Диякон Михайло Ляхович

Моя остання зустріч з о. Стефаном

(До першої річниці від дня смерти о. Стефана Пітки)

    Ще не хочеться вірити, що між нами вже немає о. Стефана Пітки, невтомного працівника в Господньому винограднику і борця за права власного народу і церкви. Не хочеться вірити тому, бо о. Стефан завжди був готовий вислухати і допомогти.  Kожний з нас, які народилися і проживали у Сремській Митровиці знали, що у важкі хвилини випробування, завжди можна було піти до о. Стефана за порадою і розрадою.

   Oтець Стефан був моїм троюрідним братом. Наші бабці були рідними сестрами.  Мого батька він завжди називав „вуйком“. Я завжди гордився, що маю в родині священика, який часто загощав до нашої хати.

   Xоча я був ще малим хлопчиком, пригадую той день, коли його громаді представив попередній парох о. Мирон Гірйоватий.  Oтець Пітка був молодим і струнким, але вже у той час мав за собою досвід у боротьбі за власну церкву. Ця боротьба відбувалася у Iндзії, де він декілька років був парохом.  Він до речі цю парафію і зорганізував.  Aле, коли прийшлося будувати парафіальну церкву, міська комуністична бюрократія спротивилася.  Спір дійшов аж до кабінету президента Tіто. Позволення, щоб будувати церкву отець одержав, але, щоб не було дзвіниці. Відважний священик збудував не лише дзвіницю, але і в орнаменти металевої загороди убудував тризуби, знаючи, що офіційна влада цього навіть і не запримітить.  (I дзвіниця і тризуби у Iндзії стоять і до нині, але відсутня активність індзійської громади, для якої о. Стефан так боровся).

   У Сремській Митровиці о. Стефан мав дещо відмінне поле праці. Українська громада була численою, але не зорганізованою.  Він почав потроху запроваджувати українську мову в богослуження, перше через читання Aпостола а потім і через спів різних українських релігійних пісень. Oтець Стефан дбав про парафію, розвивав спів. 

   На жаль, були це часи комуністичного режиму і свяженикам не було дозволено мішатися у народні справи. Все одно, отець Стефан допомагав як міг. Був одним з ініціяторів перших таборувань української молоді, з яких пізніше розвинулися літні школи, які і до сьогодні існують у Xорватії.

   На мене особисто о. Стефан залишив глибокий слід. Ще і сьогодні пригадую день, коли він закликав мою сестру Надію і мене і сказав піти до общини, до молодіжної організації і просити, щоб заплатили нам побут на семінарі української і русинської молоді , який того 1977 року відбувався у Iлоку. Oфіційні особи у общині на нас „вибілили очі“, і мало нас не прогнали.  На це о. Стефан сказав нам поїхати до Eрдуту і передати привіт Гавріїлові Tакачу, який був головним організатором семінару.   Ми це зробили і нас радо прийнали бути учасниками семінару. Aвторитет о. Стефана цьому сприяв.

   Участь на семінарі цілком змінила життя мені, а вірю і моїй сестрі.  Oбоє ми нарешті зрозуміли якого народу ми діти, що є наша рідна мова (до того часу я українською мовою не володів, хоча її розумів), ми полюбили усім серцем все, що українське.  За це я нераз дякував о. Стефанові.

  Повернувшись до дому, ми вирішили, що мусимо щось робити і в Сремській Митровиці.  Через два роки, ми зорганізували Aнсамбль „Kоломийка“, долучили до цього іншу молодь, і відродження українців у Сремській Митровиці почалося. Величезна заслуга у цьому і о. Стефана.

   Радо отця Стефана вітали і за кордоном. Перебував на душпастирській праці в Aмериці, де брав участь у Першому Світовому Kонґресі Вільних Українців. Виконував і душпастирську працю в Мюнхені, в Німеччині.  До речі, ми там знову зустрілися.  Я поступив на курси українознавства на Українському Вільному Університеті.  Oтець Стефан мене фінансово підтримував і помагав порадою.  Радив він мені чим більше слухати, вчитися.  I я це робив. Перебування у Мюнхені додало нових обертів моїй національній свідомості.

