КЛИЧ СТАРОї СТОДОЛИ....

Ожила спершу стотола. Так, стодола! Звичайна, дерев’яна. Ота, що стояла біля хати моїх батьків у селі Маричці, біля моєї рідної хати, дому мого дитинства.

Ожила вона (ця стодола) в моїй голові, в уяві, у мріях. І вдень, і вночі стоїть вона так перед очима, манить. Щоночі сниться.

І не видиржав я, сів у машину і поїхав. Все-таки радію, хоч знаю, що там нікого не знайду, що найкраще місце на світі тепер безлюдне, пусте. Знаю, що там усе пропадає. Ось тому здавна не їздив туди, не хотів псувати прекрасної уяви, що з дитинства лишилася у мене.

Але, що робити, коли кортить!

Нікого з моїх найблищих нема у Марічці. Мама ще молодою померла з горя, з туги за сином (братом моїм), що загинув наприкінці війни і за дочкою (сестрою моєю), що померла дев’ять років після брата. Пізніше померли тато, потім ще один брат. З десятеро нас (батьків і восьмеро дітей) лишилося п’ятеро. А ми розбіглися хто-куди:  сестри заміж пішли, а брати – на три боки. Найстарший зупинився аж в Австралії.

Яка це родина була! Десятеро!

Але, якось трудно мені згадати хвилинку, коли ми всі разом були, уявити нас усіх в гурті. Певно, тому що старша сестра вийшла замуж ще тоді, коли мені три роки було; і з часів, коли вона з нами жила пам’ятаю тільки одну деталь, якраз з її весілля: сиджу я на постелі, високо на перенах і подушках, хата повна людей, підходять до мене тітки, булками дарують. Та сестру »не бачу», і взагалі нікого не пам’ятаю з того часу.

Однак, лишилася в пам’яті одна картина, коли ми були у гурті, хоч не певний, чи й старша сестра була з нами: Свярий вечір. Сидимо всі за столом.Тато на почесному місці, мама подала на стіл і сіла до тата. Ми діти навкруг. Великі і малі. На столі сіно, накрите скатертиною. Високо. Сестричці тільки ніс визирає, а мені й носа не видно. Лізу ногами на лаву. Я пам’ятаю тільки урочистість обставини, теплу атмосферу. З подробиць знаю лише момент, коли батько кинули ложку кутті на стелю, і куття там розцвілася трояндою. І ігри на дідухові.

З шляху Банялука- Прієдор скручую вліво на Омарську. А звідси, проїхавши три кілометри, земляною запиленою дорогою продовжую до Марички. Дорога дуже слабенька, розрита колисами возів, мости на потоках і річці Гом’янці дерев’яні, трухляві, небезпечно навіть ступати на них.

Проїжджаю біля господи Смолінських. Пусто. Звідси мій брат женився, потім розлучився і в Німеччені помер. А вона, братова, повіялась з якимсь там сербом. Тільки стара мати тут тепер є. А колись – які дівчата були! Пам’ятаю, на Різдво ходив я дитиною »сіяти»: »Сійся, родися...!» Потім до брата і братової приходив. Вечорниці бували тут, танці.

Тепер пусто все. Жаль бере. Зупинився на хвилину, подивився, посумував, і поїхав далі.

Їду рядом із залізницею, яка стелиться від Омарськи до Томашіци, а якою в мойому дитинстві не було. Дорога веде мене біля Рудаків. І тут майже пусто. Бачу ще тільки жінку з гуртом дітей. Це Люба, яку я дівчиною запам’ятав. Більше нікого нема. Інші подалися в світ. Батько, старий дядько Семен з такими рясними білявими вусами давно помер. Скільки разів приходив я колись сюди. Людно тут було. Старший із синів дядька кравцем був. Костюм мені шив. Два.

І не зупиняюся, не хочу сумувати.

Об’їжджаю старий дубовий ліс, на грані якого вміщені попова хата, школа і православна, сербська церква. Їду зовсім поволі. Спостерігаю і згадую минулість. У поповій хаті ми, коли вона була руїною, горобців ловили. А школа?  Про неї і не починати говорити, бо коли б скінчити! Через дорогу напроти школи поле, наш колишній спортивний майдан. Тепер кукурудза росте. І перед церквою ми дітвора грали фудбол. А 2 серпня тут щороку »збор». І від ранку до смерку »коло» і пісня »Ой д’євойко, драга душо моя!» І бійки, колотничі, різанини.

