|
Iван Терлюк
СІВАЧІ
(Автентичне оповідання про народний звичай.)
Хоч на Різдво по хаті був розстелений дідух, найчастіше з вівсяної соломи, яка не так швидко терлася під ногами, а в кутку стояв „дід", до речі необмолочений житний сніп, якого бабця ще обв'язувала вишиваним рушником, ми діти забігали довкола батька, а частіше й діда, щоб до Нового року в хаті покласти і ялинку, бо у сусідів поляків красувалось обтикане деревце. І дід ніяк не міг оборонитися від настійливої дітвори.
- Можна, але підете самі, - відповів батько, хоч дід і нахмурився на таку його категоричність.
- Піде з вами Яндрух, а ви разом з ним, - запропонував дід.
Так ми вже звечора готувались в далеку дорогу. Мати клопоталась, що одіти, а дід довідувався, хто з сусідської дітвори збирається йти і де найближче. І довідався, що хоч найближче піти на Просіку, хоч Лиса гора ближче, але до неї дійти в той час, передусім через густі хащі та бездоріжжя, це занадто рискувато. Виявилося, що Яндрух захворів і не піде, але готувався Михайло, вже дорослий хлопчак, якому можна довірити дітвору в далеку подорож.
Всі ранком зібралися на роздоріжжі коло церкви. У кожного торбинка з закускою і кусок шнурка, щоб зрубане деревце не тримати в руці, а волочити по невеличкому сніжку, який випав саме перед польським Різдвом і, через постійні морози весь час тримався хрупким, вилискуючина сонці. Дід і сусід Янтошко перевірили всіх, чи „похідники" добре обладнані для такої мандрівки. Лише Антонів шнурочок був затоненький, не тому, що міг порватися, але різав би руки і через рукавиці. Тому по дорозі йому далі другий, а найменшого Василька перезули. Синок вдовиці Ярини не мав порядних черевиків та навіть панчіх і напевне не дійшов би ні туди, а де ще й повернутися. А коли Василькові вже заблищали сльози на очах, бо подумав, що не піде, його перезули, ще краще одягнули і невдовзі черга, на чолі з Михайлом, мов журавлі, що наявляють перший сніг, вирушила в дорогу. Всі поспішали, бо вже спізнювались. День короткий у цю зимову пору. Сніг скрипів під ногами. Довгов'язий Михайло крокував вперед, а дітвора поспішала за ним. Дехто відставав і підбігав і черга досить швидко, наче чорна полоса на білій поверхні, посувалась в напрямі лісу, який чорнівся широким клином від потоку аж до вершини гори.
Дід постояв коло церкви, дивлячись за дітворою, потім повернувся , але зупинився перед церквою перехрестився і прошепотав: „Матінко Божа, хорони їх своїм святим покровом" і попрямував до дому. Дома, вже на порозі, зустріла його баба Парашка й насварила.
- Чи ви подуріли, чи що! - ганьбила вона діда. - В таку зимницю дітей пускати десь в бездоріжжя. Закаченіють діти, ще й захворіють! А коли вже хотіли дітворі догодити, то могли коней до саней, сокиру в руки, нарубати, поділити і все. А тепер будеш мені тут весь день крутитися по хаті як квочка на гнізді. Зробили мороку на здорову голову. Не дармо кажуть люди - чим старіє, тим дуріє.
- А ти перестань бриніти як воса коло вуха. Ти нічого не розумієш, - нагострився дід. - Дитину з маленька треба вчити, щоб сама собі зробила задоволення. А по чім воно запам'ятає ту ялинку, якби її купив, або хтось інший приніс. Ялинка те саме, що і той дід, що он там у куті. Але діти запам'ятають і дорогу, і той день, і ту земницю, яка їх присмажить і загартує. А що ти, стара, з дитинства пам'ятаєш,якнетакі мандрівки?Поки були стежки поміж доми, або втовчені сліди саньми по дорогах, дітвора поспішала. Але коли дійшли до лісу, де приходилось обходити хащі, шукати проходу, а у видолинках було й глибокого снігу, до якого перший застрягав Михайло, йшлося все повільніше. Все частіше хтось відставав відпочити, інші чекали його й самі ледве діждавшись перепочинку, Михайло їх підохочував, „поспішаймо, бо ще далеко, он там довше відпочинем", і черга вирушала далі. Всім хлопцям червонились обличчя, окремо малому Антонові, який вже задихався, і Михайло вирішив взяти його за руку і помагати.
