 |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
||
|
Микола Мушинка (Пряшів, Словаччина) Першу докторську дисертацію на тему „Питання національної ідентичності русинів і українців Югославії” захищено... в Італії
Про національну меншину русинів і українців колишньої Югославії (зокрема про першу з них), видано кілька десятків наукових праць. Існують монографії про їх історію, мову, літературу, фольклор, церкву, школу, релігійні та громадські організації, про окремих представників цієї національної меншини тощо. Та досі не було наукової праці, яка б розглянула складне, однак дуже цікаве питання національної ідентичності цієї нацменшини, розділеної на дві групи. Зараз вже і ця прогалина заповнена. 3 лютого ц. р. перед спеціалізованою комісією Університету Ка Фоскарі у Венеції (Італія) докторант Олег Рум’янцев захистив докторську дисертацію на тему „Питання національної ідентичності русинів і українців Югославії 1918-1991” (638 стор.; мова українська). Олег Рум’янцев вже своєю дипломною роботою „Українські переселенці з Галичини на території югославських народів” (Київ, 2008, 256 стор.) довів, що він за межами кол. Югославії є одним з найвизначніших дослідників історії і сучасного стану цієї невеличкої національної групи (див. мою рецензію в ж. „Дукля”, 2008, ч. 5, с. 81-83).
Його докторська дисертація є зовсім новою науковою роботою. Дисертант розглянув русинів і українців кол. Югославії як дві окремі групи, вказавши на специфіку кожної з них. Русини прибули в Бачку і Срем в середині 18 столітті, в основному, з території нинішньої східної Словаччини (Горниці) зі слабо сформованим національним почуттям. В новому середовищі вони порівняно швидко набули статус заможних селян. Основною ознакою своєї ідентичності вони вважали мову, називаючи її руською мовою. Себе вони називали руснаками або русинами. Так їх ідентифікувало й місцеве населення. Серед науковців досі немає однозначної думки, чи мова бачвансько-сремських русинів належить до групи мов східнослов’янських, західнослов’янських або становить окрему групу. Автор, не будучи мовознавцем, залишає це питання відкритим.
Українці прибули в Боснію та Славонію наприкінці 19 ст. з більш-менш сформованою національною ідентичністю з території західної України. І вони себе означували етнонімом русини, пізніше – українці. За соціальним статусом вони належали до бідних селян. В їх належності до східних слов’ян ніхто ніколи не сумнівався. Об’єднуючим елементом між цими двома групами була греко-католицька релігія. Не зважаючи на мовні відмінності автор розглядає ці дві групи як одне ціле і зовсім вірно вважає їх складовою частиною українського народу. Головним джерелом його дослідження була преса та інші друковані видання. В меншій мірі він використав не публіковані рукописи з приватних джерел та розмови з представниками окремих груп. Слід підкреслити, що пресу русинів та українців Югославії він дослідив дуже уважно, зосередившись на найбільш важливих з точки зору його теми статтях. Кожну з них він піддав доволі ґрунтовній інтерпретації. Щоб показати еволюцію національної ідентичності обох груп, він обрав хронологічний метод дослідження. Вперше в науці автор подав періодизацію національного питання русинів і українців Югославії від кінця Першої світової війни по 1991 рік. Цей понад 70-річний період він розподілив на вісім розділів. В рамках кожного розділу автор розглянув національне питання за роками. Таким чином, його праця є своєрідним літописом національного життя русинів і українців Югославії. Більш детально він зупинився на окремих діячах національного руху, таких як М. Врабель, В. Гнатюк, Г. Костельник, Й. Гродський, М. Кіндій, Л. Куницький, Д. Біндас, М. Мудрий, М. Вінай, Д. Нярадій та, зокрема М. Фірак, який у міжвоєнному періоді видав дві газети: „Руски новини” (по-русинськи) і „Рідне слово” (по-українськи). У післявоєнний період автор більш детально зупиняється на працях М. Ковача, М. Бакова, Г. Надя, Ю. Середі, Є. Планчака, Я. Сабадоша, О. Тимка. Д. Папгаргая, Д. Сопки, А. Лебла, В. Костельника, Л. Медєші, Ю. Тамаша, С. Сакача, Д. Латяка, І. Терлюка та цілого ряду інших дослідників національного питання. Все це він розглядає на фоні державно-політичних процесів у Югославії та громадських організацій, таких як Руске народне просвітне товариство, Культурно-просвітний союз югославських русинів, Руска матка (довоєнна і післявоєнна), Союз русинів-українців Хорватії, Союз русинів і українців Югославії, Товариство української мови, літератури і культури Воєводини тощо. В розділі „Погляди зі світу” (с. 485-507) О. Рум’янцев подав портрети трьох закордонних дослідників історії та культури русинів та українців Югославії: М. Мушинки із Пряшева, І. Удварі з Ніредьгази та П. Маґочі з Торонто. Окрему увагу він присвятив філологічним працям П. Чучки, О. Мишанича, В. Мельника та Т. Токар з України, В. Стрехалюка з Баня Луки, М. Кочиша, Ю. Рамача та Є. Барич з Нового Саду, О. Дуличенка з Туркменії, С. Ґуставсона із Швеції тощо. Новизна праці О. Рум’янцева полягає не лише у зосередженні великої кількості першоджерельних матеріалів, але, перш за все, в їх науковому опрацюванні. Крім того, він вводить в науковий обіг маловідомі або призабуті імена та події. Кожна його теза підкреслена конкретними фактами. Його праця, без сумніву, стане вихідним пунктом для дальших досліджень. Гідним подиву є список використаної літератури, який охоплює одинадцять газет і журналів та 348 монографій, статей та інших публікацій, друкованих поза названими часописами. Цією бібліографією він значно полегшив працю майбутнім дослідникам цього питання. У вступі автор особливу подяку висловлює о. Роману Мизеві – за те, що „двері його величезної бібліотеки завжди були відкриті для мене”, М. Цапу – „за широку бібліографічну і загальну допомогу”, Я. Рамачу – „за матеріали і поради з історії” та Ю. Тамашу – „за важливі пояснення з розглянутої в роботі проблематики” (с. ХХХ). Офіційним опонентом докторської дисертації О. Рум’янцева ректор Венеціанського університету Ка Фоскарі призначив автора цих рядків. Опонент у своїй рецензії дав їй високу оцінку, однак вказав і на кілька недоліків та слабких місць. В дискусії брали участь окремі члени комісії. Голову комісії проф. Римського університету Красиміра Станчева цікавила, головним чином, статистичні дані досліджуваних груп та періодизація питання. Завідуючу відділом славістики Венеціанського університету проф. Емілію Маньяніні цікавила перспектива дальшого розвитку русинів та українців кол. Югославії. Проф. Краківського університету Дорота Ґіл підкреслила актуальність теми, зокрема в наш час, коли в Європейської унії державні кордони перестають грати вирішальну роль, а актуальними стають регіони, етнічні та національні групи. Всі члени комісії зійшлися на думці, що праця Олега Рум’янцева повністю відповідає критеріям докторської дисертації і на закритому засіданні одноголосно визнали її достатньою основою для надання дисертантові звання „Doctor europeus” (доктор Європейської унії). Праця заслуговує на те, щоб її видати друком та поширити, головним чином, в Україні, де інформації про русинів та українців колишньої Югославії є аж занадто скромними.
16. 02. 2009 Микола Мушинка
|
