Фірак, що після висвячення в 1921 р. був парохом у кількох парохіях Боснії та Воєводини. При кожній парохії він заснував і товариства „Просвіта”. Йому належить і заснування україномовного часопису „Рідне слово” (1933), яке намагалося об’єднати бачвансько-сремських русинів з боснійсько-славонськими українцями. В „Рускому календарі за южнославянських русинох на 1926 рік” читаємо: „Ми русини-українці в Югославії,усі як бачванські та і галицькі належимо до того самого великого русько-українського народу, котрого єсть 35 мільйонів... Ми повинні завсігди звертати свої очі, свій погляд там на північний схід, до свого рідного народу. Таж ми звідти вийшли, ми одної крові, там земля наших батьків, дідів-прадїдів. Ми повинні завсігди глядіти там, бо там наші предки спочивають, бо там наша історія, там наша мова, там наші спільні змагання за свободу, за правду, за віру, там наші герої клали своє життя за свободу свого народу в офіру” (с. 127, прим. 1). Ці слова не втратили актуальності ні в наш час.

 В 1935 році єпископ Д. Няряді перевів М. Фірака до Руського Керестура. І тут він став співзасновником „Просвіти”, був директором друкарні та редактором обох газет – русинськомовного „Руского слова” і україномовної „Рідного слова”. Остання газета була не лише україномовною, але й „українопатріотичною”. В 30-х роках „Рідне слово” було єдиною українською газетою, що інформувала читачів не лише про життя української громади в Югославії, але й про події в Україні (між іншим і про голодомор) та інших державах. Після ліквідації Югославії як держави в 1941 році, заникли й обі газети редаговані М. Фіраком. Шкода, що автор залишив поза увагою таке явище, як міграція у Бачку (головним чином, у Руський Керестур) оборонців Карпатської України після їх поразки угорськими військами в березні 1939 року. Ця світла сторінка зв’язків „Горниці” з русинами Воєводини чекає ще на свого дослідника.

 Надії на допомогу Німеччини при створенні Української держави дуже швидко розвіялися. Не виправдав їх ні 500-членний Український легіон, заснований групою українських студентів в Загребі з метою звільнення України від більшовиків. Його бійці швидко зрозуміли нереальність своїх сподівань. Багато з них перейшло на бік руху опору і навіть в партизани. Правда, цей рух не був таким міцним, як у національної групи бачвано-сримських русинів, що відбилося і на післявоєнному стані української громади в Югославії, яка мала далеко менші можливості культурного та громадського політичного розвитку, ніж русинська громада.

 Післявоєнні спроби об’єднання русинів та українців в одну національність не увінчалися успіхом наперекір тому, що в перших трьох післявоєнних державних переписах населення (1948, 1953, 1958) русини й українці становили одну національну групу – русини-українці (їх загальна кількість становила, в середньому, 37.000 осіб, без Словенії). 50-і роки ХХ ст. можна вважати найінтенсивнішим періодом міграції югославських українців. Близько п’ять тисяч з них виїхало за межі Югославії, головним чином, в Австралію (с. 177), дальші тисячі мігрували в рамках Югославії, головним чином, у промислові та сільськогосподарські центри Бачки і Срему, де в них (у рамках загальноюгославських колективних прав) були кращі умови для культурно-національної діяльності. На жаль, як стверджує О. Рум’янцев,  „в Бачці і Сремі існували й виключно русинські (не українські) настрої, а навіть українофобія та москвофілія” (с. 187). Рішенням вищих партійних органів з 1966 року в газеті „Руске слово” раз на тиждень публікувалася „Українська сторінка”, яка в 1973 р. перетворилася у 4-сторінковий „Додаток на українській мові”. Ці „додатки” однак ніколи не стали інтегральною частиною газети і швидко заникали.

 Національне питання в Югославії було аж занадто заполітизованим. В середні 70-х років ХХ ст. співпраця між русинами й українцями (з ініціативи перших) майже повністю припинилася. Врешті-решт перемогла думка, що русини (руснаки) є окремим національним суб’єктом, не пов’язаним з українцями. Ні українське шкільництво не досягало рівня русинського шкільництва, головним чином, з-за браку шкільних підручників. Як це не дивно, але роздобути підручники з України (на відміну від політичної та художньої літератури) було неможливо. В 1967 р. цю прогалину частково заповнювали українські підручники із Словаччини, ввезені в Югославію з ініціативи І. Терлюка. Власні підручники української мови („Рідна мова” та „Мости”) появилися щойно 1978 року та вони не мали широкого застосування.

 Співпраці русинів та українців більше щастило в справі розвитку народної художньої самодіяльності, зокрема при організації фестивалів та при таборуванні української та русинської молоді. В 70-80 роках єдиним журналом, в якому україномовні статті публікувалися нарівні з русиномовними, був орган Союзу русинів-українців Хорватії „Нова думка”, заснований 1971 року (виходить досі).