- Ти найменший, але всі мусимо дійти до ялинок. Тому мусиш бути хоробрий і витривалий, - переконував його Михайло. - Ти навіть швидше виростиш, і будеш сильніший. Тому мусиш витримати, бо без тебе ми не підемо далі, а встид буде і для тебе і для всіх, коли повернемось без ялинок. Правда?
- Правда, я витримаю. Я маю солодкі сушині в кишені, і буду їсти.
- Будеш їсти коли зупинимось відпочивати. Тепер не сміємо зупинятись, бо змезнемо, а поки ти знайдеш де вони є, то час минає. Зимою день короткий.
Хлопці обійшли ще один видолинок, бо знали, що в ньому глибокий сніг і йшли попід самий ліс, де снігу було менше. Часто йшли й через ліс, бо в ньому не було хащів на глибокого снігу. Але весь час трималися кінця, щоб у лісі не заблудити. Нарешті Михайло вийшов з лісу й закликав всіх.
- Сюда, ми вже близько. Ось тут сядем перепочити.
Малий Андрійко добув з торбинки сушині і всі почали їсти. Правда, сушині були тверді, мов закаченілі, але діти віддихнули, їли на ходу сушині і поспішали. Там недалеко на сонці вибклисували ялинки свіжозеленим кольором. Але не так швидко дійшли, бо прийшлося йти в гору.
Коли прийшли, перше почали оглядати, котрі ялинки кращі. Кожний собі вибрав, але Михайло порадив, що не так легко буде ні вирубати, а ще тяжче дотягнути до дому саме ті, які вони вибрали. Тому він порадив, що він буде і вибирати і рубати. Петрусь так само з-за пояса витягнув сокирку і сказав, що він собі вирубає ту, яку собі вибрав. Михайло взявся рубати, але це не було легко. Ялинки були тверді при корені і кожного разу, коли Михайло вдарив сокирою, відлітали лише малі трісочки.
Василько подався в пошуки і раптом закричав.
- Сюда, тут під берегом хтось рубав, навіть виривав з корінням. А ту ялинки зовсім непогані. - Він зігнув одну і потягнув вниз і упав. Але ялинку майже вирвав.
Михайло підійшов, відрубав решток коріння і відкинув ялинку. Потім взявся згинати ті, які росли з червоної землі, а вона трусилася вниз від берега і так було можливо виривати ялинки. За короткий час вони вже мали ялинки, правда з довгими коренями, які Михайло трохи поскорочував.
Хлопці вибирали, ялинки, бо було більше вирубаних, ніж їх, та Михайло порадив, щоб взяти ще кілька менших, і потішити дітвору з сусідства. Сам Михайло віддихнув, потім переглянув, хлопців, чи добре позащіпаний одяг, чи в черевиках є снігу і чи добре зашнуровані, і нарешті прив'язав ялинки до шнурків, і черга вирушила назад.
- Тепер стежку знаєте, слід у снігу ще видно і прошу поспішати, бо денькороткий, а до дому далеко. Хто відстане, тому відберу ялинку, - погрозив Михайло.
- Я Андрійкові поможу, коли йому руки змерзнуть, - обізвався Василько. - Я тягну дві ялинки, але можу і ще одну причіпити.
- А ти не хвалися дуже, бо тепер йдемо з горба, - обізвався до нього Іванко. - Побачимо, як будеш стогнати, коли будемо йти до горба.
Черга дітей поспішала вниз, але ледь-ледь посувалась, коли піднімалась вгору, та Михайло був змушений то похвалами, то докорянням підганяти хлопців, бо і сам бачив, що спізняться і ніч застане їх на дорозі якщо будуть іти так поволі. Він то переходив вперед, окремо коли йшли вниз, щоб хтось не скотився в яму, або позаду, коли йшли вгору. Бліденьке сонце вже схилялось на захід і це означало, ще незабаром буде смеркатися. Крім цього, їм в лице почав подувати холодний вітерець і діти , і так важко дихали, ще більше почали втомлюватися. Тому Михайло зупинив їх на коротких перепочинок, скоріш на пораду: треба хлопцям додати охоти і це їм надасть нової сили.
