Михайло Ляхович 

По моїй Боснії... 

Хоча я народився в рівнинній Воєводині і єдина гора, яку я в дитинстві міг бачити, була Фрушка-гора, що десь там далеко таємничо сіріла, кожна подорож до горбистої Боснії була для мене неабиякою приємністю. Коли кажу до Боснії перш за все думаю про села між Прнявором і Баня Лукою, в яких вже майже сто років живуть укра­їнці. Їхнє перебування і спільне життя з іншими народа­ми, залишило глибокі сліди в історії цього краю і його культурі, в побуті та економіці. Я і сьогодні знаю кілька сербів, які добре говорять українською мовою, бо жили в українському оточенні. Колись таких було багато більше. Теж не секрет, що українці з собою принесли до Боснії картоплю, це було дійсним відкриттям для туземного на­селення, яке відтак почало вирощувати оцю городину. І взагалі, українські і польські господарства, після пересе­лення в ці краї, були поступові і користалися на той час сучасними способами обробітку землі.

Сьогодні це все змінилось. Сумно виглядають колись багатолюдні українські колонії. Більша частина українців виїхала з горбистих сіл, шукаючи легшого життя. Найбільше виїхало до Воєводини: до Кули, Інджії, Верба-су, Сремської Митровиці, а також і до Хорватії: Вуковару, Петровців та Липовлян. Частина виїхала до Австралії і Канади, а інші пішли жити до міста — Прнявора або Баня Луки. Молодих людей у тих селах майже немає. І ті, що ще лишились, чекають слушної нагоди, щоби попа­сти на навчання або працю до міста. Залишились пере­важно старі люди, які або не мають до кого піти, або не можуть покинути своїх рідних порогів.

Пісні української теж не чути вечорами. Одинока наго­да заспівати — це весілля або «празник»*. Тоді заїжджаються українці з різних сторін і пробують відтворити те, чого більше немає.

Остання моя подорож до Боснії була і найпліднішою. А відвідав я майже усі села на шляху Прнявор-Баня Лука, у яких проживають українці: Лишня, Поточани, Хорвачани, Дев'ятину, побував і в самому Прняворі. У мене булобажання відвідати і Стару Дуброву і Каменицю, але мені сказали, що ці села більше не існують — залишився лиш ліс. 

Прнявор

Моя машина мчить у напрямі Прнявора і я нетерпели­во очікую на зустріч із знайомими.

Ось і він — Прнявор. Здалека видно вежі церков та мечетей. Вони ніби хочуть нагадати, що тут живуть люди різних націй і віровизнань, що він «Європа в малому».

На в'їзді до міста, з лівого боку, в очі впадає класична галицька стодола, накрита соломою. Пізніше довідуюся, що це обійстя Вовчуків. Обличчя цього міста формува­лось під впливом всіх національностей, які тут живуть, в тому числі й українців.

Моя машина зупиняється перед .хатою Богдана Ліського, на Болеславецькій вулиці. Сама назва вулиці цікава. Після другої світової війни, 1946 року, велика ча­стина поляків, які до Боснії прибули у той самий час, ко­ли і українці, за ініціативою польського уряду вернулися до Польщі. Поселилися вони переважно на Шльонську, в місті Болеславець. Тому міста Болеславець і Прнявор по­братались. У Прняворі є Болеславецька вулиця, а у Боле-славцю — Прняворська.

Богдана Ліського читачі журналу «Нова думка» знають як нашого дописувача з Боснії. Часто він з'являється з інформаціями про культурне та суспільно-політичне жит­тя Прнявора. Богдан за фахом економіст, але останнім часом його цікавила історія і політологія. Заочно студіює політичні науки. Але нас цікавлять його дослідження з історії югославських українців. Вже три роки Богдан об­биває пороги республіканських музеїв і архівів, вишуку­ючи записані сліди присутності українців на цих просторах. У нього чимало цікавих документів, які допо­можуть краще зрозуміти причини і умови, в яких відбулась іміграція українців з Галичини в ці краї, а та­кож і їхнє життя на новому місці. Коли я запитався його, що він конкретно досліджує, то він сказав, що призбирує всі матеріали, які стосуються культурно-освітніх організацій українців у Боснії, від переселення до початку другої світової війни; відтак «українські кооперативи», про яких до того часу мало писалося. Перша така кооператива офіційно заснована у Прняворі 1911 року і нази­валася «Греко-католицька щаднича каса». Але, Богдан зразу додає, ще знайшов такі дані, що перша така коопе-ратива заснована у селі Камениця ще далекого 1902 року, отже, зразу після переселення. Ці кооперативи мали ве­ликий вплив на господарсько-економічне життя українців у Боснії та на розвиток культури і освіти. Богдан досліджує і україське шкільництво (від переселення по II світову війну). Каже, що ще перед І світовою війною ук­раїнська мова вивчалась у деяких українських колоніях, що такі намагання існували і між двома війнами, але не було вчителів. Предметом його зацікавлення і велика група українців, які працювали у Завідовичах у фірмі «Айзлер і Олтріб», що переробляла дерево. Тут і деякі до­кументи, які говорять, що у Баня Луці існувало ук­раїнське товариство зразу після II світової війни, з 1945 по 1948 рік. Членами того товариства були українці, які з самого початку жили у Баня Луці, але пізніше засимілювалися. І сьогодні можна там зустріти такі прізвища як Войвода (колись Воєвода), або Федорич (ко­лись Федорчук), Пащенко та інші.