 Надзвичайно складним було становище церкви у післявоєнній комуністичній Югославії, зокрема, греко-католицької, яка раніше була основним вогнищем плекання української національної свідомості серед переселенців з Галичини. Комуністична влада зліквідувала майже всі українські монастирі, а багатьох священиків арештувала. Та завдяки окремим представникам Церкви (Р. Мізь, П. Шлапак, Ф. Біленький, М. Юриста, П. Овад та ін.) їй вдалося вижити.

 Останній розділ рецензованої книжки присвячено становищу української громади на території колишньої Югославії з 90-х років ХХ ст. до наших днів. Цей період сильно позначила війна в 1991-1995 роках, під час якої українське населення Боснії зазнало великих втрат. Там, як і в інших областях Сербії були знищені греко-католицькі храми та інші осередки української культури. Велике число українців було силою вигнано з власних домів. У братовбивних війнах українці, мобілізовані в армії, часто змушені були воювати проти власних одноплемінників: брат проти брата, син проти батька. Страхіття війни українці знов відчули під час агресії НАТО в Югославії в 1999 р. Про все це О. Рум’янцев наводить багато конкретних фактів.

 Та на початку ХХІ століття і українська громада колишньої Югославії почала консолідуватися і лікувати рани війни.

 Сьогодні найчисленішою є українська громада в Сербії. В 2002 р. вона нараховувала 5354 людей, з яких 4635 (92 %) жили у Воєводині: в Кулі (1453 українців), Вербасі (975), Сремській Митровиці (593), Новому Саді (482) та Інджії (422). Ці офіційні статистичні дані є значно занижені, бо велика кількість українців при переписах населення голоситься до державної сербської національності. В кожному з вищенаведених населених пунктів діють українські товариства, українське радіо, в деяких і українське телебачення та пункти навчання української мови в школах. Керівним органом українських товариств та установ є Національна рада української національної меншини Сербії з центром у Новому Саді, яка відновила видавання згадуваного вже щомісячника „Рідне слово” (що виходив у 1933-1941 роках). Її антиподом є Національна рада русинської національної меншини, заснована 2002 році.

 Активну роботу провадить зокрема Товариство української мови, літератури і культури Воєводини „Просвіта”, яке з 1996 року видає журнал „Українське слово”.

 Від 1990 року в Новому Саді активно діє Союз русинів та українців Югославії з друкованим органом „Голос Союзу”. Ця організація намагається об’єднати ці дві течії однієї національної меншини. О. Рум’янцев, не без гордості, заявляє: „Слід зазначити, що культурно-освітні потреби української національної меншини в Сербській області Воєводини є в достатній мірі задоволені. 1 липня 2006 року українська мова набула статус регіональної мови та мови національної меншини. Так, Сербія стала першою в світі державою, яка визнала українську в якості регіональної мови. Українська мова може офіційно використовуватись в місцевих органах влади, в судах, медичних установах, а також в дошкільних, шкільних і вищих навчальних закладах” (с. 240-241). На жаль, ці можливості поки що використовуються недостаттньо.

 Менш активними є українці Босні та Черногорії, яких після війни там залишилось (згідно з офіційними даними) 3-3,5 тисяч осіб. В 1993 р. вони заснували Українську асоціацію творчої інтелігенції „Світ культури”, яка з 2000 року проводить літні школи україністики. Працюють там й інші українські організації.

 Війна в Хорватії сильно позначилася і на українському населенні, яке часто змушене було покидати свої домівки і тікати в столицю або за кордон. Згідно з офіційною статистикою 2001 року в Хорватії залишилось всього-навсього 1997 українців-галичан, з яких найбільше в Загребі (333 особи) який став їх культурним та релігійним центром. Ще меншою є українська громада в Македонії (136 осіб; 2002).

 Дипломна робота О. Рум’янцева повністю відповідає критеріям кандидатської (в Європі – докторської) дисертації. Вона подає об’єктивний огляд історії і сучасного стану української людності в колишній Югославії. Праця призначена, в основному, для українського читача і мала б знайти достойне місце в бібліотеках України. На жаль, її неймовірно малий наклад – сто (!) примірників – сприятиме тому, що книжка стане бібліофільським раритетом, а українці колишньої Югославії і надалі залишаться для читача в Україні – найменш знаною українською діаспорою.

22.08.2008

     Проф. Микола Мушинка, д-р філол. наук

     (Пряшів, Словаччина)

[Home] [Statut] [Events] [Related links] [Bibliography] [Humor] [Photo Galery] [From Our History] [Our Literature] [We will never forget them] [Billboard] [Contact us] [Buy our books] [New books] [Oleh Rumjancev] [Volume 4 published] [Ukrainian music] [Ukrainian   embroidery]