- Тепер перепочинем, а потім швидко, але не бігом, щоб не задихатись, дійти на ту дорогу попри потік. Там нема вітру, буде легше. Кому тяжко тягнути ялинку нехай скаже, я візьму, але ніхто не сміє про це сказати. Дома скажем, що кожний сам свою ялинку доніс до дому. Згода?
- Згода! - відповіли всі.
І черга справді вирушила швидше. Навіть малий Андрійко поспішав тримаючись за Михайла. Сонце спускалось, наче падало з неба. Ліс ставав ще чорнішим. Вони вийшли на стежку, якою вже пройшли. Знов короткий перепочинок і знов дитяча черга посувалась вперед. Тепер треба троха вгору, щоб обминути хащі. Дехто з дітей ставав відпочивати, але Михайло підхоплював під пахву і помагав. Нарешті вийшли на дорогу вжевтерту саньми. Знов перепочинок, але вже почало і темніти.
- Зараз буде ніч, - сказав Василько. - Взимку швидко смеркається.
- Правда, швидко смеркається, але коли сніг на землі, то ще довго видно, а ми на дорозі і незадовго будем дома, - осмалював їх Михайло. Наперекір всьому Андрійко обізвався майже через плач:
- Я боюся!
- А ти пообіцяв, що будеш як великий і що витримаєш як і всі!
І якраз коли Михайло почав ставати свідомий, що з цього всього зроблено дурницю, що замість дітей, хтось із старших міг запрягти коні в сани, поїхати, нарубати ялинки й поділити, він прйняв на себе таку відповідальність. І раптом ці його сумні думки перервав крик малого Іванка.
- їдуть!. Я чую дзвіночки! Черга зупинилась, щоб прислухалась, бо від скрипу снігу під ногами і повзання ялинок по снігу не було добре чути, що діється довкола. І справді, все голосніше було чути дзенькіт дзвіночків, які звичайно чіпляли коням на упряж. Але нічого не було видно. Раптом, наче виринули з землі, появилися коні, які тягнули сани і наближувались до них. Діти, неначе їм хтось додав нової сили, побігли назустріч. Дехто з них навіть випустив ялинку й Михайлові прйшлося їх збирати.
Сани зупинились біля дітей. На санях сидів дядько Кіндрат, одягнений у великий кожух, з великим батогом в руках. З спітнілих коней здіймалась пара, коні форкали, топтали сніг під собою.
- Ану, швидше, Михайле, збирай ту дітвору, а я пов'яжу ці ялинки, щоб коні не застигали. І позамотуй їх, бо долиною шарить холодний вітер, а цю дітвору треба до дому порозвозити, бо вже старі зажурились. Он коло церкви вжедехто чекає.
Михайло помістив хлопців, позамотував їх, сів біля дядька Кіндрата і вони вирушили. Сани швидко слиськались поснігу, інколи повзли в сторону. Кіндрат вміло обминав видолинки з глибоким снігом, поганяв коней висвистуючи батогом і незабаром вони вже їхали втоптаною дорогою попід лісок. Два рази зупинився недалеко домів, щоб зліз Андрійко й Іван, а інших привіз коло церкви. Старші швидко розібрали дітвору, бо вже зовсім темніло. Михайло подякував дядькові Кіндратові й попрощався.
- Наступного року такої дурниці не робіть, - відповів Кіндрат. - І якщо забагнеться ялинок, то хтось привезе, а не посилати дітвору в ту зимницю.
Хлопці, крім того, що перемерзли і зразу тулилися до теплих печей, були й голодні. А після вечері всі позасипляли від втоми. Ялинки опинились то в сінях , то під кішницею, або інде, де господарі знайшли місце до завтрашнього ранку.
Андрійко наполягав, щоб прикрасити ялинку, бо ще перед „великим походом" на Лису гору малий Бронек хвалився, що у них усе приготоване для прикрашування.
Баба Парашка швидко справилася з ними.
- А як ти будеш завтра засівати, коли треба виспатись, ранком встати, бо другі діти позасівають у людей, а ти повернешся без яблук і горіхів? Ану повечеряти і скоріше спати! І ялинка хоче спати!