Богдан говорив і про свої плани зорганізувати святку­вання 80-ліття заснування першого українського товари­ства у Прняворі. Далекого 1909 року у Прняворі заснована «Руська читальня товариства «Просвіти», і це були перші спроби організованого плекання української культури.

«Хтось може подумати, що я поставив перед собою за­багато завдань», — каже Богдан. — «Але, треба знати, що до тої пори мало хто серйозно займався вивченням історії українців Боснії. Зараз я зазбирую документи, а відтак буду опрацьовувати окремі теми».

І вже коли я хотів попращатись з моїм господарем, на столі побачив книжку «Русини у Воєводині» Володимира Більні. На моє запитання, що думає про неї, Богдан не хотів багато говорити. Він тільки повторив слова деяких істориків, які сказали, що це несерйозна праця, яка не заслуговує більшої уваги через свою претензійність і на­вмисні фактичні неточності.

Богдан запропонував відвідати сім'ю Семаків, яка у культурному житті українців Прнявора виділяється ще з воєнних часів.

У Семаків вітає нас Зиновій, який був активним у то­варистві у 70-их роках. Його дружина-русинка з родини Хроміш. Приємно була здивована, коли я почав говорити з нею по-русинськи, хоча вона добре говорить і по-укра­їнськи.

Зиновій розповів про той період в історії товариства, коли він був головою. Він старанно зазбирував і зберігав кожний писаний слід праці товариства — дипломи, фото­графії, вирізки з газет тощо. У той час товариство справді осягнуло неабиякого рівня. Двічі воно гастролювало в Німеччині, в місті Карлсруе, Чотири рази виступало у Копрі (Словенія) на «Копарських зустрічах». Внаслідок того одержали запрошення взяти участь на фестивалі в Італії 1983 року. Виступ був дуже вдалим, про що писали і «Уніта» і люблянське «Дело». Виступали і по телебачен­ню, радіо, і на «Червоній рожі». А зараз, каже Зиновій, праця у товаристві занепала і потрібно нових зусиль, що­би вона віджила.

У спільній рідній хаті з Зиновієм живе і його батько Вячеслав Семак. Його згадує Володимир Костельник у своїй книзі «Русини і українці у НВВ».

Вячеслав Семак, або Славко, як його звуть, народився у селі Новосілка, Бучацького району. До Боснії приїхав 1928 року, коли йому було 20 років. А, до речі, його бать­ко Василь прибув до Боснії ще перед 1-ою війною і 1909 року був одним із засновників товариства «Просвіта» у Прняворі. Відтак, під час першої світової війни, будучи солдатом, опинився знову в Галичині. Вдруге він до Боснії приїхав вже зі сім'єю 1929 року.

За фахом Славко кравець, бо, як сам каже, колись у Галичині лиш ремісники могли жити. Земля була в посілості поляків, і люди доних ішли на заробітки. Це безземелля і важка праця були головними причинами переселювання українців до Боснії, де цісарська влада дава­ла землю, точніше ліс, даром. Славко Семак активний учасник II світової війни з 1943 року.

Після закінчення війни, коли 1945 року відновилася діяльність українського товариства, Славко Семак став його головою, а секретарем був Мілько Мельник. Найактивнішим у той час був драмгурток, який у постановці Мілька Мельника виконував п'єси: «Невольник», «Натал­ка Полтавка», «Наймичка» та інші. Товариство гастролю­вало у Вербасі і Інджії (Воєводина). Сходились на репетиції у домі о. Біляка та в хаті Петра Свідерського.

І наймолодший член сім'ї Семаків, Володимир, син Зи­новія, має своє тобі, яке йому забирає увесь вільний час. Це комп'ютер. Він учень початкової школи, але до комп'ютерів береться дуже серйозно бо, як каже, це май­бутність.

У Прняворі проживає ще одна людина, яка дуже бага­то причинилась до розвитку української культури у Боснії, а зараз майже забута. Це Іван Сваток. Він зараз на пенсії, на яку пішов через тяжку недугу. Контактує з малим числом людей і не говорить багато. З ним я стрінувся за посередництвом Богдана Ліського. Думаю, що потрібно написати кілька слів про цю людину, яка за­лишила свій слід у нашому громадському житті.