   Моя остання зустріч з отцем Стефаном відбулася в березні 2003 року. Це була наша перша зустріч відколи мене в 1998 році висвячено у дякона. До того часу о. Стефан мене завжди кликав „Міську“, а тепер звертається до мене „отче дияконе“.  Для мене це була велика честь.  I знову, це все сталося бо він знав коли і де мене вислати і кому передати привіт. 

   Під час нашої розмови, я не відважився спитати, щоб співслижити з ним Святу Літургію.  Aле, як і завжди, отець Стефан сам це запропонував.  Tої неділі він мав намір служити Панахиду для своїх батьків, і тому запропонував мені служити разом з ним для своїх батьків.  Це було так як здійснення моїх мрій: служити Святу Літургію у церкві, в якій я хрестився, в якій я знав кожний куток і кожний орнамент, в якій отець Стефан повінчав мене з моєю дружиною Любою, в якій отець Стефан охрестив наших дітей Наталю і Kатерину, в якій я часто співав Aпостола.  Я буду случити у цьому храмі разом з людиною, яка власне і вивела мене на цю дорогу праці для церкви і народу.

   Церква була заповненою по береги. Родина, знайомі, мої колишні танцюристи, співаки у нашому ансамблі.  Церква з перспективи священослужителя виглядала якось інакше, а у відношенні до канадських церков, насправді мініятурною.  Oднак, радість була великою. Kоли я почув перше „Господи помилуй“ у заповненій церкві, хотілося плакати і на голос дякувати Богові за цю ласку. 

   Після Служби Божої отець Стефан і я зробили ще спільну знимку з родиною.  I в нього і мене в очах можна було бачити оте велике щастя, яке нам Бог так рідко даю, але все таке дає.  Ми оба зрозуміли велич цієї хвилини.

   Була це наша остання туземна зустріч.  Вістка про його смерть болюче врізалася у мою свідомість. Відійшла від нас людина,  велич якої мало хто помічав, бо вона не хотіла тої величі показувати.  Він хотів бути слугою, а не щоб йому служили.  Tому, ця людина заслуговує на більше аніж на пропам’ятне слово. Oтець Стефан заслуговує на більш тривалий знак нашої вдячности.  Чи це буде пропам’ятна плита на церкві Візнесіння Господнього у Сремській Митровиці, чи це буде заснування центральної бібліотеки товариства Просвіта, яка буде носити його ім’я, чи це буде пропам’ятна монографія, це не важне.  Важне, щоб щосьбуло.  Ми, українці які народилися на просторах колишньої Юґославії, не маємо свого пантеону.  Ми повинні його почати будувати, віднаходити ікмена тих людей, які працювали для народу, але народ їх забув. Почнімо від отця Стефана Пітки. Не забудьмо його. Бо, якщо забудемо, то його праця і його, власне, ціле життя, пішло намарно. A марним воно не було.  

   Вічна йому пам’ять. 

Tоронто, травень 2004 р.

Березень 2003 року: автор статті читає Євангеліє.  На другому плані блаженної пам’яті отець Стефан Пітка

о Iван Барщевський 

Блаженої памяти о. СТЕФАН ПІТКА

(Частинка споминів приятеля і друга, товариша і кума...)

Вересень 1958. року. Загреб. Греко-католицька Семінарія.

Початок шкільного року, початок мого знакомства зі Стефаном.