Василько був такий втомлений, що ледве тримав ложку, а якби не матері, то пішов би в ліжко голодний. Ледве доїв половину того, що було в тарілці перед ним. Засинав він матері в руках, поки одягала до спання. Він заснув як тільки голівка доторкнулась подушки. Мати приготувала все, що завтра хлопчина одягне, а дід пішов з ліхтарем до комори й повернувся з мішечком змішаної зернини. З неба сипало дрібним снігом.
- Ти це не міг ранком? - запиталась баба.
- І я вже забудькуватий, - відповів дід. - Краще не думати, що ранком треба робити.Ранок був безхмарний і холодний. Баба приготувала сніданок, а дід повернувся з хліва, пригрівав руки коло печі і тупав ногами. Мати збудила Василька, який ще довго кліпав і не думав вставати, але коли дід сказав, „вставай, сівачу, бо вже чекають", він зірвався з-під перини і почав одягати, те що мати давала. Він швидко снідав, поглядаючи через вікно в напрямі церкви, звідки компанія мала вирушати. І якраз коли хотів сказати, що ще нема нікого, вже стежкою йшли двоє дітей у супроводі когось старшого.
- Діду, давайте торбу, бо вже чекають!
- А ти перше вимовиш засівальне вінчування, щоб з тебе не сміялись.
- Та я вже не раз говорив.
- То скажи швидко ще раз і буде гаразд! - відповів дід.
- Василько швидко вимовив "Сійся, родися", дід надів на нього приготовану торбинку з пшеничним, вівсяним та іншим зерном, надів на голову вовняну шапку, відкрив двері й гукнув за ним:
- Ану біжи хлопче! - і тихо пробурмотів: „Дай, Боже, тобі щасливе перше засівання!"
Баба перехрестилась на порозі і прошептала мабуть якусь молитву.
Поки Василько прийшов, коло церкви вже була майже ціла група. По дорозі ще за Андрійком поступлять. Вони аж тоді помітили, що батько Михайло поробив стежки, причіпивши за коня великий пень. І громада вирушила. Попереду йшов Михайло, а услід за ним всі решта. Перше на черзі була хата дядька Стаха. Вони прийшли перед хату, а на порозі вже чекала господиня Ольга з мітлою в руках, швидко пообмітала їхнє взуття і вони зайшли до хати. Усі разом, взявши в кулакзернини, почали розкидати його по хаті і почали співати:
Сійся, родися, жито-пшениця,всіляка пашниця,на щастя, на здоров'я,на той Новий рікщоб вам було краще ніж торікХристос ся рождає!- Славімо єго! - відповіли господарі.
Господиня поділила їм приготовані подарунки, кожне з них дістало по яблуко, кілька горіхів і по калачик. При виході, в сінях, дядько Стах оглянув їх, щоб наморозне повітря не вийшли порозщіпані й не простудились. Вийшовши з хати сівачі заспівали:
Бувайте здорові,Щоб вам ся вели бики і корови,цибулі як дулі,буряки як бойкові ходаки,Горох і капуста,щоби була жінка тлуста,що у хаті всього матиі через рік сівачів дочекати.
- Дочекаєм, дочекаєм, будем раді, -відповів услід за ними дядько Стах. - А ви тепер до кого?
- До Сікори! - сказав малий Іванко.
- Міольку не смієте обминути! Вона вас чекає, - сказав він до них і провів на стежку
- Дякую, що ви нам нагадали, бо дідо би дуже сварив, - відповів Василько.
Група, як їм показав сусід Стах, обминула пліт і вже протоптаною стежкою опинились на подвір'ї баби Міольки, доброї сусідки, яка давно овдовіла і мало хто пам'ятав її чоловіка. Перед них вибіг пес, загавкав тільки щоб обізватися і прискочив до Василька весело махаючи хвостом. Раптом вони почули голос: „Ось я тут, дітоньки" і появилась схилена бабуня з дровами в куску старого мішка. В другій руці вона несла дрібна гілячки і тріски на розпалок.
- Як тішуся я, що ви про бабу Міольку не забули. Заходіть, хоч у хаті не
тепло, бо я ще не напалила. В цю зимницю не хочу ранком вставати, та замість печі мене перина гріє.
Діти зайшли, співаючи засіяли по цілій хаті, навіть по образах. Вона їм подякувала, принесла з кутка за столом приготований кошичок і поділила їм кожному по яблуко і грушку, по кілька горіхів горішків.