Іван Сваток походить з Детляку біля Прнявора. Учи­тельську школу скінчив у Дервенті. Учителював у декількох селах, а найдовше затримався у Штрбцях. Був членом Ради народностей і головою товариства ім.Тараса Шевченка у Прняворі. Він постарався, щоби до Прнявора прибув Юрій Шерегій, який відродив працю драмгуртка і танцювальної секції.

Іван Сваток був у групі інтелектуалів, які пробували під кінець шістдесятих років вирішити проблему статуса українців і русинів на всесоюзному рівні. Він був і учас­ником наради, яка відбулася у Новому Саді в присутності представників нашої народності з Воєводини, Хорватії та Боснії і представників Центральних комітетів Союзу ко­муністів Хорватії, Боснії і Сербії. За словами Сватка, на тій нараді їхній проект вирішення питання нашої народ­ності на югославському рівні відкинено і це був вирішальний момент у подальшому розвитку русько-ук­раїнської меншини в Югославії. До речі, наша народність тоді була розділена на три частини і кожна частина муси­ла самореалізуватися так, як було можливо у своїй ре­спубліці. У Хорватії тоді засновано Союз русинів і українців, а в Боснії Українську раду. Пізніше цю Раду перейменовано на Раду народностей і вона займалася плеканням культур народностей, які проживали у Боснії.Тому, що українці були найчисленнішою народністю, во­ни мали і найбільший вплив на працю цієї інституції. 3-поміж українців у ній були Іван Сваток, Йосиф Телєга, Микола Каган, Левко Приймак, Іван Петюх, а пізніше Василь Стрехалюк і Павло Головчук.

Багато про що говорили ми з Іваном Сватком. І про часи, коли вирішувалось чи до конституції ввійде форму­лювання «народність» чи «етнічна група», і про часи, коли вирішувалось питання прапора української націо­нальності у Югославії тощо. Вийшов я з його помешкання з переконанням, що про Івана Сватка треба буде ще пи­сати, бо своєю працею і намаганням він цього заслужив.

Блукаючи вулицями Прнявора, я натрапив на ще кілька слідів присутності українців у цьому містечку. По-перше, це вулиця братів Гевко. Вони були на стороні визвольного руху і були репресовані за свої погляди. У самому центрі міста — пам'ятник загиблим мешканцям Прнявора в часі II світової війни. Між ними і такі імена:

Олександр Побєдинський, Павло Корсун, Ілля Чобіт, Анна Голод та Славко Герич. 

Лишня 

З цим селом мене в'яжуть окремі емоції. З нього похо­дять мої батьки. Уся моя рідня з Лишні, але всі вони виїхали і тут вже нікого з родичів не маю.

Дідусь і бабуня разом з батьком прибули до Сремської Митровиці в 1958 році і бабуня там померла рік пізніше. Дідусь Йосиф вернувся до своєї дочки Анни у Прнявор і там помер.

Батьки мами, Катерина і Володимир Мисливичі, мали хату біля «кривого моста». В діда було сім дочок, їх життя значною мірою спрямував один факт. Дідусь мав великий нахил до фотографії, яка у той передвоєнний час у Боснії була мало відома. Перші знання про фотографування він набрав з якоїсь книжки, а перший фотоапарат зробив власними руками. Крім щоденної праці в полі і на госпо­дарці дідусь і його дочки робили фотографії і таким спо­собом зберегли від забуття чимало подій з життя українців Лишні.

Після війни дідусь Володимир пробував відкрити ательє у Баня Луці, навіть і приміщення купив. Але йому чомусь не пощастило і він це приміщення віддав під рен­ту. З їх майна лишилась лиш велика хата у Баня Луці. У 70-их роках дідусь і бабуня повмирали, а дочки розійшлись. Зараз у Лішні немає ані Ляховичів, ані Мисливичів, але з цим селом мене в'яжуть розповіді моїх батьків.

У Лишні зараз небагато українських хат. Переважно це старечі господарки, якщо їх так можна назвати. Молодь пішла за працею та наукою до міста. У похилих хатах, які нагадують галицьку архітектуру з початку століття, живуть двоє або й одна особа у поважному віці. Всі вони з ностальгією пригадують собі часи, коли у Лишні життя вирувало, а горами лунали дівочі і парубоцькі пісні.

Софія Мороз, з роду Писанюк, живе сама. Застав я її на подвір'ї, засипаному снігом. Хоча вже у поважних ро­ках вона і досі порається біля курей і корови. Саме тоді у неї була її дочка Віра, яка зараз живе у Баня Луці. Вона часто відвідує свою стареньку матір і помагає їй у роботі біля хати.