Семінарія зреформована. Від дотеперішних семінаристів залишилися тільки двох, наймолодші. До першого класу ґімназії, між іншими, йде і Стефан Пітка, до другого чотирйох, а до третього тільки я. Одні йдуть на Шалату, там Класичну ґімназію провадять оо. Єзуіти, а інші на Каптол в Класичну ґімназію оо. Францішканів.  Другий день по нашому прибуттю о. Ректор питає чи хто з нас розуміється в майстерку, тобто: треба змайструвати полиці на яблука в підвалі. Зголошуємося Пітка і я. О. Ректор дає нам сокирку, пилку та жменю цвяхів і показує купу старих дошок, поломаних меблів, ушкоджених одвірків і дверий і дає інструкції, тобто що він бажає щоб ми зробили. О. Ректор пішов, а нас двох починаємо працу і розмову. Була це наша перша розмова яка й до сьогодні пригадується. Говорили ми про своє минуле, про батьків, родину. Моє минуле була звичайна школярська дорога: Трнополє, Прієдор, Козарац, Пазін. Я вже мав два роки семінарського стажу, а він щойно починав, але зате його життєва дорога була довша й більш складна. Росказував про своє село, родину, про Нове село, Поточани, Хорвачани. Про інтернат в Ґрадішкі і курси які там брав. Нараз починав говорити про Беоґрад та майстерсько-робітничі дні й пригоди. Про прочитані книжки, про суспільно-національну працю в селі, про ролі які виконував на придставлінях і пісні які співав на сцені.

Мене дуже цікавило що його привело в Семінарію. Він вже був своя людина. Мав своє римисло, свої гроші, гарне убрання, кромбі-капут і капелюх, сивий (паньский) який мав пляму. А історія тої плями така: він необережно в автобусі поставив капелюх на алюмінову поличку і так той алюміній натер пляму (нісенітниця й дрібниця а в меморії закарбована).

Того 1958-го року на священиків висвячені: о. Кустіч, о. Холошняй, о. Стефанюк і о. Мизь. Саме о. Стефанюк вплинув на Стефана і показав дорогу до семінарії, зорганізував зустріч з Кир Гавриїлом-Владикою. Вступивши в Семінарію Стефан ще не був певний чи це його життєва дорога і чи це є те що він собі бажав. В тих перших днях йому богато поміг о. Ректор Павкович і, здається, що вказав спосіб як ціль: священство зближити. Тому що на горішному поверсі залишився тільки один богослов (теперішний Владика Славомир) о. Ректор перемістив кількох семінаристів в тзв. Богословські кімнати. Туди попав і я як по клясах найстарший, але і Стефан, Джуджар, Бубанович і браття Іваняки. На Миколая, 19. грудня, Владика святив на священика Романа Мизя. Це й була наша офіційна перша зустріч з Владикою. При тій нагоді Владика щось дуже довірливо розмовляв з Стефаном і Джуджаром. Результат тої розмови був такий що після кількох місяців вони оба стали богословами, тобто на осінь вони поступили на Богословський факултет, в ролі 'ванредних' студентів. Стефан вписав і наступний кляс ґімназії і здавав одні і другі іспити.

В той час Семінарія дістала комбі-авто. А що одинокий 'шофер' був тільки о. Макай (а він і Владику возив) то як серйозному і здібному Ректор запропонував Стефанові йти в авто-школу і здавати шоферскі. Він здав, добре здав і добре 'шоферував'. Не мав я амбіціїв бути 'шофером' але їздити любив. Стефан все так організував щоб я з ним їхав і так ми оба наподорожувалися по цілій тодішній державі, а це нас ще більше зближило і приятельство скріпило!

Перша подорож була в Стойдраґу. Парохом був о. Латкович. Він студіював на Академії і завідував парафією. Мешкав і свій ателє мав в семінарії. Бажав торжественіший похорон і занґажував богословів і пару семинаристів. Сам він тільки неділями їздив моторчиком, а тепер на похорон їхав з нами. Це була й наша перша подорож в Жумберак.

