Oksan u vyshniah

Не маємо те, шо мали; маємо те, шо не мали

або «Оксана у вишнях...«

 

Дорогі краяни!

Видумати такий заголовок до сего листа дійсно потрібно бути дуже мудрим, або не таким. Ваша справа чи сі над тим задумаєте...А з чогось почити траба. Та роблю се, хоч нехарапутно, але все ж таки роблю.

Розберемось насамперед з Оксаною та вишнями. Є така жарта. Чому слон, коли відчує валикай страх, лізе на вишню? Знаю, шо таке не знаєте, та даю відразу відповідь: у слона червоні вочи (так кажут). Тому він спішит віднайти вишню, до того ше оспівану українску, шоб замаскувати себе на сему дереві. Змоліт за мене «Вотченаш« за таку жарту. А про Оксану довідаєтисі пізніще...

 Вже понад сто років тому наші люди прибули до Босни і Славониї. Від перших днів вони, на диво сосідів, старалисі чим скоріше побудувати, бодай з глини, свою церковцю, без якої не могли жити. Пізніще сила-силена нашого люду виїхала до Бачки і Срему... А тим самим намагалисі дістати отців духовних...А чехи насамперед будували «народні доми«. Вічні наші «друзі« - поляки, як римо-католики, під час Гавстриї, мали підтримку в держави та робили в церковних справах з нами ружні нефайні речі. У Дев`єтині, де ми з ними ділили храм, вони по-простому  єго відобрали!  Рідко  де будували церкви, як і чехи, бо там, де були хорватські, ходили до них.

Завдяки Митрополитові Андрею Шептицькому ми дістали священиків з Рідного Краю та кілька дяків, шо наш літургійний спів піднесли до вершин. Деякі з них цій майстерности навчили здібних хлопців і, можна сміло сказати, шо ше донедавно в наших церковцях  добре проходив спів, дєкуючи дєкам, шо мали для сего покликанє.

Але то, шо стаєтсі нинька, було вже і тогди. Саме діти деяких жертовних наших вотців, шо були і мученики за нашу віру, потім стали безвірниками і скоріще забули свою народнісць і віру від нас,простих хліборобів.

Наші отці духовні і не мусіли мати надто добрий слух, бо дєки з вірними заповнювали цю прогалину. Ідетсі насамперед про деяких з них, шо навчалисі у Загребі, де керівництво духовної семінарії не дуже старалосі навчити наших студентів  галицького церковного співу. Знаю богато прикладів, шо після тих отців коли прибули на наші парафої, саме дєки «рятували« наш церковний спів.

Кілька поколінь кваліфікованих і жертовних дєків пішли до Бога по заслужену нагороду. На жиль за ними не залишилисі порєдні наслідники. Прибули отці, шо навчалисі у Римі та Німецкі, деякі знавці церковного співу, єнші тоті другі... Але се не покращало ситувацію.

Не маємо того, шо мали, а маємо те, шо не мали! Був на єдному похороні.  Дєк, співав такі мелодії, шо нагадували  наше сільське весілє. Іншим разом, на шлюбові в церкві, мабуть тому, шо перед тим си добре «підтєгнув«, виводив такі «ариї«, шо Панасиха (думаючи, шо на похороні) розревіласі мов я випустив душечку.

«Дєки«, яких знаю, не в силі перечитати недільного «Апостола«. А про Вечірні, тропарі , кондаки та Утрені, де є сила-силена «читанини«, нема потреби ані булькати! Цим не дуже гризутсі і деякі наші вотченьки.  В парафіях рідко де можна послухати цілу Воскресну Утреню, або інше Богослужінє. Не постаралисі навіть з своїми «дєками« навчити вірних нашов мовов «Отче наш« та «Вірую«. Тому не беріть за зле коли почуєте таке: «солістка« перед тим, єк має бути вотцеве «Їжте, пийте, це кров моя...« вона почне згадувати якусь «Оксану во вишнях«, натомісць - «Осанна во вишніх (українською мовою). От, тепер бачити, шо наша Служба Божа все ж таки чисто «українска«: маємо рідну Оксаночку, «дякуючи« тим, шоби мали трохи подумати над церковним співом...

А може і того вже не траба. Наших людей так уже мало в церкві, шо і нема за кого «мучитисі« вотченькам і ружним «дєкам«. За нашу духовну пропасць крийтикуют їх найбільше саме ті, шо ані вони, ані їх діти не ходжут до церкви, не вогорут по-своєму.

 А ше тут «запхаю« таке явище, єк св. Миколай. Він колись дарунки нашим дітям приносив до хати. Пізніще  вотці духовні «запросили« їго до церкви. Бо на дарунки десь роздобули грошики. І почили самі старатисі за дарунки.  І се добре,  бо принаймні  єдин  раз у рік вони бачут усіх малих парафіянів у церкві. Зрозуміло – з своїм татком, або мамунею. Але нашим хитрощам не можна запобігти: деякі видумуют ружні «причини«, шоби їм і того днє не бути в церкві, а дарунки вимагают передати  через когось іншого. От єка наша гідність! Або прийдетсі видумати таке, що завжди «палит«: приносити до церкви чим більше будь-єких дарунків! Може шо неділі...

Тому про се вже і мені самому досить! Траба всім спільно подумати над тим , шо ми мали, ким ми були, шо тепер маємо, ким ми є. А найголовніще, шо ми будемо та шо будемо мати. Написав усьо, і дуже прошу най мені сі вибачит, але я се мусів комусь сказати. Ваш дідо

Панас Бездольний

[Home] [Statut] [Events] [Related links] [Bibliography] [Humor] [Panas 1] [Panas 2] [Panas 3] [Panas 4] [Panas 5] [The neverending story] [Oksan u vyshniah] [Photo Galery] [From Our History] [Our Literature] [We will never forget them] [Billboard] [Contact us] [Buy our books]