Віра Мороз типовий приклад молодої людини, яка пішла з села до міста, шукаючи кращого і легшого життя. Спершу Віра поїхала на заробітки до Австрії, як і багато інших у той час. У 1968 році переїхала до Швейцарії, але через поганий стан здоров'я батьків, вона вернулася до Боснії. Всі інші брати і сестри вже були розійшлись. Ярос­лав виїхав до Австралії, Галька через листи познайоми­лась з одним українцем у Англії і вийшла за нього заміж. Марія живе у Баня Луці. Віра теж живе у Баня Луці, де працює на заводі «Уніс» з 1973 року. Тут вона є активним аматором і членом президії культурно-освітнього товари­ства ім.Тараса Шевченка.

Через «гостинець» на протилежному боці від Софії Мороз живе Петро Штипула. Він купив хату у мого діда Йосифа Ляховича і розвалив її два роки тому. До речі, він розвалив усі господарські будинки і збудував нові. За­лишилась лише стара грушка, яка тут стояла в часах ди­тинства мого батька, і криниця, яку ціла Лишня знала як«Ляховича криниця». Вода вибрискувала з-під великого пня і славилася бистротою і холодністю. Зараз Петро Штипула її замурував, накрив бетоновою плитою і поста­вив замок, щоб воду не забруднювали. З тої криниці він провів воду до нової хати.

Цікаво було слухати, як говорить Петро Штипула. Не раз він на дивний спосіб вимовляв деякі слова, і я раз його спитав, як він це говорить? Він сказав, що говорить «по-бойськи». Виявилося, що Петро нащадок бойків, які теж прибули до Боснії, і від інших українців різнилися своєю мовою, убранням та деякими звичаями.

Неподалік, трохи вниз, умощена і хата Дмитра Мороза. Коли я його відвідав, він вже був хворий. Буквально через пару тижнів після нашої розмови я чув, що він по­мер на 85-му році життя.

Дмитро Мороз був одним з видатніших мешканців Лишні. Він тут народився, тут працював, жив і помер. От­же, ціле його життя у тісному зв'язку з цим невеличким селом, в якому до 50-их років жили переважно українці. Ще перед війною Дмитро був активним членом драмгур­тка, який діяв в рамках читальні «Просвіти». Він прига­дав і часи, коли у Лишні були дві читальні «Просвіти» — греко-католицька і православна. Було це за священника Василя Стрільчика, який прийшов до Боснії і почав на­вертати українців-греко-католиків на православ'я. З інших розповідей я вже знав про цю невеселу сторінку з життя українців у Боснії. Тоді велика частина українців перейшли на православ'я. Між ними і тими, які залиши­лись греко-католиками, настала велика ворожнеча. З ча­сом більша частина православних українців вернулася на стару віру, деякі з них вступили до різних сект, і тільки окремі ще й сьогодні лишились православними. У Поточанах ще стоїть церква, яку православні збудували і раз в місяць там відправляє сербський священник.

Після війни Дмитро Мороз спершу був рік учителем. Відтак став головою кооперативи, а коли у 50-их роках у Лишні засновано культурно-мистецьке товариство, він став режисером. У його постановці товариство виконало п'єсу «Сватання на Гончарівці».

Дві касетки, на яких я записав розповіді про минуле Лишні, запишуться дорогою пам'яткою про цього діяча і щирого уболівальника української культури.

У самому центрі Лишні, біля дороги, стоїть хата Євгена Мельника. Він зараз на пенсії, але ще працює у свойому млині, якого успадкував від батька. Той млин був привезений десь з Австрії ще в 1912 році. Спочатку його двигун працював на нафті, відтак на дровах і вугіллі, а зараз на електричному струмі. В тому млині працював ще його дідусь — Кирило Мель­ник, якого австрійська поліція, через його слов'янофільські ідеї, запроторила до в'язниці у місті Арад. Там він і помер.

Євген показує нам і «шуфлю», або знаряддя, яким відбирає кукурудзу або пшеницю. Ця шуфля має вісімдесят років, але він нею ще послуговується. Будівля млина також одна з старших у селі. Збудовано її 1921 ро­ку.

Дідо Євгена Мельника прибув до Боснії 1900 року з се­ла Коропець. Його маму Євку, яка у той час мала лиш три роки, десь у Угорщині украла одна угорка. На щастя, незабаром її знайшли.

Євген розповідає, що зразу після війни у Прняворі від­новилась діяльність українського товариства. До речі, це сталося після резолюції Інформбюро. Тоді Прнявор відві­дав якийсь майор Єж і порушив справу відновлення діяльності. Він був і в Лишні, де організовано товариство ім. Богдана Лепкого, а у Хорвачанах — товариство ім. Івана Франка.

