 |
||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
|
 |
|
|
||
|
З нашої історії Розповідає Іван Писанюк
Я знаю, що з України прийшли мій дід Митро, стрий Гнат, а з ними ще одна моя цьотка. Як ішли, то та цьотка ішла трохи з заду, певно була змучина, то її у лісі напала велика гадюка і задусила. Вони виділи, але доки вони повернулися, уже було пізно, не могли її врятувати. Не знаю точно звідки вони приїхали, десь з Галичини. По тім знаю, що один мій стрийко народився уже в Боснії, то могло бути, що мої приїхали 1914-15 року. Вони поселилися у селі Расавець, коло Сітніща. То близько Прнявору та Ґрадішки. Я там народився, і там був тільки як дитина. Наші, як прийшли, дістали ліс, корчували, кілько викорчуєш, тілько буде твого. Корчували, палили і так то робили. Там землі були дуже моцні. Як тато впізнався з мамою з родини Ґреґусів тут у Лишні, не знаю, коли і як прийшли, але знаю хто усе з дітей приїхав звідтам. Тато оженився і прийшов сюди до Лишні. У Лишні вони зробили хату. Тато робив у лісі, різали „шліпери” у Ґумберові. Я народився у Лишні. Ми, як діти бавилися у зимі по снігові, спускалися на санках. В літі дошку з горба, на листя і в корчі, в терняги. В зимі торбу і іди у ліс по квасниці, снігу пів метра – метер. Ми возилися на великих санках, в долину спустимося а догоре тато і мама тєгнуть. В літі пасли худобу. Там до школи я ішов тільки тиждень, бо 1943 року надійшли німці. Я народився 1933 року, і як зачала война мав вісім років. Ми, як діти йшли там засівати, пам’ятаю ще добре, як ішли на „гаївки”, як йшли Паску святити, як Паску посвятимо то біжимо до хати живинько, щоб поснідати і зараз назад до церкви і тоді зробимо прутики і співаються гаївки. Ми прийшли з Боснії 1945 року, 3-о січня. Приїхали тут у Мітровицю, пішли на „салаш” (хутір). Був сніг великий, мама плакали, бо не мали що на свята. Ми були у того Михайла (стрийків син), а він каже: „Будете мати”. Пішов зі псом на сніг, і зловили зайця, бо
У Босні ми залишили майно, хата повалилася від сама від се Тут, с початку, не моглося нічого, тато робили у Шашінцях, пасли худобу на Леґетові, коні, ялівки, сільську худобу, від газдів. Тут ми були до 1947 року, тоді купили хату тут у Мітровиці. Тут люди дуже мучилися, були ті „обов’язки”. Було дуже тяжко, ішли сапати. Коли почали відберати від газдів землі, 1948 року, тоді оснувалися „задруги” (колгоспи). Тато доробилися з тої худоби, до „задруги” не хотів. Як пастух, тато що місяця діставав по корові, давали солонину, що я знаю, давали...
Ми українці мусимо сходитися, згоджуватися, свою історію, свої обичаї не забувати. Молодші то не знають. Ми старші то мусимо підтримувати доки ще ми, молодші візьмуть від нас. Пільнуймо і шануймо своє, щоб більше впізналися. До розмови включилася Іванова дружина Софія. - Тепер надходить великий піст, то робляться „пущення”. Як би мали свій дім. По українське, то дуже файно, і вечорниці, є ті „Андрия”, вже не знаю як ся роблять. Під час посту дівчата сходяться...Багато є наших українських обичаїв...У Босні люди більше сходилися, бо то були українські села. Тут ми розпорошені, мусіли б мати свій дім. Молоді б дивилися і училися від старших, і ми були діти... Пан Іван додає. – Ми би мусіли більше користати свою мову, є ті звичаї, котрі мусимо пільнувати, засівати, колядувати, щедрувати. І ми старші уже забуваємо...
Розповідь записана у лютому 2004 року, у Сремській Мітровиці Петро Ляхович
|
То була „царска шума” – царовина. Так будували хату і усе коло хати, і я тут уродився.
бе, нічого не продано.