Одного разу, десь в Словенії, хлопчина вискочив перед авто. Стефан загальмував але авто трохи вдарив хлопця і він впав. Поки Стефан вийшов з авта хлопчина встав і обтріпував порох. Біля нього стояла його мати і сварила що такий необережний. Стефан підійшов, взяв його на руки і вспокоював маму. Бажав щоб йти до лікаря але мама вперлася і казала що не треба і що малому нічого не сталося, ще й перепрошувала бо її синок наробив клопотів.

1960-го року ми вже разом слухали виклади на Богословському факултеті. Стефан брав третій семестр (другий рік), а я перший. Зі студентських днів запамяталося богато цікавих пригод. В тих роках він щось похорівся. Треба було відвідувати лікарів, лябораторії. Ректор все призначував мене щоб я йшов з ним. Так я був йому неначи ангилом, а мені це було цікаве.

Їздили ми збирати харчі на семінар. Саме перед Різдвом, Стефан і я напереді, а за нами семінаристи з Керестура. Весело, співаємо, сніжок падає. Нараз наш комбі "посклизнувся" і почав танцювати, обернувся задом наперед і повзе, зробив так один викрутас але задні колеса вже зїхали з дороги, комбі спинився і назадгузь поїхав в поле. Богу дякувати не перевернувся! Повиходили ми всі, подякували своїм ангелам хоронитилям і бічною доріжкою випхали на дорогу, посідали і вечором заїхали до Керестура. Святий вечір. Зголосилися до о. пароха (др. Сеґеді), а він отримав нам цілу лекцію як то всі требали б святкувати ці свята 25. грудня. Стефан лишився слухати дальші науки, а я пішов до Фейдійових, їв бобальки й рибу і колядували довго, довго.

Другого року їхали ми в інший час і тільки нас двох. Нараз Стефан скручує на право. Я тихо і він нічого не говорить. По якомусь часі, а їхали довго, стає він на одне подвіря в Дабраку і каже: 'Ми приїхали. Йдем на весілля. Моя сестра відається!' Мороз попустив, болото лепни до плитких черевик. Я туркочу чому мені не сказав, а то ніяково без дарунка йти. Він каже що він за обох дасть дарунок і показує гарненький шлюбний віночок. Заходимо на подвіря, музиканти перед нас, як заграли, як заспівали... забулося на факультети, на семінарію. Хлопці веселі, дівчата гарні й пріємні. Ой і натанцювався я тої ночі! Другого дня доїхали в Мітровіцу. Парох гарно прийняв. Поважно поговорили, заночували. Врано встаю і йду вмиватися. Хтось ніжненьким голосочком бажає мені доброго ранку. Я відповідаю та озераюся а це, мабудь, найкращий твір що Господь сотворив. Опісля нераз Стефан згадував мою розгубленість і що йому аж після того стало ясно як виглядають зачаровані. Правду сказати такі чари нас чомусь не чіпалися і так ми вільними простували далі. Відвідали ми пару парафій, щось і назбирали. Стефан жалується що має гарячку. Наш плян ще вступити до Шіду і там заночувати. Ледви приїхали в той Шід а парох з дверий показує якою дорогою вертатися на автопут. Правда, щось нам і призбирали. Їдемо, їдемо. Зимно, авто псується. Огрівання виключене бо веземо свіже мясо і ще дещо що не терпить тепла. Світла з правого боку не працюють, поліція спиняє, напоминає, але пропускає. Над ранком живі заїхали до Заґребу. Стефан відхорував цю подорож. Мене гріли спогади а в сні ще довго снилися ангели.

Мене забрали до війська 1962-го року, в березні, а коли я відслужив 21 місяць та прийшов до Заґребу і вписав дальші студії то Стефан вже був старий богослов. Він військову службу відбув ще перед приходом до семінарії.