«Я танцював в нашому танцгуртку, яким керував Мілько Мельник», — каже Євген. — «Керівником хору був Володимир Савяк, а пригравав Євген Петришин. На­ше товариство виступало у Прняворі, Камениці, Хорвача­нах, Лишні, а пізніше у Каніжі з п'єсою «Сватання на Гончарівці». Виступали й у Баня Луці, Сараєві...

В 1957 році з товариства вийшов Мілько Мельник і його очолив Іван Сваток. Все таки перерва була довга і товариство ожило щойно 1965 року, коли до Прнявора почав приїздити Юрій Шерегій з Чехословаччини. Він відновив працю драматичного, а також і танцювального гуртків. Тоді товариство на репертуарі мало п'єси «Безта­ланна», «Маруся Богуславка», «Мати-наймичка» та інші...». 

Поточани

Поточани зразу після Липші, коли їхати дорогою з Прнявора до Баня Луки. Вони теж розкинулись по гор­бах. Хата від хати віддалені 100-200 метрів, а то й кілометр.

Перша особа, з якою я говорив у Поточанах, була Євка Коваль, з роду Боруцька. Вона живе сама. Її чоловік Дмитро помер пару років тому, а діти , яких було дев'ятеро, ро­зійшлись. Одна дочка живе у Лачарку біля Сремської Митровиці, друга в недалекому селі Гаєви віддана за Петра Самборського, дві дочки живуть у Баня Луці, одна у Липші, а наймолодша — у Старих Бановцях поблизу Белграда. Один син у Славнонському Броді (Хорватія), а два — у Відні.

Євка каже, що вона з роду полька, а належить до тих поляків, які разом з українцями прибули до Боснії. Всі вони говорили між собою українською мовою і плекали майже всі українські звичаї. Після II світової війни, 1946 року, коли велика частина тих поляків виїхала до Польщі, виїхали і батьки Євки Коваль. Майже кожного другого року вони взаємно відвідувались. Рік тому, у по­важному віці померла мама Єви, коли в неї вже були правнуки. Шкода, що не зроблено фотографію п'яти ге­нерацій одної родини.

Євка Коваль родом з Лишні. Вона собі добре пригадує минуле цього села. Окремо добре пам'ятає братів Грегусів — Павла, Олексу і Михайла, яких в цілому краї називали «льонниками». Всі вони були на зріст невисокі, але дуже любили скоїти сварку або бійку. Не раз танці через них кінчались пролиттям крові.

З Євкиних уст я записав і немало галицьких народних пісень. Одну з них подаю:

Або віват:

Бабуня Євка показала мені і старовинний спосіб прядіння. Знаряддя до прядіння називається пряслиця, кужілка і мотовило. Усе це Євка Коваль ще зберігає як пам'ятку про минулі часи.

Варвара Тимків теж живе сама. Коли я її відвідав, у неї у гостях була її дочка Ольга Овсік, яка живе у Воєводині. Вона недавно лишилась вдовою і тому приїхала до рідного села, щоб взяти метрику свого помер­лого чоловіка Миколи Овсіка. Але вона тут стрінулася з тою проблемою, з якою стрінувся не один українець у Боснії. Йдеться про неточне записування прізвищ прибу­лих українців місцевими службовцями. Почувши незви­чайні прізвища, вони не знали як їх записувати, і кожний записував на свій лад. Так настала плутанина з прізвищами. Наприклад родина Причепа вже має три різні варіанти свого прізвища: Прецепа, Працапа, Прецеп. Прикладів багато. Прізвище Овсік змінилося на Овшек. Тому Ольга Овсік мусила не раз іти до священника, щоб нарешті видав її метрику з таким прізвищем, яким вони зараз всюди зареєстровані — Овшек. Батьки Варва­ри прибули до Боснії 1907 року з села Долини Бучацького району, Тернопільської області, її чоловік Євген Тимків, або Тимко, як його всі звали, народився 1897 року в селі Коропець. Він з батьками прибув до Боснії 1901 року. Спочатку вони поселились на Дуброві. Його батькові Томі Тимкову там призначено 120 «дулумів»* лісу, але він все це залишив своїй дочці Насті, а сам купив у Поточанах 80 дулумів і туди пересилився.

Зараз у Поточанах мало українських хат. Тут живуть ще Лопатки, Єва Коваль, Кулешки. А колись тут жили і Гільчишини, Калинюки, Варениці, Кваснії, Бригадирі та інші. Вони роз'їхались по Югославії, а деякі виїхали до Австралії.

Варвара народилась у сусідньому селі Хорвачани 1908 року. Вона теж добре пам'ятає часи розколу на право­славних і греко-католиків. За її словами усе це через свя­щенника Василя Стрільчика. За допомогою деяких однодумців він намовляв людей переходити на право­слав'я. Багато людей перейшло, бо Василь Стрільчик знав як з людьми поводитись, не брав у них грошей за свою службу^ гарно співав, засновував драмгуртки тощо. Коли він зник, люди почали повертатися на стару віру, але деякі родини до нині лишились православними як Берчук, Бойко, Магаляс, Федоран. Це "все діялося між двома світовими війнами.

