 |
||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
|
|
Відірвано від забуття
Розмова з Любіцою Паньків з Шіду
Багато українців з наших просторів зацікавлені дізнати більше про своє минуле, тобто точніше зясувати ту частину української історії, яка відноситься на переселення українців з Галичини до Боснії у часі 1890-1915 років. Я вже зробив декілька записів на цю тему. В них я говорив з тими переселинцями, які зараз живуть у Сремській Митровиці. Цей запис відрізняється від попередніх тим, що в ньому я подаю дані з історії одної української родини у місті Шід. Шід – місто, котре знаходиться на границі Сербії і Хорватії, а належить до регіону Срем. В Шіді існує греко-католицька церква „Преображення Господнього” а парафіяни – закарпатці-русини, яких в Шіді є чимале число. В тій українській родині є старша жінка, якій ім’я Любіца Паньків. З нею я і провів цю розмову. - Мене цікавить, з котрої ви родини, хто з ваших доселився, де вийшли заміж та про вашого чоловіка. - Мій батько доселився з Галичини. - Скажіть зараз як вони називалися. - Мій батько називався Петро Логінський. Він мав п’ять років, коли доселився. Вони мали залишитися тут десь коло Вінковців, тут їм давали землю, але як їм не подобалося бо не було досить лісу, а вони йшли задля лісу, пішли до Єваджіїв, близько Тешня, 17 км. від Добою. - Чи знаєте котрого року це було та преблизно звідки? - З Галичини, а ніколи не питала звідки точно, не знаю. - А коли доселився ваш чоловік? - Його дід був лісовий(шумар) там в Україні і називався Федько, а його батько називався Андрій. - Де ви впізналися? - Вони також жили в Єваджіях, мали хату близько мого батька. Вони продали хату одному беґові і переселилися до Ґрабовиці, тут купили хату від одного попа. - А де то знаходиться? – Коло Добою, це на дорозі між Добоєм та Банялукою. Панькових було п’ять братів та одна сестра і Логінських було так само, а в Єваджіях були ще тільки Ковалєвські і їх було три брати. Вони також жили там близько мого батька. - Скільки українців було у Ґрабовиці? – Були тільки Панькові і ніхто більше, а ми там жили в цілости як усі інші. В Єваджіях я жила до 17-го року, коли віддалася (вийшла заміж), до церкви нікуда не ходила. - Чи знали ви де була найблишча українська церква? - Була в Деревенті та Прняворі. - Чому вирішили переселитися до Срему, та коли це було? - 1964 року. - Чи вас хтось намовляв чи щось інше? - Ми жили на одному горбі у Ґрабовиці, де не було зовсім води. Вода була тільки в потоці, а коли персохне не мали води зовсім, мусіли тягнути її з ріки в дішках волами. - Чим занимався ваш покійний чоловік? - Він був столярем, мали ми і землі. Українці будували хати, мурували, покривали, були добрі ремісники. Ніхто з них не йшов в ремісничі школи. - Чи в родині був хтось столяр, від кого він навчився, чи був самоукий? - Був самоукий, а його дід служив у жандарів в Тешні. Він з Тешня преніс котел (казан) на плечах до Ґрабовиці, 30 кілометрів, так був сельний. - А звідки прийшли Панькові? - Не знаю про них, знаю, що мій батько прийшов 1900 року і мав п’ять років. - Чи вам бракувало іще щось крім води, чи вас щось примусило? - Ні, в Ґрабовиці була дуже недобра земля, в Єваджіях була краща. Мій батько мав 7 років, коли повмирали його батьки, оба в трйох тижнях, а його сестра мала 11 років. Я завжди заплачу, так мені буде жаль. Хто їм купив одіж, взутя? А був ще і молодший брат Михайло. І вони бідні якось хату збудували від каменю. Хто їм поміг, це ми нікого не питали та не знаємо. Знов мій батько..., а покажу тобі знимку, до якої хати я віддалася. Наша не була покрита соломою, але черепом. Нас було дванадцятеро дітей, а в них було чотири брати, а в них хата була накрита соломою. І кажу тобі, намучилися, Боже охорони, купили землю від того стрийка, від цьоці і ще як мучилися. Навколо нас самі мусульмани, перша хата – мусульмани, тут стрийко Стефан, а трохи дальше бабина хата, мамина мама. Тих інших ні не запам’ятала, тільки бабу, була в неї від своєго дев’ятого року. Вона була сама і тому я була в неї. А далі було ще дві хати Ковалєвських, а усе інше мусульмани. - Що ви зробили з майном, коли верішили відселитися? - Продали, могло тоді продитися, але так „будь за що”, а це було 1954 року. - Як ви вибрали піти в Шід? - Олекса і його брат Стефан ішли шукати в Мітровицю, до Інджії, шукали де б що купити. Вибрали Шід, а краще було б, як би це було в Мітровиці або Інджії. Ми тут намучилися. Вибрали тут, а Стефан не хотів, залишився в Босні, його дружина була сербка. - Як було, коли ви прийшли сюди? - Купили землю, тут край дороги, будували хату. Того року ще людей тут будували хати, а того самого року тут поплавив той шідський канал (рів) „Шідал”. - З чого ви тут жили? - Робили землю, а Олекса ще займався столярством, а пізніше дістав роботу в будівничиму підприємстві „Ґрадітель”. Робив в Новому Саді і всюди. - А ваші діти де народилися? - Усі троє народилися там. - Чи ви мали якісь зв’язки тут з церквою? - Йшли тут до русинської. - Хто тоді був тут парохом? - Був о.