Його вибір целібату мене не здивував, я про це знав. Два дні перед свяченням поїхав я до Стефана, хотілося помогти. Конем, з ліса, притягали ми свіже-зрубані грабчаки. Робили рештовання на ціле подвіря, вкрили гіляками з листям. Майстрували столи, лавки під тим рештованням. Горяч і спека страшенні. 2. серпня. Св. Ілія, всі йдемо до церкви в Дабрак. Приїзжають оба владики, др. Букатко і др. Сеґеді, дощик вже скорше почав. Починає відправа і починає справжня злива і громовиця. Людей повніська церква. Богослужба і свячення довго тривають. Всі страшенно потяться, а зокрема Аєп. Гавриїл – святитель. Вже нема й чим втиратися бо хустинки, рушнички, рушники вже мокрі. Владика, залитий потом, не може читати. Добуваю зі шафи старий стихар, стаю біля Владики і коли він оберне лице до мене, я втираю йому очі, чоло і бороду. На кінці відправи той стихар перетворився у велику, мокру ганчірку. Владики й священики поскидали зі себе мокрі ризи, владики посідали зза вівтарем а з них пара йде. Пішли до найблищої хати переодягнутися, приїхала фіра і їх повезли в дім неоєрея. Ми богослови, семінаристи, хлопці повизувалися, позакочували штанки і болотами й полями пішли веселі на святочний обід до Піткових. Дощ падає, наше риштовання нідочого, столи пусткою стоять а на них лиється вода з гіляк і листя. Ми робили захорону від сонця і спеки а з дощем ніхто не числився. Головні гості постискалися в хаті, а всі решта в стодолі. Стодола велика, тік і запілля великі і всі помістилися. Гарно й весело. Стодола сніпками вкрита (житна солома), і саме над моєю головою один сніпок бракував. Дощ прямо в полумисок і за карок падає. Ростелив я над собою парасолю, одною рукою її тримаю, а другою ложкою орудую. Прийшов до нас і Владика, поговорив, пожартував і прекрасним голосом відспівав нам пару пісень. Рідна Мати моя (Рушничок) це в той час була царицею всіх пісень. Коли її кир Гавриїл співав вона ставала молитвою, а він так зі серцем співав що сльози сами котилися по лицю. Я спід парасолі дивлюся, а він співає і плаче, а голос чудесний несе пісню під небеса. Такий то Владика святив о. Стефана Пітку, а після 4 роки й мене.

Дощ не переставав, вже й смеркається, а люди не можуть розходитися. Хтось таки пішов, Владик і священиків фірою повезли. А нам в стодолі добре. Вечеряли, ще довго співали, веселилися, а коли вже добре втомилися то повилізали на сіно в другій частині стодоли і полягали спати. Як хто виліз так і лягав вбраний і взутий де було місця. Позасинали. Аж врано як розвиднілося виділося хто біля кого спав, але ніхто нікому не заваджав. Повставали, повмивалися і всі пішли до церкви, Хорвачанської, в Дабраку. Неоєрей о. Стефан самостійно правив свою Першу Службу Божу. Всі співали, дякували, а апостола гарно відспівав пан Іван Терлюк.

Після того великого торжества о. Стефан по наших парафіях відправляв секундіції. Владика дав позволення богословам співати ектенії на відправах. В дальматиці, але без орара. Так я став персональним 'дяконом' о. Стефана і 'дяконував' йому в Дервенті, Баня Луці, Козарцю... ця практика мені опісля дуже добре придалася, а любов до відправ, церковного співу, і всіх обрядів і чинодійств роками ще й зросла. Богато всього навчив я від о. Стефана і зате йому вдячний, а в прощальному слові трудно мені було висказати все те чим серце було переповнене.

Єрейське свячення о. Стефана Пітки було 02.08.1964-го року в греко-католицькій церкві Покрова Пресв. Богородиці в Хорвачанах (тобто: Дабрак-у, а колись давно: Хусніці). Це наголошую бо в деяких Шематизмах дані інакші, а до того і в Ґласу Конціла і в Епархійськім вєсніку тільки переписано ту помилку і так неначе десь загубився цілий один рік його священства, тобто душпастирської праці.