Варвара пригадала собі і часи війни. Вони жили біля гостинця і кожне військо заходило до них. Окремо гостро у пам'ять врізалися так звані «черкези». До їх хати прий­шли на самий Свят вечір. Тоді і забили Марину Жак, яка втікала з дитиною. Вони стріляли за нею і вбили її, а ди­тина лишилася.

Гаєви

Щоб дістатися до цього села, треба їхати машиною двадцять хвилин з горба Коїн Хан. Село розташоване у лісі, трохи віддалік дороги Прнявор — Баня Лука.

Насамперед відвідав Петра Самборського. Він один з небагатьох молодших людей, який залишився у Гаєвах. Усі інші розійшлись у різні сторони. За словами Дмитра, батька Петра, перед II світовою війною у Гаєвах було 80 хат — все українці. Жили тут родини: Рудик, Ласик, Пакушевський, Ходинь, Чорний, Бойко, Рава, Бурлак, Пацюк, Кісіль,  Беч, Семчук, Заєць, Заболотний, Всенціцький, Грабас, Береза, Дем'янчук, Закамарок, Курман. Всі вони, коли приїжджали з Галичини, дістали по 116 дулумів «царовини», тобто лісу, якого корчували, відтак орали, а дрова продавали на залізничні шпали — «швилі». Зараз у Гаєвах проживають Самборські, бабуня Закамарчиха, Налесники, Гарголінські і Боднарі.

Дідо Самборський сказав, що його батьки, а і він з ни­ми, прибули до Боснії 1912 року з повіту Рогатин. Йому тоді було шість років.

У домі Петра Самборського такі зручності як і в місті. Петро займається хліборобством, але й іншими способами заробляє на прожиток своєї сім'ї. У його посілості старий млин у самому обійстю і ще два сучасні млини, — один у Поточанах, а другий в одному віддаленому селі. В тих млинах працюють його сини. Вдома він має машину до вирізування дощок і стовпів з дерева. Все це йому прино­сить неабиякий заробіток.

Тутми застали і Михайла Зайця з Баня Луки. До Гаєвів він приїжджає лише на «вікенд», до батьківського дому. Працює він у банялуцькому ІНЦЕЛ-у. Я його за­питував як зараз виглядає село Камениця, колись міцний центр української культури. Він сказав, що він там часто приїжджає своїм грузовиком, та що там зараз нікого не­ма. Всі до одного виїхали, а перед війною там було біля сто хат, читальня «Просвіти», хор, монастир, крамниця тощо. Підприємство ІНЦЕЛ, яке займається переробкою дерева, засадило там ліс. Лишився лише цвинтар, як німий пам'ятник і свідок минулих часів. На тому цвин­тарі раз в рік, у травні, з'їжджаються колишні мешканці Камениці, розшукують місця, на яких колись стояли їх хати, в яких вони народилися і де прожили щасливі роки дитинства. Шукають і плачуть...

Дев'ятина

До цього села у горах мені було найважче добиратись. Майже півтора години я їхав болотистою гірською доро­гою, поки добрався до перших хат і перших слідів перебування українців у цих лісах. Були це залишки старих стодол і хат, накритих соломою, в яких вже ніхто не живе.

Дев'ятина почала заселятися українцями 1898 року. Прибули вони з повітів Бучач, Підгайці, Скалат, Тер­нопіль, Бережани, Рогатин, Рава Руська, Сокаль, Товмач та інші. Перед II світовою війною, за даними календаря за 1940 рік, парафія Дев'ятина нараховувала 1500 душ. Зараз Дев'ятина свою долю поділяє з іншими оселями у Боснії — щодень стає порожнішою.

Насамперед зайшов я до Івана Солонинки, голови Міської спільноти, до якої належать села Дев'ятина, Ко-ляни і Друговичі. Зразу, на початку розмови, довідався, що недавно за свою працю Іван дістав срібну медаль. Він каже, що найбільшою проблемою Дев'ятини є молодь, яка відходить до міста. З молодших у селі лишився тільки Михайло Головчук, який обробляє землю власним трак­тором і виробляє бочки. У селі тільки одна дівчина. Іван каже, що недавно виголосили самовнесок для забезпечен­ня робочих місць і це мало бути продовженням акції, за­вдяки якій було створено 1500 робочих місць для молодих людей на території общини Лакташі.