- А ви горішки зубами не гризіть, бо вони тверді, та зуби будуть боліти. А чи ви знаєте, що я колись так само з українськими дітьми і колядувати і засівати ходила. А скільки я на українських весіллях нагулялась, наспівалася. У нас таких гарних звичаїв нема, то я любила товаришувати з вашими дівчатами, хоч дідо деколи сварив, але тато і мама не боронили.
Дітвора вийшла, співаючи і їй уже відому „прощальну", на що бабця засміялась, показала, куда їм найближче до Сікорів і вони побігли стежкою, а потім дорогою.Коло хати зупинились, бо на подвір'ї біля хати голосно загавкав великий пес і діти не сміли далі. Їм назустріч вийшов Михайло, припняв пса на коротко, втихомирив і провів дітей до дверей.
- Заходіть хлопці, бо вас чекають не тільки старші, але і малий Николка хоче з вами, - сказав Михайло відкриваючи двері. Хлопці зайшли й почали засівати, а найбільше зернин попало саме на Николку, який вже одягнений стояв посеред хати. Йому мати підшепнула, щоб і він засівав і Миколка встиг лише раз або два розсіяти з малого кулака по хаті. Домашні заставили дітей випити теплого чаю, поділили їм не лише яблук та колачів, але бабця кожному дала і по один образок. Всі вони поцілували бабцю в руку і вирушили далі.
- А чи я можу з вами, - запитався Николка.
- А чому би не міг, - сказав Андрійко. - Ти вже в компанії, коли вже засівав з нами.
Черга дітвори вийшла на дорогу і вирушила далі. На черзі була хата вдовиці Ганки, бо дід казав, щоб нікого не обминати. Але коло дороги стояв Стоян. Коли дітвора наблизилась до нього, він став перед них.
- Хлопці, а ви би у сусіда Стояна не засіяли?
Хлопці, помітно заскочені, подивились один на другого і не знали, що казати. Перший обізвався Николка.
- Підем! Тато пообіцяв, а і скоріше діти до нього ходили і засівати і колядувати.
- Ви йдіть перед нами, бо знаєте, куда краще пройти, -сказав до дядька Стояна Іван.
Вони йшли услід за Стояном. Дехто вже заглядав у торбинку, щоб перевірити скільки заробив, а інші дивились вперед, бо знали, що у Стояна є великі пси, які завжди були з вівцями. Наблизившись до дому вони почули, як пси загавкали з кількох сторін. Їм назустріч вибіг великий сивий пес і пестився коло господаря, а потім бігав довкола дітвори, застрягаючи в глибокий сніг. Перед дверима вони обтрісли сніг з себе і за господарем зайшли до хати. В хаті був розстелений дідух, а на одній стіні була причіплена дубова гіляка з сухим листям, а біля неї горіла свічка. Діти заспівали і засіяли, кінчаючи з „Христос ся рождає!". „Славимо єго" відповів дід Станоє. Господиня поділила дітям яблука і горіхи, а малому Николкові поклала в торбу горнятко меду і заповіла уважати, щоб не розбити.
- Розіб'єш і не буде ні меду, ні чим засівати. Це маєш пити з чаєм, бо кашлаєш, як і мої збиточники. Он лежать простуджені, бо вчора босаком вибігли на сніг. І вони хотіли йти засівати, але пісеньки не навчили, ще й до того простудились.
З постелі в кутку, з-під товстих вовняних покривал, весело заглядали два хлопці, яких майже всі знали. Коли сівачі виходили з хати співаючи „Бувайте здорові...", вони їм помахали рукою.
Черга прямувала до дядька Максима. Попереду йшов Николка, який знав дорогу, а за ним поспішали всі інші. Ще на дорозі їм назустріч вийшов Николків стрий Андрій і припровадив на подвір'я. Вони зайшли до хати, засіяли, а Николка троха побалувався з своїм дідом, який заставив всіх троха роздягнутись, бо в хаті було терпло, господиня поклала перед них миску меду з вощиною і накраяла хліба.
- Ану тепер перекусити, бо ви вже напевно зголодніли, - заповів дід Максим. - Трошка підкріпитись не завадить.