Їду далі. З лівого боку колишні наші лани, гаями ми їх називали, на яких я не раз худобу випасав. А з правого »дядькова хата». Ні, ніякої тут хати нема (аж потім один переселиниць збудував), а була колись хата нашого дядька, рідного брата нашого батька. Було у нього п’ять дочок. Батьки померли, дочки пішли замуж і хати більше нема.

А ось і наша хата. Об’їхав через перехристя, відчинив ворота і заїхав у подвір’я. Краще було б і не приїздити! Тут хата, збудована братом, що тепер в Австралії. Пуста, безлюдна й руйнується, пропадає. Але за неї мене не в’яжуть спогади, вона збудована, коли я вже зрослим був. Тільки пасіка, тобто місце, де пасіка була, стара дір’ява яблуня виртають мене в минуле. І там трохи далі місце, де була рідна хата моя. Я тільки вгадую де була. Малюю в уяві хату, паркан, перелаз, квіти і виноградну лозу, що цілу хату обіймала. І сіни, обі кімнати, кухня, склад – все малюється в моїй голові. Скільки радісних хвилин я тут прожив! Все гарне в житті моїм пов’язане з цією хатою.Потім вже більше щастя не було, не знайшов я його у світі.

Зупинив автомашину під шопою. Слухаю радіопередачу з Банялуки, а все очі блудять навколо. Шопа не шопа, а руїна. Тут, де тепер машина моя стоїть, колись стояв батьків віз. Далі були дрова, на горищі різне причандалля. Тритина шопи – літна кухня. Там наша, українська піч; пєц – казали ми. Скільки тут хліба спечено за багатолюдну сім’ю! Тут і звичайна мурована піч, на якій влітку варилось. А взимку тут була майстерня. Виробляли терлиці, верстати, ціпи, вікна, двері, столи, пр’ядки і що вже там не робили. А тепер – пустка.

Відразу до шопи – криниця. Яка холодна вода була в неї! Тепер занедбана, повна кілків, гілок, каміння. Без колеса, ланцюга і відра.

Іду через подвір’я, обросле травою і бур’яном, біля хлівів, збудованих братом після пожежі і доходжу до стодоли! Дві балки, переладка і бантина, і все. І вони трухляві, напівгнилі. Сів на балку, ногою сперся на бантини і – заплакав. Тяжка туга стиснула серце.

Та що таке - ніби пісню чую:                        

Підвів голову. Ні, ніхто не співає, немає тут кому співати. Це з мене жаль виливається. Колись, якраз тут, та не на трухлувій балці, а на пахучому сіні бувало лежав, а через чарівну літню місяєну ніч лунала дівоча пісня:  

Та не довго сумна пісня лилась у ніч. Перебивала її грайлива, визивна пісня хлопців:       

Дівчата відразу тугу забувають, підхоплюють пісню: 

А незабаром вже з’єдналися дівочі і хлопські голоси і пісня накрила село, аж цвіркуни затихли: 

Це молодь з музик додому йде. Радість свою у пісню виливає. Вже чути прощання, вже кроки, що наближаються стежкою до нашої хати. Сестра пішла до хати, брат до мене на сіно. » Що ти, - каже – парубче, не спиш? До дівок ходив, чи що?» Який там парубок, які дівки! Мені мило, що зі мною брат так лагідно розмовляє.

А в тій самій стодолі я й горював, сумував, побивався, »як рибонька в лід». Був я тоді двадцятилітнім хлопцем. Після розлуки з коханою дівчиною втік з Банялуки передати гори стодолі. І знову лежав на сіні і знову слухав пісні. Ті самі пісні, але їх співала вже друга молодь, до якої і я належав. Та я не був з нею, не знаходив собі місця. І не прийшов до мене ніхто, не було з ким поділитися своїм горем.  

В цій стодолі я прожив чимало часу. Влітку тут спав. Коли ще були дітиська, ми тут заводили різні ігри. Стрибаємо з вишки, з бантин на солому, перевертаємося і що вже не видумуємо. Солому, сіно  ми сюди складали. Жито взимку ціпами молотили. Крупу мололи, січки різали. Тут я велосипед лагодив, коли до дівчини збирався їхати.