Іван Солонинка землероб. Має 70 дулумів землі і один гектар лісу. Все таки він, як й всі інші мешканці Дев'яти­ни, найбільший заробіток має від черешень. Якраз на цих горбах склалися дуже вигідні кліматичні умови для виро­щування черешень. Влітку ціле село, коли черешні дозрівають, виглядає як один великий сад. У Івана четве­ро дітей. Стефан, скінчивши середню школу, став ме­ханіком по обслуговуванню медичних апаратів, але ще не працює. Борис ходить до сьомого класу початкової школи у Хорвачанах, а Леся — до п'ятого класу. Друга дочка, віддана за Михайла Головчука, живе у селі.

Зараз село Дев'ятина начисляє 58 хат і 150 людей. Во­но розкинулось у довжину на 16 кілометрів.

Другий чоловік, якого я відвідав у Дев'ятині, був Андрій Головчук. Ще його батько Григорій Головчук при­був з села Яцьків Бучацького району. Андрій мені сказав, що зараз у селі живуть сім'ї: Сапун, Москалюк, Гнатик, Головатий, Лищишин, Рацький, Солонинка, Гуцман, Бучко, Пєкний, Комарчевський, Готюр, Кулешка, Трач, Ребчин, Маркевич, Прихода, Герасимів, Стасишин, Костюк, Борушенко, Бортюк, Кобиця, Шинкарук, Овсік, Робак. Всі ці родини займаються хліборобством та вирощу­ванням черешень. Хоча земля слабенька, за допомогою штучних добрив можна з неї вижити. У селі дев'ять трак­торів.

Родина Головчуків, крім землеробства, займається і боднарством. Цього ремесла Андрій навчився, коли моло­дим працював з майстрами. До речі, він спочатку вироб­ляв вікна і двері для дев'ятинських хат, а відтак, коли люди почали купувати готові і дешевші, він почав вироб­ляти барилки різного розміру. Пізніше, коли його син Михайло одружився, він перебрав від батька це ремесло. Матеріал для бочок заготовляють у власному лісі, а готові барилки продають на ярмарку.

Дядько Андрій Головчук належить до тих наших лю­дей, які самотужки вчились і осягнули досить високого рівня знань. Під час II світової війни він збирав дітей і вчив їх читати і писати. В 1944 році перебував у Прняворі на учительських курсах і одержав грамоту, що давала право вчителювати. У Дев'ятині назбирав 45 дітей ук­раїнської, польської і сербської національності і вчив їх до 1946 року. У той самий час у Хорвачанах вчителював Кость Фіґурик. Після війни Андрія заангажували перепи­сувати церковні книги народжених. Ціле своє життя Андрій був і церковним діячем. Він був, і досі ще є, дяком у дев'ятинській церкві і першим помічником і дорадни­ком кожного священника, який перебував у цій парафії.

Від дядька Андрія я записав і кілька гаївок, яких у Дев'ятині вже нема кому виконувати.

У цьому селі я ще стрінувся з Михайлом Рацьким, ко­лись активним членом культурно-освітнього товариства «Українець». Це товариство засноване зразу після II світової війни. Активніше воно почало діяти, коли Ми­хайло повернувся з війська, в 1951 році. Він тоді став і головою товариства, керував і танцювальним гуртком. Хором керував Андрій Головчук. Десь в 1968 році праця в товаристві занепала, але наступного року вона знову відновилась. Головою знов став Михайло Рацький, секре­тарем Йосиф Головчук, а бухгалтером Іван Гуцман.

«Невольник» була першою п'єсою, яку поставили дев'ятинські аматори. П'єса йшла у постановці священ­ника о. Любомира Рамача. З тою п'єсою товариство висту­пило у Дев'ятині 1967 року. Ролі виконували: Михайло Рацький, Стефка Трач, Володимир Костюк, Йосиф Головчук, Іван Ґотюр, Славко Головчук, Іван Гуцман, Петро Баця, Стефка Ґотюр, Катерина Кутна, Надя Головчук і Люба Рацька.

Репетиції йшли в школі. До речі, це була покинута ха­та одного поляка, який виїхав до Польщі. З тою п'єсою вони виступили й у Хорвачанах, Прняворі, Баня Луці.

В 1968 році товариство поставило п'єси «Поворот з Чернігова» та «Чорт не жінка». З тими п'єсами виступали в Хорвачанах, Лишні, Козарці і Прняворі.

В 1977 році знову відбулися виборчі збори товариства і головою обрано Славка Гнатика, секретарем — Михайла Рацького, а скарбником — Мирослава Пителя. Хор това­риства виступав у Баня Луці на огляді українських культурно-освітних товариств. Тоді виступили ще товариства з Баня Луки, Прнявора і Козарця.

На жаль, 1978 року діяльність товариства цілком при­пинилась і не відновилась по сьогодні. Люди розійшлись, пішли з села і не було з ким працювати. Так товариство «Українець», яке у Дев'ятині проіснувало понад ЗО років, погасло.