Всі познімали шапки, порозщіпали ґудзики і присіли до стола. Господиня помогла кожному намазати мед на кусок хліба і вони смачно поїли. Правда, майже всі потім облизували пальці, бо мед сочився по руках. Потім дістали подарунки і коли вже збирались виходити, їм дід Максим підшепнув зайти до тьоті Марії, першої сусідки, інакше вдови з дочкою Надією.
- Зробіть її радість,а ще більша буде коли з вами піде і мала Наталька, хоча кілька хат обійде. Вона залишиться у Проців, а потім за нею піде Андрій.
- Згідні! - перший обізвався Андрійко, пригадуючи те, що йому дід наказував. Вони вийшли з хати співаючи прощальне і додаючи ще подещо, хто що пригадав, а дід Максим ще і свого додав.
Дітвора швидко опинилась перед невеличкою хатою тьотки Марії, яка була обкладена загатою з кукурудзянки й сіна, а вікна ледве було видно і лише від одного відбивались сонячні промені. Перед них вибіг невеликий пес і ледь чутно загавкав. На дверях появилась господиня в закиненому не плечах кабатці. Вона, видно, була заскочена приходом сівачів і, не скриваючи радість, відкрила двері. Сівачі зайшли до хати, засіяли з голосним співом, а господиня й мала Наталька весело відповіли „Славімо єго!".
- А чим вас, дітоньки вгостити, коли у мене яблука не вродили, а горіх ще минулого року всох.. Хіба солодких сушинів з грушок!
- Можна, - відповів Василько. - А чи Наталька може піти з нами? Не мусить бути цілий час, але скільки захоче. Ми їй на засівання пшениці дамо, лише торбинку приготуйте і одягніть, щоб не замерзла.
Мала Наталька так втішилася, що аж підскочила і поцілувала маму.
- Знаю, все знаю! Це дід Максим все задумав, - відповіла тьотка Марія й почала одягати Натальку. Коли відшукала торбинку, до якої хлопці їй щедро насипали зерна, вони вирушили далі. Всі їли справді смачні сушині. Вже більша черга вирушила до Бобриків, потім до Гриця Сорокатого, а нарешті до Проня, де Наталька залишилася. Коли вийшли на дорогу то Василько почав голосно рахувати, до кого ще їм треба зайти. Виявилося, що обов'язково треба навідати ще чотири хати, хоч дехто скаржився, що вже втомлений.
- Ні, обійдемо всіх, щоб нас потім не сварили, - енергійно сказав Андрійко. - Он у Симаків малий Антін лежить хворий. Треба засіяти і побажати, щоб він виздоровів. А хто не може, нехай вертається до дому.
Всі вирушили далі. У Ковалів їх вгостили теплими варениками, але хлопці похапцем з'їли, подякували, заспівали „Бувайте здорові..." і поспішали. Перед ним не було багато домів, але багато ходити, бо хати були досить віддалені одна від другої, до Симакової хати вони ледве дійшли, бо прийшлося йти до горба. Вони перепочили сховавшись за хлів від вітру, і зайшли до хати. Коли засіяли, господарі їм запропонували троха поїсти, але вони сказали, що їли і що їм треба поспішати, бо незабаром почне смеркатися. Вони вирушили далі, перше до Киналів, потім до Овсіків і нарешті до Проця. Заходячи на подвір'я вони помітили, що тут стоять коні, запряжені в сани й прикриті вереньками. Вступивши до хати вони заспівали і засіяли, а Андрійко окремо втішився, коли побачив діда Кіндрата.
- Ну, беріть зароблене і сідайте на сани, - сказав дід Кіндрат. - Ще у мене засієте і повезу вас до дому.
- Дітвора ще веселіше заспівала „Бувайте здорові" посідали на сани і незабаром опинилися на подвір'ї діда Кіндрата. Ввійшовши в хату, вони на бабцю Ярину й діда Кіндрата висипали майже все зерно, що були в торбинках, а баба їм поділила багато горіхів і по одне гарне яблуко. Через хвилину вони вже сиділи на санях і швидко доїхали до Церкви. Там попрощались і пішли до дому.
- Наступного року знов підем разом! - крикнув за ними Василько.
- Підемо! - відповіли всі.
Невдовзі почало смеркатися, подув ще сильніший і холодніший вітер, але діти вже були дома, переглядаючи, хто що заробив. Радість була велика, але і втома не менша. Лише згадка про засівання затрималась найдовше
|