Перед стодолою влітку сиділи ми надвечір в гурті, після роботи в полі – жнив, косовиці, молотьби чи чого іншого. Розмови, жарти, сміх точились до глибоко в ніч.

А мої спогади зв’язані переважно зі стодолою, бо я тільки влітку приїздив додому, на канікули, і кімнатою моєю була стодола. У неї я ночував, у неї був мій одяг, книги, папери. Але в найкращих спогадах лишилася мені стодола і з дитинства, не лише з днів молодості. А тоді вона не в тім положенні. Стодола колись стояла у продовженні хати, на тій самій смузі. Коли її перемістили на острий кут щодо хати я і не знаю.

А стодолу із старого положення я пам’ятаю багато чому. У ній ми взимку горобців ловили. Раз ми позатикали всі діри і відчинили двері і почали бити дрючками.Стільки ми їх побили, що мені було лихо стало; що і тепер із жалем згадую. У соломі був я викопав збоку глибоку діру, де і взимку спав. У ту діру був я сховався, коли привезли тіло брата, що на Омарські загинув. Втік я від плачу матері, від її страшенного побивання.

Сиджу я на балці трухлявій, минуле перебираю і тяжко-важко вздихаю.Лунали колись у Марічці наші пісні, повне село було нашого люду: і старших, і молоді, і нас дітвори. Збируться бувало влітку біля чиєїсь хати: нашої чи дядькової, у Зьомбрів, Телєгових, Звіників, Петрусів, чи там на Поляні. Старші сидять, розмовляють, горілку попивають; молодь грає, танцює і співає, а ми діти всюди знаходимось – де треба і де не треба. І так щонеділі, щосуботи. У будень знов робота у гурті. Повні поля робочих рук. Вечір і ніч знов без пісні не обійдуться. Взимку вечорниці, весілля, танці. Окримо яскраво вкарбувалися о мою пам’ять Великодні свята. Три дні розкошування. Оті гри біля церкви. Як було жалко, коли свята закінчувалися!

І це все з мого дитинства. Бо якраз під час моєї молодості Маричка стала поволі пустіти. Приїду я бувало влітку на канікули, бачу, все менше і менше наших. Дівчата відходять замуж, хлопці за заробітками пішли; і не вертаються, а тоді одна по одна сім’я стала силитися до Бачки, Славонії. Поїхали шукати кращої долі, багатшого стола. Зупинилися вони то у Вербасі, Кулі, то у Врдніку, Товарніку і де вже доля не понесла.

Бував я у дядька і братів у Врдніку. Є там чотири наші родини. Свого рідного майже не знають. Молодші взагалі, старші напів забули. Тільки ті найстарші ще деколи поїдуть до якоїсь церкви. І все. Питали ми племінника, сина моєї двоюрідної сестри, чого він по-українськи не говорить. » Не хочу – відповідає- до церкви ходити.» Що українське, то для нього і для йому подібних – церква. Коли старі помруть, ні імені українського там не згадуватимуть. Питав я дядька, чому виїхав з Марички. Братова, каже, йому спокої не давала. І щоб не сваритися з братом, бін собі поїхав.

У Врдніку мій дядько Іван. Та не Іван, а Йован. Він, каже, залишив Маричку, бо старший син зажерся із якимись там хлопцями через дівчину. Щоб врятувати сина, дядько вибрався до Срему.

Ті, які зупинилися у містах, де є більше українців, сяк-так бережуть рідну мову і кільтуру, а ті, які потрапили поодинці в селища, вже свого й не знають.

А на Марічці залишилось сім родин. І ці родини »старіють». Молодші пішли до міст, залишилися переважно старші. А вону поволі на той світ відходять.

Та однак Маричка ще сяк-так по-українськи дихає. На празник, у жовтні, ще назбирається чумало наших людей. Приїжджають то з ближчих, то з дальших міст і сіл.

Приїдуть і коли кого похоронити треба.

Та на Маричці ще цвентар »живе». У ньому можна читати історію села. На старих, напів у замлю запалих могильних каменях і на модерних розкішних пам’ятниках.

Що ж, так має бути. Історія йде вперед, зупину нема. Усі йдуть за кращою долею, та й наші люди. Молоде поколінння до міст переїжджає. Села лишаються без нашого люду.