Ставши священиком його життя змінилося. Владика дістав нового працівника здібного виконувати складні завдання. Перше і найважніше було організувати і заснувати нашу парафію в Інджії. З великим захопленням він взявся до праці. Не треба було довго ждати а результати показалися. Ворогів не бракувало, але він собі діпльоматично давав раду з ними. Нещасття і терпіння неначи скріпили його впертість, боровся зі смертю за власне життя, змагався з ворогами Бога і Церкви, сміло ставав в оборону наших людей і рідного обряду. Плакав як дитина над в нещастю погиблою дитиною, обсварувався з нещирими сусідами, боровся за кожну душу. Будова нової церкви, розбудова приходства. Інджія стала гарненькою, молоденькою українською, грекокатолицькою парафією.

Коли я став священиком (15.09.1968.) між першими які запросили мене на свою парафію щоб в ній відправити Першу Св. Службу Божу, був мій старий друг і приятель, о. Стефан. Прекрасна зустріч. Щирі витання, гарні дарунки і велика несподіванка: Їдемо в Беоґрад в театр, 'Мадам Батерфлай' – опера! Завдяки о. Стефанові я й після 35 літ можу хвалитися що колись і до театру ходив, бо це було послідний раз що я був в театру.

Свідомий своїх немочей передає Інджію в надійні, молоді руки, а сам переноситься в Сремску Мітровіцу. Тут заорав глибоку скибу і не озирався. В границях своїх можливостей реставрував, поправляв, організував, придбавав. Старався бути корисним як в церковному житті, так і в національно-суспільному. В тих роках були дуже актуальні спроби розділити Крижевську Єпархію та створити митрополію. Запропоновано створення нової єпархії для Русинів і Українців з осідком в Керестурі, або в Новому Саді. Українські священики з Боснії і Хорватії це не підтримали. На Соборчику в Лишні, на який прибув і Аєп. Букатко з войводянськими священиками – русинами і зробив Збори, провів голосовання і зробив помилку, бо про прилучення Українських парафій до Войводянської Єпархії голосували й священики яких зі собою привіз. Амбіціозні плани пропали, Богу дякувати, а Владика опісля жалувався що деякі з нас змінували його пляни. Коли він опісля з тими плянами виступив на Єпископській Конференції Югославії, йому сказано що нема сенсу засновувати нову єпархію, але нехай дасть більше автономії кожній частині. Владика виконав рішення Єпископату і найминував єпископських вікаріїв: Войводянського – о. Макай, Жумберацького – о. Павкович і Босансько-Славонського – о. Стефан Пітка. Прийшов він до мене ще зі свіжим декретом, порадитися, що з тим вікарством робити. Поїхали ми оба до Заґребу з пляном придставити справу Митрополитові. В Заґребі, наш Ректор, дав щирі і мудрі поради. Після того ми вже не йшли до Митрополита, здається що з ним вже скоріше розмовляв о. Ректор і тому краще орєнтувався а й нам очі відкрилися і ми прозріли. Щи якиїсь час о. Стефан "вікарював" Босною і Славонією з Мітровіци, а потім, за власним бажанням, поїхав до Америки, в Чікаґо. Там душпастирював, трохи в Німечині. Тому що він нам дуже бракував ми суґерували Адміністраторові – Сеґедійові і він о. Стефана стягнув назад. Ми тішилися, о. Стефан жалував.

Був я 5 літ парохом на Девятині. О. Стефан навідувався, помагав порадами, зокрема коли треба було поправляти церкви ушкоджені землетрусом 1969 року.

1970-го року ми стали кумами. Був він хресним батьком доничці Катерині. На хрестини він привіз і Аєп. Гавриїла і о. Буячка з Канади.

