Павло Головчук,

Михайло Петров-Гардовий

(1892 – 1983)

(спогад)

Минулого року сповнилось двадцять років від дня смерті щирого українського патріота, літератора і письменника Михайла Петрова-Гардового. Від часу  про повідомлення  про його смерть у “Новій думці“ 1993 р. я не мав нагоди   перечитати будь-яку згадку про цю Людину. Все своє життя він провів тихо, не висуваючи себе в перший плян, не шукаючи якогось визнання і почестей.

У цьому короткому спогаді  постараюсь дещо сказати, що не мав нагоди до цих пір зробити. Перші контакти між нами мали місце 1978 року. М.П. Гардовий звернувся до редакції “Нової думки“  за моєю адресою. Ми почали листуватись. Він виявився дуже культурною людиною, від якого приходилось мені багато дечого довідатись та навчитися. На перше місце він клав культурний розвиток нашого народу в тодішній Юґославії. До речі, сміло можна сказати, що він був великим югославофілом. Пізніше я довідався з якої причини, про що згадаю далі.

Ми обмінювалися думками на різні теми, не обминали  “заборонені“ справи, тобто імперську політику Совєтського Союзу, про що нам в той час не було вільно говорити. Мешкав він в Скоп’є, столиці Республіки Македонія. В цьому місті я був при війську майже дев’ятнадцять місяців і дуже полюбив цю країну, бо мені прийшлося як воякові, виконуючи кур’єрські праці, бачити чимало її міст. Македонію він уважав своєю другою батьківщиною.

М. Петров-Гардовий мав у м. Ровінь (Хорватія) квартиру. Тут проживав від весни до пізньої осені. На весні 1979 р. запросив мене з родиною (жінкою і трьома  дітьми) бути його гостями. На початку червня ми приїхали до Ровіню. Познайомившись з цією шляхетною людиною, якій було вже 87 років, не міг повірити в те, що ніхто б не дав йому ці роки. Правда, він вже не ходив так швидко як молодші люди, але настрій  його був подив угідний. Щодня довго їздив на ровері.  Він пам’ятав усі українські вірші, що їх навчив ще дитиною, а пізніше у школі.

Довідатися про деталі його життя, мені не пощастило. Я бажав докладно писати про його життєвий шлях, але дістав відповідь, що “є ще час...“

Народився він в околиця Херсону, на хуторі. З розмови було видно, що належав до господарської свідомої родини, якій важко жилося в ті часи заборони російським царським урядом  всього українського. Згадував найавторитетнішу для нього особу, історика Миколу Аркаса (1852-1909), що також  жив на Херсонщині, автора популярної забороненої москалями “Історії України“, який мав великий на вплив на його національний і культурний розвиток. Був його послідовником.

А ще я довідався, що М.П. Гардовий брав участь у наших Визвольних Змаганнях (1918-20) рр. та що опісля опинився в Загребі. Про це згадує він у вірші “О, Києве, граде відвічний!”: 

Я вважаю, що, може, він попав до тодішнього Королівства Сербів, Хорватів та Словінців разом з численними втікачами від більшовиків, що в той час прибули до Беоґраду. Свого часу від о. Романа Мизя я чув, що М. П. Гардовий вже на початку 20-х років мин. ст.. у Загребі видав збірку своїх віршів українською мовою. Якщо це дійсне, то можна сказати, що згадана збірка – перше українське видання нашою літературною мовою на цих просторах. Здається, що на цю тему ми з ним розмовляли, але деталі я вже не пригадую...

Опісля мав він жити в Беоґраді, а найбільшу частину життя провів у Скоп’є, де був викладачем в школі залізничників. Тут пішов на емеритуру, а відтак одружився з сербкою Милевою. З нею, як мені розказував, прожив найкращі роки життя. На жаль вона залишила його після 20-літнього спільного життя. У ровінській квартирі М.Г. Петрова, після її смерти, все залишилось, як було перед тим: він у  смутку і болю залишив на тому самому місці всі речі дружини, почав від літнього капелюха, якого пізніше подарував моїй дружині Ганні, до кухонного посуду...навіть і солі в сільничці. Трудно було Ганні переконати його, щоб зробити в приміщенні порядок – після двадцять років! На це вкінці він дав згоду.

На протязі двох тижнів, які ми з родиною провели в нього, наш “дідусь-професор“ віджив. Радів дітьми, розказував їм казки, писав для них віршики. Режим його харчування був дуже суворим:  вживав трохи городини, йоґурт, сухарі, чай, фрукти. Моя дружина звикла добре варити, готувати для нас різні “присмаки“, що йому подобалося. Не курив, ані не пив. Я, будучи у відпустці, до того вперше над морем, позволив собі трохи “святкувати“: попивав гарне істрійське вино, коньячок...Наш хазяїн, на мою пропозицію,  вперше в житті взяв до рота кілька крапельок коньяку, “скривився“ і промовив, що таке щось не годиться вживати.