Лишилося дуже мало сіл, в яких ще українська пісня лунає. Зате в містах збираються гуртки українців, у культурно-мистецьких товариствах пликають рідну культуру. Ось тому не треба жаліти, що білшість сіл, в яких у мінулості жило чимало укражнців, тепер лишилося з дуже мало цих жителів, чи взагалі без них. Коли їх немає в селах, є в містах.

Ця думка не так втішила мене, коли там сидів на балці, що зосталася з нашої стодоли. Минуле нам завжди виглядає прикрасним, найкращим і ми безутішно жаліємо за ним.

Коли вже тут, пішов я пройтися ланами, лісами, стижками, якими не раз ходив-бігав в дитинстві. Заходжу до лісу, »великим лісом» називали ми його. Це до половини дубовий ліс, а далі чагарник. Чому б тут не збудувати дачу, відпочивати під час вихідних? Ливада, з якої ми навозили чимало сіна, тоді малий лісок, за ним царовина. Чому ми так називали це поле, так і не знаю. На межі липа. Бувало ми з сестрицями вилізали на липу, і доки худоба спокійно пасеться, співаємо. Кажуть, що і старші любили слухати нас. А інколи звідси перегукуємося з пастухами зі сусіднього поля. Вони гукаєть: »Ві сте безобразні!» »Та як без образів, - дивуємося ми, - та в нашій хаті на стінах образів так багато!»

Змалку ми не дружилися зі сербськими дітьми, бо вони не так близько до нас були. Починали дружитися з ними, коли вже пастухами ставали. Тоді й сербської мови вчилися. Я перші сербські слова почав вимовляти на шостому році життя. Та це зовсім не завадило, щоб я вже нарикінці першого класу початкової школи навчав своїх товаришів сербів, за наказом вчителя, їхнього письма. Це мабуть спрямувало мій життєвий шлях.

Сьогодні буває навпаки. Наші діти вчаться спершу сербохорватської мови, а своєї рідної чи коли й навчаться. Не раз бачив диво у наших сім’ях, яке і досі не збагну. Слухаю: розмовляють батьки між собою по-нашому, а коли заговорять до своїх рідних дітей – по-сербохорватськи. Ніби кажуть: українська мова не для вас, сучасних дітей; ми відстали люди, ще по-свойому, а вам це не потрібне. І пестять, голублять дітей не по-своєму. Не кажуть головка, а главіца, не кажуть ручка, рученька, а рукіца, ручіца.... Хіба українська мова не багата, не ніжна, не гарна?! Не розвивають батьки наші любови у своїх дітей до рідного слова, рідної мелодії... А потім дивуються: Не хоче, - кажуть,- дитина говорити по-українськи!

А туга не минає. Серце ниє. Сиджу в лісі. Вітерець шумить, повиває гілками, листя шелестить, вже і деякий зів’ялий, жовтий листок з ледь-ледь чудним шелестом осідає на землю. Умирає. Так, як умерло дитинство моє, як навіки зникли щасливі дні, згубилися в темряві минулості.

Не видержав довго. Поїхав далі. Давай, кажу, відвідаю дядька свого, рідного брата моєї матері, вуйка. Якось заїхав машиною туди. Тут колись були дві хати одна проти одної: Зьомбрових і мого дідуся по мамі. Зьомбрових тут вже здавна нема, живуть в різних місцях Юґославії й світа. На місці, де була їх хата, тепер вуйкова хата, а там де була дідусева хата тепер стодола, клуня... Нема куди, добре, багато, в достатках живуть вуйко з вуйною. Приємно мені з ними розмовляти, але.... Щось не так. Чомусь мені сумно. Безутішний я. А чому це так, ні сам не відгадаю.

І щоб не мучитися далі, подаюся в дорогу.

В дорозі смуток забувся, а й клич стодоли замовк.

[Home] [Statut] [Events] [Related links] [Bibliography] [Humor] [Photo Galery] [From Our History] [Our Literature] [Nadia Ljahovic] [Roman Myz] [Pavlo Holovchuk] [Mihajlo Ljahovic] [Roman Lavriv] [Borys Graljuk] [Ivan Heric] [Vasylj Strehaljuk] [Myhajlo Petrov-Hardovyj] [Andrij Lavryk] [Jevhen Kuleba] [Orest Vlasov] [Ivan Terljuk] [Jaroslav Kombilj] [Short overview of our literature] [We will never forget them] [Billboard] [Contact us] [Buy our books]