Мене перемістили до Сібіню і Мітровіца стала блищою. Старався я щороку бути в кума на імянинах, і на празник. З імянинами не було легко бо тут вже святяться доми. Я переривав свячення і їхав до кума. А празниковали ми по два-три дні. І знали ми сидіти годинами і все було щось цікавого для розмови. Відїзжаючи не пращалися а робили плян наступної зустрічі. Вже і війна почалася, а я, не послухавши радіо і вісти, їду собі до кума в Мітровіцу. До Вінковців ще нібито все нормальне, люди тихі, якісь перелякані. Від Вінковців я сам у ваґоні. Кондуктер якісь загадочно дивиться на мене. Приїзжаю до кума, а він очі витріщив. В них вже радіо говорило про війну і цькувало людей одних проти других. Після відправи й обіду кум мене швиденько випровадив бо вже йшла чутка що увесь рух буде припинений. Незадовго після того вже не тільки рух, але й телефони замовкли.

Як то гарно що наші монахині в Осєку збудували нову церкву бо на посвячення прийшов кум, о. Стефан, і прийшов я (були й інші гості). Знова прекрасна, щиросердечна зустріч. Сиділи за одним столом, і Владики тут були, а ми тішилися що війну пережили і частувалися дотепами й жартами.

Послідний раз бачив я свого кума в трумлі, в день похорону. Сказав йому 'допобачення у вічности', трумлу закрили і пішли процасією довкола церкви. Поставили у фурґон і повезли в Інджію. Коли нас трох священиків приїхали в Інджію то фурґон вже стояв перед церквою. Ждали священика. Мені запропонували впровадити до церкви і я це виконав. Монахині і нарід почали молитву і спів... Опісля декан Сремський попросив щоб сказати прощальне слово. Я не міг це відмовити свому кумові. Коли прийшов час говорити, після послідного євангелія, я став на амвоні, але дяки співали і співали. Мені в серце увійшла якась втіха бо мій кум так спокійно, блаженно, закінчив свою життєву дорогу. Подякувавши Йому за все добро що він учинив, поручивши його душу молитвам всіх присутних, поділившися деякими спогадами, я попращався зі своїм кумом. Покладаючись на милосердя Боже вірю що тепер в Царстві Небесному маю одного приятеля більше, рідного кума, і вірного друга: отця Стефана Пітку.

Спустивши трумло з тілом в землю мені прийшлося й гріб печатати. Спочивай, ОТЧЕ СТЕФАНЕ, ДО ДРУГОГО ПРИХОДУ ХРИСТОВОГО!!!

Амінь! Амінь! 

Сібінь: 13-17. липня 2003.                                         

о. Іван Бaрщевський  (парох Сібінський і декан Славонський)

40 ДНIВ ВIД СМEРTИ ОТЦЯ СТЕФАНA ПІТКИ

   Цей сюжет присвятимо сумній події нашого сьогодення. Минуло сорок днів від смерті видатного нашого священика, громадського діяча, людини організатора, авторитета громади отця Стефана Пітки, священика з Сремської Митровиці. Отець Стефан Пітка помер у неділю 8 ого червня у 69-ому році туземного життя, життя нелегкого, сповненого завзять, боротьбою за духовну та національну правду але й переконань, що кожна благородна справа підтримки громаді зберігає власну чесність навіки.

  На похороні на чесність і повагу отцеві нагадували і повні люду церкви у Сремській Митровиці, де отець був душпастирем, та у Інджії, парафії котру і заснував отець Стефан, під час заупокійних Служб Божих та присутні 24 священики, грекокатолицькі, православні, римокатолицькі з наших країв, Боснії і Герцеговини і Хорватії, численне монашество та громада з усього краю.

 Слово прощяння після Служби Божої у Парафіяї Успіння Пресвятої Богородиці у Інджії висловив о. Іван Барщевський з Славонського Броду з Хорватії. Від імені Посольства України в Сербії і Чорногорії попрощався консул Роман Мельниченко а від української громади слово подяки отцеві висловили Петро Ляхович, Іван Терлюк та Василь Дацишин.

   Від імені родини останнім словом прощання племінник покійного Штефан Миронюк з Німеччини.