Никола Ердель. - Як він відносився до вас? - Був добрий для нас, не був довго, пішов до Німечини. Після нього прийшов якейсь о. Василь, забула призвіще. Отець Василь був бідна людина, дуже добрий для нас, приходив святити хату. Я йому зварю каву а він каже „Подивіться, а ви і цього маєте”. Він мав п’ятеро дітей, а дружина в нього була якось ... Ми були добрі і з часними сестрами (монахинями). - Чи було тут ще українців, коли ви доселилися? - Були в Бачінцях, а в Шіді не було нікого. - Вам це не заваджало дуже, бо ви і там не жили між українцями. - Ні... Нас насварила одна невістка від Панькових, яка мешкає в Кулі, де є багато українців і каже: „ Які ви українці, не знаєте говорити по українське.” Які можемо бути? С ким ми могли говорити? Мамин батько був італієць, в хаті розмовляли по сербське, він не міг говорити по українське. Деколи мамина мама дещо сказала дітям по українське, коли його не було в дома. Як вийдеш, стрийна також була хорватка, не вміла, і їхні діти не вміли. С ким могла говорити? Мама також слабо знала по українське, коли віддалася, батько також рано залишився без батьків. - Але ви свідомі того, що ви українці? - Я любила, ще як любила наших українців. Мені в серці приємно тільки, коли спімнуть українця, когось з українців. Здається мені ніби мені хтось щось подарував, коли хтось спімне Україну. Не знаю чому мені так. Там де віддалася в Ґрабовиці свекор і свекроха були справжні українці і говорили, але я мало була з ними. Ми зовсім говорили по мусульманське – сербською, яле якось інакшою мовою. - А як цей свящиник, чи приходить до вас? - Отець Михайло, з ним ми дуже добрі. - Може тому бо о.Михайло і ваш син Андрій були товаришами? - Він якось добрий, дружина його файна, шанована. Я коли піду до церкви, після Служби Божої вона каже: „Зараз вас о. Михайло відвезе до дому.” Я деколи прийду раніше до церкви а вона каже: „Сідайте-но тут, не чекайте на дворі.” - Ви, крім усіх ваших труднощів, приймали чужі діти-сироти на домашнє вирощування. - Так, ми приймили двох хлопців, вигодували. Старший народжений 1972 а молодший 1974 року. - Чи то було з рахунку, чи з милосердя? - У той час в Шіді давали такі діти. Тут була одна сусідка, а її син працював у тій соціяльній установі, котра старалася про бездомних дітей. Я працювала у „Мітлярні”, яка росформована, а я тоді пільнувала доньчиного сина – мого внука. І той сусідкин син запропонував мені взяти одного малинького хлопця, бо внук був уже трохи більший. Я тоді так жартуючи сказала „можна”. Після якогось часу він прийшов і каже: „Ходім по того малого до Мітровиці.” Та дитина була в Мітровиці в шпиталі, здибали його покинутого під якимись сходами. - Чи держава щось платили за це? - Слабенько. - Чи це було достатньо, щоб дитину вбрати і годувати? - Вбрання вони давали а для їжі давали гроші, але це було зовсім слабенько, скільки це було б в нинішних грошах, не знаю. - Що могли купити за ті гроші, наприклад, мішок муки? - Могли купити їжу для дитини і ще трохи залишалося. Ми мали корову так, що не мусіли купувати молоко. Той старший мав шість тижнів, коли ми його взяли, а той другий був так само, ще менший. Я їх взяла і тоді вже нігди не могла працювати, а було додатково трудно, бо Олекса майже ніяк не був вдома, з своїм підприємством працював по інших містах. Приходив деколи суботами та неділями. Не могла нігди працювати бо мали поле, мали корову, були діти а була і баба. - Чи Олекса отримав пенсію і коли помер? - Він працював 25 років а пенсія була маленька. Олекса помер 1987 року. Раніше тут були монахині, українки, тепер їх тут нема більше. Між ними була одна старша сестра, дуже добра. Ми впізналися з ними, коли йшли до церкви. Мій Олекса більше разів дещо в них поробляв. Вони досить часто приходили до нас, бо ми тут були одинокі українці. - Ви напивно приготовляли українські страви. - Напивно, що так, варила борщ, обов’язково вариники, завиванці, греби на Святий вечір, коли мусить бути дванадцять страв,коли також простирали сіно на столі. - Чи це робите ще й тепер тут? - Тут зійдемося, і куття, сухі сливки, капусти, горох, буде дванадцять страв. - Чи ви носите кошик зі стравами на посвячення на Великдень? - Обов’язково, але ми святкуємо і празник (славу) святого Йована. - Як до того прийшло? Чи це така „слава”, яку мають серби? - Знаєте як, ми не взяли її, але, коли переселювалися, там в Україні, в їхньому осередку це був церковний празник. Коли рушили звідтам, священик їм сказав: „І там святкуйте той празник, не напускайте. Це великий святий. - Як ви трактували той празник, чи на зразок православної „слави”? - Зійдемося ми рідні і святкуємо в колі родини. Були оден час покинули, тоді захворів мій син Воя і баба Іванка, і тоді ми сказали, не будемо більше покидати. Так це золишилося і так буде, поки я жива...
Родина Панькових в Ґрабовиці. Любіца стоїть друга з ліва а перед нею стоїть донька Надія Висновки: Перший раз дізнаюся про факт, що переселинцям давалася земля і коло Вінковців. Друге, потверджується факт, що наші люди йшли, бо їм хтось обіцяв дістати лісу, що тоді вважалося багатством. Третє, ця жінка ціле своє життя проводили в оточенні інших народів, а любов до свого українського ще досить сильна, а також досить добре збережена память про своїх предків.
Сремська Митровиця, 11 листопада 2006 року
Петро Ляхович
|
