Петро Бобрик, (США)

 Спогад про о. монсеньйора Дмитра Стефанюка

(1920-2003)

Ім’я Дмитра Стефанюка, або, як ми всі його називали в селі – Митро, вперше я почув від моєї мами, яка повернулася з похорону його батька Гілька Стефанюка. Мама нам розказала про всі дрібниці цього незвичайного похорону та про мученицьку смерть Гілька, якого вбили четники зараз після його повернення додому з Українського легіону. Гількові, як і багатьом іншим українським добровольцям, не була зрозуміла мета їхньої боротьби на теренах Боснії за незалежність батьківщини їхніх дідів і батьків, що віддалена від них понад тисячу кілометрів, що перед тим коротко була звільнена з-під совєтської окупації, а опісля загарбана з сторони нацистської Німеччини. З іншого боку Гілько був свідомий, що легіон українських добровольців робить собі багато ворогів між місцевим населенням та їхніми військовими частинами. Був переконаний, що в цій війні не зробив жодного прогрішення супроти людей та постановив втекти додому, повернутись до дружини та численних дітей.

Четники вивели Гілька з хати і повели до недалекого лісу на розстріл. Він переконував їх у своїй невинності, що залишив військо, щоб жити в спокою з своєю родиною. Четники Гілька не слухали. Штовхали   і били прикладами рушниць по голові. Його дружина Ганна (дівоче прізвище Терлюк), слідкувала за мужем, плакала й просила пустити чоловіка. Один від четників схопив її зо коси і вимкнув з голови шмат волосся. З лісу було чути страшний крик Гілька, пролунали два постріли. Тіло покійного находилося в похиленому на колінах положенні, з покладеною головою на землю...

На похороні всі люди оплакували небіжчика й молилися за упокій його душі. Але наша мама нам, дітям, найбільше розказала про плач і розпуку найстаршого сина Гілька Митра. Всі інші діти  плакали божевільно, не розуміючи, що діється.  Крім Дмитра залишилося ще семеро сиріт: Марія, Михайло, Павло, Стефка, Йосиф, Петро та Євгенія.

Мученицька смерть Гілька залишила глибокі рани у серцях родини, а особливо в Дмитра. Всі зауважили у його щоденній поведінці великі зміни. Одні розповідали подробиці про його дивну поведінку. Інші – що Дмитрові з’явився Ісус Христос і потішував його в стражданню. Навіть і я, якому було тільки шість років, бачив різницю в поведінці його між іншими парубками. Коли одного разу я пас корови, він ще здалека гукнув до мене: “Слава Ісусу Христу!“ і скинув капелюха. Мене це здивувало, бо, звичайно в нашому селі люди віталися з “Слава Богу“, або “Добридень“, не знімаючи шапки з голови.

Вихори війни приносили щоденні зміни, але краще нам не було жити. Чотири роди різних військ переходили крізь наші краї і кожне за собою залишало злидні й страх. Забирали худобу, зерно, насилу забирали молодих хлопців до свого війська. Мужчини старались уникнути насильної мобілізації, скривались по лісах, далеко за селом. Дмитрові вдалося уникнути цього нещастя. Кожного разу, коли приходило до короткого спокою, Дмитро приходив до нашої церкви в Дабраку (він жив дальше від нас), організував Молебні з вірними і навчав молодь основним правилам Святої Віри, церковного співу.

Після закінчення війни він повернувся на постійно додому. В селі було багато молодих людей, що із-за війни не поженилися, якою почав опікуватися Дмитро. Він  приготовляє вечорниці, забави, а в часі Різдвяного Посту вчить колядок, організує вертепи, з якими відвідує наші оселі. Кожне зібрання молоді розпочиналося молитвою. За зароблені гроші, що люди давали “колядникам,“ його старанням куплену запрестольну ікону Покрова Пресвятої Богородиці для церкви в Дабраку, яка тут находиться і сьогодні.

Відтак Дмитрові прийшлося відбути військову повинність у Словенії. Він писав довгі листи друзям у селі, давав свої пропозицій й поради. Пригадую листа, що вислав моїм братам Дмитрові і Стефанові, в якому просив молитись за нього. А коли прийшов додому у відпустку, не боявся у військовій формі провадити в церкві спів.

А коли з війська повернувся додому почав працювати в будівельній фірмі “Країна“ в Баня Луці. Замешкав у греко-католицького священика Фране Латковича, Генерального Вікарія для наших вірних у Боснії. Був талановитим та успішно опанував столярським ремеслом. Сконструював пристрій, на якому виробляв дерев’яні гребені (дефіцитний товар у комуністичному “раю“) та почав добре заробляти.

Отець Латкович бачив його ревність до Віри, побожність та інші чесноти, і вислав Дмитра на розмову до Владики  Гавриїла Букарка, Ординарія крижевецького. Після розмови з Владикою він залишив принадливу працю, продав свою “машину“ і все приладдя та виїхав до Рієки навчатись на Вищій теологічній школі. Його однокласники були набагато молодші від нього. Тому Дмитрові прийшлося пильно працювати над собою, щоб осягнути затрачене в молодих роках.