   Народився отець Стефан Пітка у с.Дабрак (Хорвачани) у Боснії 28-го лютого 1934-го року від батьків Володимира і Софії нар. Пакушевський, які не були багаті майном але їхнє багатство були честь і повага між людьми, а ще більше багатство всіх дітей.

   Початкову школу о.Стефан закінчив у селі Поточани, у Боснії, гімназію в Білгороді і в Загребі, а навчався в учительській школі у м. Боснійська Градішка, а богословські студії закінчив у Загребі.

  Після закінчення гімназії молодий хлочина подається на заробітки, а коли навідував рідне село він очолює нашу молодь і в покиненій кузні, засукавши рукави, даючи іншим приклад, щоб її впорядкувати, організує музики, теплий куток для гуртування української молоді. І це в ті часи був єдиний вид національного гуртування на цілу околицю. І цим його пам`ятають, не лише тодішня молодь, але ця Кузня хорвачанська стала своєрідною легендою, бо це було скромне продовження діяльності довоєнної “Просвіти”.

   Після проходження військового строку Стефан вирішує визначити свій життєвий шлях поступаючи до загребської гимназії, а згодом і на Богословські студії, яку успішно завершує. Висвячено його на священика 2-ого серпня 1964 ого року на Святого Іллі, у церкві у рідних Хорвачанах, а висвятив його крижевський владика кир Гавриїл Букатко. В липні 1965-го року отець Стефан засновує парафію Української Греко-Католицької Церкви у місті Інджія у Сербії, богослужіння вперше проводиться у пристосованому житловому будинку хаті, а потім збудовано церкву у подвір`ї, де проводжено богослужіння але й принагідні національні урочистості.

   1966-го засновує Українську Греко-Католицьку парафію в Белграді і закуповлює будинок, пристосовуючи під церкву. 1967 року побуває у Чікаго США, парафія Св.Володимира і Ольги. Один із засновників та учасник Першого Світового Конгресу Українців (СКВУ-а) у Ню Йорку в Готелі Гілтон, єдиний представник з тодішнього східнього блоку Европи. Короткий час є священиком в українських Греко-Католицьких парафіях у Торонто і Саскатуні у Канаді.

   Після виконання цих обов`язків та потреб отець Стефан повертається на службу парохом до Інджії у Сербії а у липні 1973-го переходть на парохію до Сремської Митровиці де стає парохом Греко-католицької церкви. Від 1979-1982 рр Отець є настоятель Кафедрального храму Покрови Пресвятої Богородици та Святого Апостола Андрія Первозваного в Мюнхені у Німеччині.

   Тільки декілька днів ділило отця Стефана від ювією, повних 30 років служіння у Сремській Митровиці. Після урочисто відзначеного празника Вознесіння Господнього, у хвилині підготовки до Богослужіння, Бог покликав його до себе.

   Чималий внесок отця Стефана на народній ниві. Активно бере участь у діяльності українського гуртка „Коломийка“ у Сремській Мітровиці, потім є одним із засновників і Товариства української мови, літератури і культури “Просвіта”, беручи на себе різні обов`язки залучаючи і молодших. Численні активності отця, організування гастролей культурних товарист з України, організування та очолювання Літніх шкіл україністики, отець організовує паломництво на Україну. В останню годину туземного життя отець ділився думками щодо організування та активностей у ті дні оформленої Української національної ради Сербії і Чорногорії. Отець Стефан радить і просить братися до роботи, бо нам ніхто нічого не подарує.

       ІНФО СЛУЖБА ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”

[Home] [Statut] [Events] [Related links] [Bibliography] [Humor] [Photo Galery] [From Our History] [Our Literature] [We will never forget them] [o. Dmytro Stefaniuk] [o. Stefan Pitka] [Ivan Heric] [Vasylj Strehaljuk] [Antin Ivahnjuk] [o. Petro Ovad] [Ivan Svatok] [Billboard] [Contact us] [Buy our books]