|
Павло Головчук, Мюнхен
“Іване, ми глибоко схиляємо голови перед Твоєю могилою!”
(у 40-ий день смерти блаженної пам’яті Івана Герича)
Не стало Івана Герича. Раптова смерть, що сталася 6 березня 2005 р., через недогляд сучасної медицини в Канаді, обірвала його пляни і надії, назавжди позбавила щоденних клопотів, які він брав на свої плечі. Покійний був мудрою людиною, надійною опорою для дружини, дочки і сина, зятя і невістки, а понад усе його улюбленої єдиної внучки Марти.
Був, був, був...Так тяжко, аж неприродно якось говорити про Івана в минулому часі. Він належить до когорти людей, які не вичерпують себе земним життям. Бо й справді, він не тільки був, він є і буде – у пам’яті земляків за свої добрі справи, які будуть ще довго приносити плоди.
Похоронні відправи блаженної пам’яті Івана Герина відбулися 10 березня в Калґарі. Відслужили їх Отці з Боснії, що душпастирюють у Канаді: Антін Тарасенко, Михайло Планчак, Славко Думич та місцевий парох о. Вільям Гупало.
***
Іван Герич народився 28 серпня 1949 р. в побожній і національно свідомій українській родині Михайла Герича і Марії, з дому Здеп, в прняворській парафії (Боснія). Хай простять мені ті, які думають, що до біографії людини, яка відійшла до кращого світу, таку деталь не годиться згадувати. Іван народився на возі....коли його батьки повертались з відпусту у Дервенті, де просили у Пресвятої Богородиці щастя-долі для дитинки, яку очікували.
В пошуках за кращою долею, яка так часто обминає наших людей, родина Марії і Михайла Геричів опиняється в Славонії (Хорватія): в Каніжі, в Оріовці, щоб остаточно поселитися в Липовлянах, відомому українському середовищі.
 |
З сестрою Ганною в Загребі перед закінченням матури, квітень 1970
Іван був у родині другою, від дев’ятеро дітей. Побожне домашнє виховання відбилося на малому хлопчикові, який після вісімрічної школи поступає до манастиря ОО Василіян у Кулі, до о. Методія Біляка,ЧСВВ,(1912-1988), а одночасно навчається на клясичній гімназії ОО Єзуїтів (Ісусовців) у Загребі. Його співучнем був о. Йосафат Воротняк, ЧСВВ, який тепер працює в Україні і є редактором часопису “Місіонер”.
Осягнувши взірцеву гімназійну освіту, Іван відчув, що бажає більше посвятити себе в культурно-освітній праці для нашого народу. Із-за вади серця не мусив відбувати військову повинність. Я, його шваґер, беру до Баня Луки молодого юнака, який відразу проявляє свої здібності.
Іван у ролі старошо чоловіка, колишнього солдата Івана, в драмі Івана Тобілевича (Карпенка Карого) “Безталанна“.
В короткій дотеперішній біографії Івана згадується тільки те, що був активним членом Культурно-мистецького товариства ім. Тараса Шевченка в Баня Луці та що опублікував кілька свої віршів у часопису “Нова думка”
Понад тридцять років український загал не знав про одну подиву гідну працю, яку Іван свого часу виконував задля любови до України і свого народу. Ще перед тим, як Він постійно прибув з Хорватії до Боснії, ризикував своєю волею і карами, що їх міг зазнати, переправляючи з деякими своїми друзями заборонену диседентську літературу з України через Словаччину у вільний світ. Якраз про це світ дізнався кілька тижнів перед Його відходом від нас з Інтернет-сторінки українців з колишньої Югославії в Канади (www. koukyu. ca) в моїй статті “Ми горді за це” , з торонтської газети “Гомін України“ , а вкінці в пряшівському часопису “Дукля” українці світу поінформовані про Його участь у цій праці. На жаль Іван про це вже не мав можливість читати.
Блаженної пам’яті Іван в Баня Луці прожив коло 25 років. Тут відразу включився в культурне життя нашого народу. Господь обдарував його різними талантами, яких він щиро ділив з нами. Мав чудовий голос, яким захоплював любителів співу на просторах колишньої Югославії. Але не тільки тут – його слухала Україна, де виступав з концертами, а награні ним та іншими членами Товариства пісні на грампластинках, розійшлися по всьому світі.
 |
Дубравка й Іван у Калґарі 29 серпня 1999 року коли відзначили 25-ліття подружнього життя та 50-ліття з дня народження Івана.
Всі ці роки Іван, його вірна дружина Дубравка, син Орест і дочка Оксана, присвятили себе праці в Культурно-мистецькім товаристві ім. Тараса Шевченка. Вони належали до тих родин, якої всі члени “не могли себе задумати без свого дорогого “Тараса”, як родина Стефанюк, численних Бачинських, Гемон, Телєґа, Лаврів, Плячко, Павлишин, Канюґа, Сікорський та багато інших. Іван не тільки співав, але й був знаменитим актором у драматичному гуртку, грав в оркестрі, приготовляв різні святкові академії, був диктором у українських радіопередачах по радіо Баня Лука, а опісля, коли було найгірше, бо почалися міжнаціональні заворушення в Югославії, короткий час їхнім редактором.
В часі безглуздої війни, Покійний включився до різних організацій, що допомагали нашим людям вижити у скрутний час. А коли прийшлося вибирати між тим “бути чи не бути“, родина Герич постановила шукати кращої долі в іншому, вільнішому світі. Судилося виїжджати до далекої Канади, залишати рідний край, численну родину. Довший час родина перебувала в Згромадженні Сестер Служебниць у Руському Керестурі, де Івана добрим словом згадують монахині і сьогодні. Опісля прийшлося знову побувати в манастирі в Кулі, де він здобув велику любов до своєї Церкви, а тоді прибути 1995 р. до Кальґарі. Тут він відразу свій талант посвятив рідному народові. Маючи взірцеве християнське виховання, почав співати в церкві Успіня Пресвятої Богородиці, парохом якої був о. Антін Тарасенко, що прибув сюди з Боснії. Іван був посвячений в чин співця і сумлінно до свого відходу до Господа виконував цей обов’язок.
Ми раділи, що в цьому році існувала можливість, що Іван і його дружина нас відвідають. Ми плекали надію, що ще раз його побачимо, послухаємо його гарний спів. Не судилось йому вклонитись могилам батьків і юної сестри, які відійшли у засвіти в часі, коли він не міг прибути на прощання з ними.
Дорогий наш Іване, ми, українці Твого краю, глибоко схиляємо голови перед Твоєю могилою, хоч не можемо зробити це фізично, але виконуємо духовно. В хвилину Твого відходу ми злучені з всіма тими, що Тебе відпровадили, у спільній молитві й болю.
Печальна родино Івана, висловлюємо всім Вам найщиріші слова глибокого співчуття з приводу Його смерти та просимо Господа не опустити Вас у цих важких хвилинах життя.
Земля Тобі, пухом Іване, наш незабутній Друже і Соратнику, канадська щира, хоч холодна, земля, яка вже понад сотку літ приймає до себе безталанних українців. Нехай буде легка вона Тобі!
Ти засіяв свою ниву Мудрістю й Добром – і вона ще довго-довго буде врожаїти добірним зерном.
|