о. Митро Стефанюк одержує свячення з рук преосвященного Гавриїла Букатка

1955 р. комуністичний уряд заборонив працю цієї школи. Навчання Дмитро продовжив на Теологічнім факультеті в Загребі. 1958 р. Владика Г. Букарко вирішив богослова Дмитра Стефанюка висвятити в священики. Було це 5 липня. Кілька днів пізніше в рідній церкві в Дабраку о. Дмитро відслужив свою першу Божественну Святу Літургію. Одночасно він був першим священиком з української парафії Дев’ятина.

В цьому святі брав участь і я з своїми односельчанами. Здавалось – усі запитують: “Чи це наш Митро?“. А коли він підняв до молитви вгору свої руки, ми бачили набряклі від важкої праці жили...“

Наші священики були переслідувані. Сиділи по тюрмах. Дмитро,  як був ще студентом, виконував деякі адміністративні праці на парафії Лішня, опісля один час душпастирював у Козарці й Прняворі. Як столяр, “що має золоті руки“, безкоштовно в наших церквах направляв крісла, столи та інші меблі. Розпочав будову української церковці в с. Селище, незважаючи на заборону уряду будувати святі храми. Під загрозою тюрми він ходив по селах і збирав пожертви на цю мету.

А коли 1962 р. у Вуковарі утворено нашу греко-католицьку парафію, першим її завідувачем став о. Дмитро Стефанюк. Тут він проявив усі свої здібності...Але це вже інша сторінка його життя, про яку мені багато не відомо.

(Переклад з хорватської  Павло Головчук)

 Бл. п. о. Дмитро Стефанюк

(1920-2003)

 

   24 липня 2003 року у Філядельфії помер отець Дмитро Стефанюк, довголітний парох у Вуковарі, Xорватія.  Поховано його 28 липня.
   Народився покійний 6 листопада 1920 року у селі Прос’єк, парохія Дев’ятина у Боснії від батьків Iллі і Aнни, з роду Tерлюк.  Початкову школу закінчив у Xорвачанах. Працював звичайним робітником, і вже у зрілому віці відчув покликання стати священиком.  Ґімназію кінчає у Рієкі, а богословські студії у Рієкі і Загребі.
   За священика у нежонатому стані висвятив його владика Гавриїл Букатко у Загребі 5 липня 1958 року. Tого самого дня був іменований тимчасовим управителем парохії Лишня, де лишився до 11 червня 1958 року.  Перенесено його до парафії Kозарац, де лишився до 4 квітня 1960 р.  До 17 березня 1962 року завідував парохією Прнявор.
   Від 17 березня 1962 року він є парохом новозорганізованої парохії у Вуковарі.  Своїми силами він зорганізував цю парохію.  У самому місті купив хату у якій жив і відправляв богослуження. Почав підготовку до будови церкви і парафіяльного дому. В 1972 року о. Дмитро був назначений вуковарським деканом, в квітні 1978 за декана сремського. У вересні 1985 року Римськитй престіл надав йому звання монсиньйора.
   У жовтні 1968 року відходить до Kанади, до Вінніпеґу і там призберує фонди на будову церкви у Вуковарі.
   Kоли повернувся, зразу починає будувати церкву і парафіяльний дім на самому березі Дунаю. Kоли церкву закінчено, сталася велика повінь і церква завалилася.
   Aле отець Дмитро на здався. Він починає будувати нову церкву Xриста Царя. Церква мaє сучасну архітектуру у вигляді корабля. На цілу стіну у святилищі поставлено сучасну мозаїку роботи італійських майстрів.  Kоли вже почалися роботи над виготовленням іконостасу, в 1991 році вибухла війна. Під час боїв за Вуковар церква була дуже ошкодженна бо бої точилися біля самої церкви і навіть у церкві. Злочинна рука екстремістів назбиткувалася над трудом боголюбивого священика і розстріляла чудовий мозаїк із зображенням Xриста.  Самого о. Дмитра було депортовано до гарешту у Сремській Митровиці, звідки його визволено за допомогою о. Стефана Пітки. Xворий і знеможений виїжджає до Aмерики.
   В 1998 році, після того як Вуковар знову опинився під хорватською владою о. Дмитро Стефанюк знову приходить до Вуковару і, за допомогою тих українців, які там ще залишились, знову починає відбудову вуковарської парафіяльної церкви.  Він знову збирає кошти,

о. Дмитро Стефанюк перед важко ошкодженою вуковарською церквою в березні 1998р.(Фото М. Ляховича)

заохочує людей до роботи.  У підваллі церкви починає відправляти богослуження. Нажаль його похилий вік недозволив йому продовжити цю працю.  На парохію Вуковар назначені інші священики, а о. Дмитро залишається в Aмериці.
  

   Можна сміло сказати, що, блаженної пам’яті о. Дмитро Стефанюк, убудував своє життя до вуковарської парафії і до її парафіяльної церкви. Сподіємося, що вуковарська громада, якій він так відано служив, віддячиться йому бодай маленькою пропам’ятною плитою в парафіяльній церкві. На це собі о. Дмитро заслужив.
  

ВIЧНAЯ ПAМ’ЯTЬ!
 

[Home] [Statut] [Events] [Related links] [Bibliography] [Humor] [Photo Galery] [From Our History] [Our Literature] [We will never forget them] [o. Dmytro Stefaniuk] [o. Stefan Pitka] [Ivan Heric] [Vasylj Strehaljuk] [Antin Ivahnjuk] [o. Petro Ovad] [Ivan Svatok] [Billboard] [Contact us] [Buy our books]