Найсумніше враження на мене зробив будинок почат­кової школи у Дев'ятині. Це єдина школа в Югославії, яка названа іменем Тараса Шевченка, але — і вона не діє. У селі нема дітей і не оплачується там тримати учи­теля. Тому дев'ятинські діти кожного дня ідуть до школи у Хорвачани, які від Дев'ятини віддалені три кілометри. Цю відстань діти долають пішки.

Згадану школу збудовано після землетрусу 1968 року. Фінансові засоби дав українсько-американський комітет допомоги. Вони дали біля 15.000 доларів. На урочистостях з нагоди відкриття школи промовляв Іван Сваток, висту­пило сільське товариство «Українець». Школа діяла лиш 4-5 років. У тій школі діти вчилися української мови. Один час з учнями робив Михайло Рацький. Він переваж­но ставив танці і вчив співу. Але, коли число дітей настільки зменшилося, що вже не було сенсу оплачувати учителя, школу закрито. Відтак у будинок перебралася молодіжна організація, але, коли й вона перестала діяти, школа цілком опустіла.

Вже вечоріло, коли я вирушив болотистим шляхом вниз, в напрямі дороги Прнявор-Баня Лука. За останніми хатами, які закривались густим лісом, мені назустріч з'явилась група дітей. Ішли вони до Дев'ятини. Загово­ривши до них, переконався, що всі добре говорять по-ук­раїнськи. Моє здивування було велике, коли довідався, що не всі вони українці. Було між ними і двоє сербських дітей, але й ті говорили по-українськи. У групі були:

Олександр Лищишин, Надія Петиль, Євгенія Сапун, Ілля Лавринович, Марія Перак і Наталія Рацька. Вони мені сказали, що кожного дня ідуть до школи до Хорвачан, і що там вчаться і української мови. Викладає їм учителька Ярослава Галич.

Хорвачани

Коли діти, яких я стрінув на дорозі, згадали учительку Ярославу Галич, я постановив її відвідати. Вона з чо­ловіком і дітьми живе у державному будинку в самому центрі Хорвачан. Учительську школу кінчила у Сремській Митровиці. Насамперед працювала у Скендер Вакуфі, а відтак переселилася до Хорвачан. Коли про неї довідався Василь Стрехалюк, педагогічний радник з пи­тань навчання української мови у Боснії, він доклав чи­мало зусиль, щоб вона почала викладати українську мову. В 1979 році у Прняворі відбувся семінар для учи­телів української мови, і з тих пір вона почала працюва­ти. Спочатку вчила у Хорвачанах і Поточанах. Зараз лиш у Хорвачанах. Колись було 45-ро дітей, а тепер 35, від першого по восьмий клас. Діти поділено у три групи: І гурток 1-4 класи, II гурток 5 і 6 класи і III гурток 7 і 8 класи. Кожний гурток має на тиждень два уроки. Це вона зараз робить позачергово. І попри скромну винагороду, вона каже, що не перестане вчити дітей української мови.

Навчання української мови у Боснії регульоване зако­ном, який зобов'язує дітей відвідувати виклади. Це так з 1975 року. Оцінка виставляється числом і входить у річну пересічну оцінку. Якщо дитина не прийде на урок, це зазначується як невиправдана відсутність. Деякі діти купи­ли власні підручники, а більшість їх бере з бібліотеки. Славка каже, що у своїй праці не має особливих проблем, бо майже всі діти у родинному домі говорять рідною мо­вою, а в школі вчаться читати і писати.

Славка зорганізувала і танцювальний гурток, який ви­конує українські танці. Виступають з нагоди різних свят, а з танцями «Гопак», «Микола» і «Катерина» виступали і на бієнальному огляді фольклору народностей у Прняворі.

Це була і моя остання зустріч, остання розмова з діячами культури між українцями у Боснії, з людьми, які на Балканах донесли українське слово до сьогодення.

Моя машина мчала в напрямі Вуковару, а мені не да­вали спокою питання: як довго ще буде у Боснії звучати українська мова? Чи й ті села поділять долю Камениці, яка більше не існує? На ті запитання я не знаходив відповіді.

1989 р

[Home] [Statut] [Events] [Related links] [Bibliography] [Humor] [Photo Galery] [From Our History] [One century of Deviatyna] [Education in Deviatyna] [Priest's memories] [One village-two saints] [70th anniversary of "Ridne slovo"] [Sremska Mitrovica] [The architecture of our churches] [Kozarac] [Deviatyna] [Deviatyna 2] [Ukrainians in Bosnia] [Easter in Deviatyna] [My Bosnia] [Ukrainians in Bachka and Srem] ["Karpaty" - Vrbas] [Our contribution to the Free Ukraine] [Rev. Josaphat Jean] [Memories, memories...] [Ukrainian in our schools] [100 Anniversary of Yuriy Sherehiy] [Our Literature] [We will never forget them] [Billboard] [Contact us] [Buy our books]