Щовечора він рівно о 21-ій годині клався до ліжка. Піднімався щойно о 7-ій ранку, коли вже і дітям не спалося, а я повертався   до родини після того, як зранку наловив на вудку риби на снідання.

Був релігійною людиною. Перед мною молився щовечора і вранці. Був православного віровизнання, але глибоко шанував і католиків. Часто ходив до найвідомішої католицької церкви в Ровіні, храму св. Фуми, мощі якої тут зберігаються. Ми з ним були в ній також. Святій Фумі посвятив деякі свої вірші.

Його нездійсненим бажанням було знайти чесну, культурну і гідну українку, з якою б прожив останні роки життя. На жаль, мимо всіх старань, моїх та його інших друзів, не вдалося це зробити.

М.П. Гардовий просив мене приготувати до друку його рукопис перекладу “Слова о полку Ігоревім“ та історичних пісень-поем “Від Святослава до Богдана“, що я з охотою виконав. Деякі мої зауваження щодо малих орфографічних та інших помилок у рукописі, він взяв до уваги. Кінцеві мовну редакцію зробив о. Р. Мизь. Книжку видав Союз русинів і українців Хорватії, тобто редакція “Нової думки“ – видавець і технічний редактор Владо Костельник, 1980 року.)

Восени 1979 р. (про що знала тільки моя найближча родина) я поїхав до Гамбургу, з метою розглянути можливість прийняти мене на працю до української католицької парафії. Почали дискретні підготовки. На запрошення М.П. Гардового і цього року бути з родиною його гостем, я мусів якось “викрутитися“.

Він мав зі мною ще багато того обговорити, насамперед трохи більше розказати про себе, домовитися про видання всіх його поезій. А коли  в серпні 1980 р. виїхав до Німеччини, він це боляче прийняв. Ця “душечка-людина“ не міг зрозуміти чому я залишаю Юґославію, наш народ у ній, який потребує таких людей як я. Вище згадав, що він був великим прихильником цієї країни. Вважав, що в ній розв’язане національне питання, що соціялізм має людське обличчя, громадянам вільно виїжджати до всіх країн світу, за різницю від Совєтського Союзу. Такого режиму він бажав і Україні. Дуже симпатизував президента Тіто, особливо  за те, що мав сміливість супротивитися тиранові Сталіну. Щороку перед днем його народження писав українською мовою йому підходящого вірша. А тоді робив переклад на сербо-хорватську мову і разом висилав до його кабінету. Звідти діставав подяку від шефа Кабінету Президента.

А коли був перепис населення в Югославії та опісля оприлюднені статистичні дані про національний склад населення, виявилося, що в  м. Скоп’є проживає тільки один українець. Ним був Михайло Петров-Гардовий!

Виїхавши до Гамбургу, що від Баня Луки 1 600 кілометрів, я мав можливість тільки раз річно відвідувати родину. На жаль і Ровінь, і Скоп’є, не були мені по дорозі. Ми з М.П. Бардовим не тратили надію, що все ж таки знову стрінемось. Листувались постійно. Він надсилав свої вірші. Деякі з них я помістив в мюнхенській газеті “Шлях перемоги“. Влітку 1983 р. перестали від нього вони доходити. Останнього отримав датованого 18-м червня, в якім. Між іншим, написано: “Не маю чим похвалитися. Більше майже і не пишу (через очі) та мало і читаю, щоб не погіршало...”) Незабаром прийшла вістка від Романа Лаврова з Баня Луки, що наш Приятель 17 серпня відійшов у вічність.

В мене залишилося чимало його віршів, яких він сам написав, або пригадав від інших авторів, листів. Чимало його віршів написані проти російського комуністичного уряду та про колоніальну недолю України.  На жаль у мене тільки одна його фотографія.

Крім мене М.П. Гардовий мав багато приятелів. Відвідав його і мій друг Василь Стрихалюк, на жаль уже покійний, мав тісні дружні відносини з Романом Лавровим (теж уже в потойбічному світі), відомими культурними українськими діячами в Англії – родиною Марченко та іншими.

Нехай цей мій короткий спогад буде натомість китиці квітів на його могилу в далекому Скоп’є, яку, мабуть, не прийдеться мені відвідати.

Мюнхен, жовтень 2004 р. 

[Home] [Statut] [Events] [Related links] [Bibliography] [Humor] [Photo Galery] [From Our History] [Our Literature] [Nadia Ljahovic] [Roman Myz] [Pavlo Holovchuk] [Mihajlo Ljahovic] [Roman Lavriv] [Borys Graljuk] [Ivan Heric] [Vasylj Strehaljuk] [Myhajlo Petrov-Hardovyj] [Andrij Lavryk] [Jevhen Kuleba] [Orest Vlasov] [Ivan Terljuk] [Jaroslav Kombilj] [Short overview of our literature] [We will never forget them] [Billboard] [Contact us] [Buy our books]